Зранку Катерина Василівна ледве встала з ліжка, як не крути, далися взнаки її більше, ніж 80 років. У сінях захопила чашку з накришених хлібом, вийшла у двір годувати курей. Не покидала літню жінку думка, що не сьогодні – завтра невістка в будинок престарілих її відправить.
Погодувала своїх сім курей і півня, оглянула свій город.
– Василівна, – пролунав голос сусідки з-за паркана. – Знову ти пораєшся?
– Як не поратися, Петрівна? – старенька підійшла до паркану. – Он помідори треба підв’язати, картоплю і моркву прополоти. Добре, що хоч Андрій приїжджав в суботу, он скільки роботи з своєю дружиною переробив.
– Гарний у тебе, онук!
– Важко йому тепер без батька, – старенька заплакала.
– Все, все, Василівна, вистачить, – стала заспокоювати сусідка. – Сина ти не повернеш, зараз з неба на тебе дивиться.
– Петрівна, йому всього шістдесят було.
– Так у тебе невістка залишилася, онуки.
– Ой, Петрівна, про що ти говориш? У внуків і без мене турбот багато: в Андрія троє дітей і теща з ним живе. Наталка розлучилася, з двома дітьми в однокімнатній квартирі поневіряється.
– А Люба, невістка?
– Не любить вона мене і ніколи не любила. Коли по Олексію сорок днів справляли, я почула, як вона, начебто, Наталі говорила, що будинок мій збирається продати і їй квартиру купити.
– Так, ти що, Василівна?! Не погоджуйся!
– У будинок престарілих, напевно, здадуть. Знаєш, Петрівна, там хоч нагляд за мною буде. Гаразд, пішла я. Кур випустила. Піду, яйця зберу!
***
На наступний ранок не встигла Катерина курей погодувати, як машина онука до будинку під’їхала. Онук зазвичай у вихідні приїжджає, а сьогодні середа. Відчув старенька, що в її житті настають великі зміни.
– Сталося що? – похмуро запитала Катерина Василівна Андрія, свого онука.
– Досить тобі тут одній жити, заберемо ми тебе звідси.
– А кури мої? – заголосила старенька.
– Бабусю, розберуся я з курми. Давай збирайся!
***
Довго збиралася Катерина. Шістдесят з гаком років тут прожила, відтоді, як Михайло узяв її за дружину і привів сюди. Тут і Олексій народився. Уже п’ятнадцять років, як Михайла немає. І Олексія вже нема. Сіла старенька на табуретку, зітхнула важко і почала збиратися.
«А що взяти? Залишати-то все шкода. І з собою все не понесеш. Так, і в будинку для літніх людей хіба дозволять стільки речей мати. Візьму, альбом, буду життя свою згадувати. Документи всі треба зібрати. Будинок продаватимуть, не знайдуть потім всі папери. Одяг треба взяти. Нові господарі прийдуть – все викинуть».
Витягнув онук її речі, склав в машину. Саму посадив і повіз. Дивиться Катерина Василівна в віконце, з селом своєї прощається.
***
Місто недалеко. Ось і будинки висотні замиготіли. Машина зупинилася.
«Ой, а ми до будинку Олексія під’їхали, – здивувалася Катерина Василівна. – З невісткою, чи що попрощатися онук привіз?».
А той допоміг з машини вийти і до квартири на другому поверсі довів. Двері невістка відкрила:
– Здрастуйте, Катерино Василівно! – посміхнулася і навіть поцілувала.
– Здрастуй, Люба! – а про себе подумала. – «Боїться, напевно, що будинок на неї не підпишу».
– Піду, речі занесу! – кинув на ходу онук і зник.
– Катерино Василівно, ми для Вас кімнату звільнили, де Олексій останні дні провів, – і невістка заплакала.
А Катерина Василівна стояла ошелешено. До неї ще не доходив зміст сказаного. Невістка заспокоїлася і продовжила:
– Ми там і ремонт зробили, ліжко і шафу нову купили.
– Любочко, – до літньої жінки, нарешті, дійшло, про що говорить невістка. – Так ви мене не віддасте в будинок престарілих?
– Катерино Василівно, Ви що? – жінка посміхнулася. – Думки навіть такої ні в кого не було.
– Спасибі, донечко! – Катерина Василівна заплакала.
– Мамо, мамо, не треба!
Майже сорок років минуло, як вони стали родичами. Але щось у їхніх взаєминах з самого початку не склалося. Напевно, ревнувала Катерина Василівна, що якась дівчина забрала її красеня сина. Поїхав син з невісткою в місто. Зустрічалися рідко. Кликали один одного завжди на ім’я. І зараз раптом: «донечка», «мама».
Тут онук зайшов:
– Ви чого?
– Так ось бабуся подумала, що ми її в будинок для людей похилого віку відправимо.
– Ви, як будинок продасте, – старенька витерла хусточкою сльози. – Наталі квартиру купите.
– Мамо, – невістка знову обняла її. – Наталка вдруге заміж вийшла. Хороший чоловік. Вони свої дві однокімнатні на трикімнатну обміняли.
– Бабусю, а з чого ти вирішила, що ми твій будинок продавати будемо? – розсміявся онук. – Ми з нього спільну дачу зробимо. Влітку там відпочивати будемо.
Так добре стало на душі у Катерини Василівни. Адже у неї такі гарні онуки. «І невістка яка у мене хороша! І як же я цього за сорок років не помітила? Добре, що хоч зараз все стало на свої місця».
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
