– Та це ж паперівка! – впевнено вигукнув десятирічний Миколка, тримаючи в руці білувато-жовте яблуко.

– Та де! Це ж білий налив! – заперечила йому його сестра Оленка, на два роки старша. – Я в школі чула, як вчителька казала.

Діти сиділи на старій дерев’яній лавці під яблунею у дворі бабусиної хати. Яблука сипалися мало не під ноги, від одного дотику до гілки. Сонце ще літнє, але вже з легким осіннім присмаком.

– Бабусю! – закричали вони вдвох. – А це яке яблуко?

Бабуся вийшла з відром і з усмішкою глянула:

– Та ви обоє маєте рацію. У нас тут і папірівка, і білий налив росте. А яке саме в руках – то вже розрізнити важко. У селі всі яблука називають по-своєму.

– Ну от! – зрадів Миколка. – Значить, я теж правий.

– І я! – не здалася Оленка.

Онуки дуже любили приїжджати до бабусі, тут був для них особливий рай. Яблука, малини, ожини – все це можна було побачити не на картинці, та ще й досхочу поласувати.

В кінці серпня була особлива нагода приїхати в село – адже на них чекала картопля. Це був особливий час.

Бабуся раділа, глянула на двір, де вже гуртувалася вся сім’я: її донька з чоловіком, троє внуків, сусідка тітка Ганна – всі з’їхалися на викопування картоплі.

– Ну що, діти, – сказала вона, – сподіваюсь, ви копати вмієте? Бо картопля сама з землі не вискочить.

У селі це була традиція: збиралася родина, і всі йшли на город копати картоплю. Земля ще тепла, пахне вологою, а під кожним кущем – ніби маленький скарб.

Діти з азартом хапалися за лопати, хоч більше заважали, ніж допомагали. Миколка викопав один кущ і гордо вигукнув:

– Дивіться, у мене найбільша картоплина!

Оленка відразу не відстала:

– А я знайшла цілу «родину» – аж сім картоплин в одному гнізді!

Дорослі працювали швидше: батько підкопував, мати й бабуся збирали в кошики. Сонце піднімалося все вище, сміх лунав через город.

Ближче до обіду діти відбігли трохи далі, допомагали батькові. І раптом лопата Миколки вдарила об щось тверде. Він нахилився й витягнув із землі невелику іржаву скриньку.

– Мамо! Тату! Дивіться, що я знайшов! – кричав хлопець.

Скринька була стара, закрита на маленький, давно зламаний замочок. Відкрили – а там… кілька старих листів у пожовклому конверті, обгорнутих в рушничок.

Бабуся, побачивши, аж знітилася.

– Ой, діти… Це ж скарб не мій, а вашого діда.

Усі притихли. Бабуся сіла на край відра й розповіла:

– Коли ваш дід їхав на заробітки ще в молодості, він писав мені листи. Я їх берегла, а коли його не стало, я сховала їх тут, бо боялася, що свекруха, яка мене не любила, їх знищить. І от… дивіться, як земля їх зберегла.

Донька зворушено взяла один лист, прочитала кілька рядків уголос. Там були прості слова: «Я працюю, щоб ти мала кращу долю. Бережи дітей і саджай яблуні, щоб їм було що їсти…»

Діти сиділи, широко розкривши очі. Миколка прошепотів:

– То дід нас ніби благословив ще тоді, правда?

– Правда, – кивнула бабуся. – І ви його пам’ятайте. Бо вся наша родина стоїть не лише на картоплі й яблуках, а й на любові, яку ми один одному передаємо.

Того дня картоплі назбирали чимало. А за столом, під яблунею, їли печену картоплю в кожушку, пили узвар і сміялися. Діти вже не сперечалися, яке то яблуко – папірівка чи білий налив.

– А знаєте що? – раптом сказала Оленка. – Для мене це тепер яблука діда. Бо він хотів, щоб ми ними ласували.

– І картопля його, – додав Миколка. – Бо він писав, щоб було що їсти.

Бабуся посміхнулася й перехрестила дітей.

– Ото й добре, що ви зрозуміли. Найбільший скарб – не в скриньках, а в нашій пам’яті й любові.

І сонце того вечора сідало особливо гарно – наче сам дідусь тихо дивився з неба й усміхався до своїх.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.