Ольга здригнулася від настирливого дзвону будильника, що неначе пищав прямо над вухом. «Ну чому, чому знову цей понеділок?» — простогнала вона, простягаючи руку до тумбочки, щоб упіймати й вимкнути дратівливий пристрій на телефоні. Розплющивши очі, вона нахмурилася, дивлячись на похмуре сіре небо за вікном. День обіцяв бути таким же сірим, як і видимість.

На підлозі біля ліжка сиділа її кішка Марта — пухнаста, руда бестія, що, як завжди, вимогливо дивилася на господиню, немов засуджуючи за надто довгий сон.

— Марто, ну ти хоча б дай мені почати день без цього свого драматичного погляду, — пробурмотіла Ольга, неохоче піднімаючись. Кішка, здається, видала ображене «няв», перш ніж гордо піти у своїх справах, немов оголошуючи бойкот.

Через двадцять хвилин, уже одягнена у стриману блузку й класичні штани, Ольга готувала сніданок, кидаючи швидкі погляди на годинник. Час, як завжди, летів уранці шалено.

— Богдане! Підйом! — гукнула вона в бік дитячої кімнати. У відповідь почувся лише незадоволений стогін. Ольга насупилася й пішла нагору.

У дитячій її син, накритий ковдрою з головою, явно не збирався змінювати свою позицію. Це була його звична ранкова боротьба.

— Богдане, мені потрібно відвезти тебе до школи, а потім я маю встигнути на роботу. Вставай негайно!

— Ще п’ять хвилинок, мамо, — пролунав приглушений голос з-під ковдри.

— Ця твоя «п’ять хвилин» одного разу призведе до того, що ми запізнимося на щось дуже важливе, — пробурмотіла Ольга, м’яко, але рішуче стягуючи з нього ковдру. Богдан неохоче підвівся, позіхаючи на всю кімнату.

На кухні з’явився Ігор, її чоловік, з розпатланим волоссям. Він виглядав так, ніби його щойно підняли з ліжка.

— Що це за ранкові переговори з сином? — запитав він, потираючи очі.

— Це наш син і його біоритми, — відповіла Ольга, розливаючи трав’яний чай у горнятка. — Ти теж запізнишся, якщо не поспішаєш.

Через пів години, посадивши Богдана в машину й кинувши прощальний погляд на Ігоря, який усе ще сидів за столом із планшетом, Ольга рушила до школи.

Коли вона повернулася додому, щоб забрати свою робочу сумку, телефон задзвонив. На екрані висвітилося ім’я її матері.

— Так, мамо. Привіт, — відповіла Ольга, засовуючи ключі від машини у кишеню.

— Олю… — голос матері був на диво напруженим і тихим. — Померла бабуся Надя.

Ольга завмерла. Їй знадобилося кілька секунд, щоб повністю усвідомити почуте. Світ навколо неначе зупинився.

— Як? Коли це сталося?

— Сьогодні вранці… Подзвонили з приватного пансіонату. Швидкий інсульт.

Ольга опустилася на стілець біля кухонного столу. Бабуся Надя, її теплі спогади дитинства, запах справжнього українського борщу… Це було так давно, але емоційно так близько.

— Я приїду, — нарешті сказала вона, збираючись із думками. — Мені треба буде домовитися на роботі про відгул.

— Олю, це ще не всі новини, — продовжила мати. — Бабуся залишила тобі у спадок свою квартиру.

Ольга здивовано підняла брови. Це було справді неочікувано.

— Яку квартиру?

— Ту саму, у старому мікрорайоні. Її квартиру, що завжди називала «тихим домом».

Ольга дивилася в одну точку, наче не могла відірвати погляд. У думках роїлися питання. Навіщо? Чому саме вона? Це була несподівана відповідальність, про яку їй доведеться думати пізніше.

— Добре, мамо. Ми все обговоримо, коли я приїду. Я скоро буду, — вона відключила телефон і важко зітхнула. Попереду був дуже довгий і емоційно важкий день.

Ольга терпляче сиділа в нотаріальній конторі, ставлячи підпис за підписом, оформлюючи всі необхідні документи. Її погляд час від часу зупинявся на літньому нотаріусі в товстих окулярах.

Своєю ретельною повільністю він нагадував їй про неквапливість старого світу, і це трохи виводило Ольгу з рівноваги.

— Отже, пані Ковальчук, — сухо сказав він, витягуючи черговий аркуш, — залишилося тільки засвідчити цей останній розділ. Після цього квартира офіційно буде оформлена на ваше ім’я.

Ольга зітхнула, стримуючись, щоб не квапити чоловіка.

«Чому всі важливі справи в житті обов’язково мають бути такими виснажливими?» — промайнуло в неї в голові. Вона почувалася виснаженою — втрата бабусі, купа паперових справ, постійний тиск роботи… І одразу ж підкрадалися думки про наближення свят. Новий рік та Різдво завжди приносили із собою не тільки радість, але й додаткові клопоти.

— Мої вітання, тепер ви офіційно власниця, — додав нотаріус через пів години, передаючи їй комплект ключів від бабусиної квартири. Це був останній штрих.

Увечері за сімейною вечерею Ольга обережно порушила питання, яке давно виношувала:

— Ігорю, як ти дивишся на те, щоб на святковий час з’їздити до твоєї мами?

Ігор, розмазуючи картопляне пюре по тарілці, на секунду завмер. Він був невеликим прихильником частих візитів до батьків.

— До мами? Ти впевнена? Ти ж знаєш, вона завжди така… вимоглива до дрібниць.

— Ігорю, вона твоя мати, — рішуче відповіла Ольга, кинувши на нього виразний погляд. — Ми відвеземо Богданчика, нехай побачить бабусю. Я з Іриною заздалегідь домовлюся про меню й розподіл обов’язків. Усе буде під контролем, обіцяю.

Через пару днів родина виїхала за місто, навідати рідних. У будинку свекрухи, старому, але затишному, як бабусина вовняна хустка, запахло свіжою випічкою. Ірина, зовиця Ольги, зустріла їх на порозі з великим підносом ароматних пирогів.

— Олю, — почала Ірина, затягуючи Ольгу на кухню, поки чоловіки розвантажували машину, — давай домовимося. Ти візьмеш на себе гарячі страви, а я — закуски та десерти. Так буде менше зайвої метушні.

— Домовилися, — кивнула Ольга, полегшено зітхнувши. Це була чудова пропозиція. — Головне, щоб твоя мама не почала командувати й критикувати.

Ірина засміялася, прикривши рот рукою.

— Вона вже весь тиждень чимось своїм зайнята, навіть не звертає уваги на те, що відбувається на кухні.

Ольга наливала чай, поки Ірина вальяжно влаштувалася на кухонному стільці. Розмова, як це часто буває, зайшла про побутові жіночі проблеми — на цей раз про надмірне потовиділення.

— Іро, ти не уявляєш, який спосіб я знайшла, — почала Ольга, ставлячи чашку перед господинею. — Настільки простий та ефективний, що ми з мамою і навіть племінницею вже давно на дорогі дезодоранти не витрачаємося.

— Справді? — Ірина підняла брову, роблячи ковток чаю. — Ану, поділися своїм секретом.

— Слухай, нам знадобляться лише два натуральні інгредієнти: кора дуба та звичайний лимон.

— Кора дуба? — перепитала Ірина, скептично посміхаючись. — Це ж щось із розділу «бабусині рецепти»?

— Саме так, — з ентузіазмом продовжила Ольга. — І ти знаєш, ці народні рецепти справді працюють! Береш чайну ложку кори дуба, заливаєш склянкою окропу. Даєш добре настоятися, потім проціджуєш і додаєш сік одного лимона. Усе! Натуральний та освіжаючий лосьйон готовий.

Ірина злегка нахилилася вперед, зацікавлено дивлячись на Ольгу.

— І що, це насправді допомагає?

— Перевірено на собі, на мамі, і навіть на Богдані. Адже він зараз на фізкультурі чи не щодня пітніє так, що футболки можна викручувати. А дітям дорослий агресивний дезодорант пропонувати не хочеться.

— І як ним користуватися? — уточнила Ірина, явно вже уявляючи, як готує цей засіб удома.

— Просто протираєш ним проблемні місця — пахви, шию, якщо є потреба. Від двох до п’яти разів на день, дивлячись, наскільки сильно ти пітнієш. Якщо лосьйон залишився, його можна поставити в холодильник і використовувати наступного дня.

Ірина задумливо потерла підборіддя.

— А який у нього запах?

— Запах просто чудовий — цитрусовий, дуже свіжий! І жодної шкідливої хімії. А ще цей лосьйон не лише позбавляє неприємного запаху, а й помітно зменшує саме потовиділення.

Ірина посміхнулася.

— Ну, Олю, ти просто скарб! Треба обов’язково спробувати. А то наші магазинні дезодоранти вже не справляються, а агресивними речовинами труїти шкіру не хочеться.

— Обов’язково спробуй, — посміхнулася Ольга. — Тільки пам’ятай, якщо у когось у родині є алергія на лимон чи кору дуба, краще заздалегідь протестувати на невеликій ділянці шкіри.

Ірина підняла чашку на знак подяки.

— Ти в нас просто криниця мудрості!

Ольга махнула рукою, сміючись.

— Мені головне, щоб вам допомогло. Ну що, спробуєш приготувати?

— Звісно, іще як! Завтра ж в аптеку по кору дуба, — впевнено відповіла Ірина, а Ольга посміхнулася, відчуваючи, що зробила ще один корисний внесок у життя близьких.

Пізніше, сидячи у вітальні з чаєм, Ольга випадково вловила уривок розмови між свекрухою та Іриною.

— Що думаєш про Олину квартиру? — запитала свекруха, стискаючи в руках порцелянову чашку.

— Чудовий варіант для продажу, — відповіла Ірина, не замислюючись. — Їй же гроші знадобляться, а місце старе, потребує вкладень. Краще позбутися.

Ольга, яка стояла у дверях із підносом, насилу придушила хвилю роздратування. Вона увійшла до кімнати й, поставивши чашки на стіл, сказала рівним, трохи холодним голосом:

— У мене поки що зовсім інші плани на цю квартиру. Але дякую за вашу «турботу» й поради.

Мовчання, що повисло в кімнаті, було майже відчутним, як густий туман.

На кухні було чути тихе постукування ножа об обробну дошку. Ольга зосереджено нарізала овочі для святкової вечері, намагаючись не звертати уваги на дивну, неприємну напругу, що витала у повітрі після тієї розмови. Ігор увійшов, зупинився, немов набираючись сил перед розмовою, і нерішуче заговорив:

— Олю, послухай. Мама та Ірина вчора обговорювали квартиру. Ми тут усі разом подумали… може, таки оформити довіреність на продаж? Район, де вона розташована, усе одно старий, а гроші, погодься, зайвими не будуть.

Ольга завмерла, поклавши ніж. Вона підняла голову, і її погляд став пронизливим, як зимовий вітер.

— Ігоре, це моя квартира, — підкреслила вона, намагаючись говорити максимально рівно. — Чому ви обговорюєте її за моєю спиною?

Ігор спробував усміхнутися, але посмішка вийшла натягнутою й незручною.

— Ми просто хотіли допомогти. Адже тобі ніколи цим займатися, ти вся в роботі й домашніх справах…

— «Ніколи»?! — перебила Ольга, піднявши брови. — Ви вирішили, що в мене немає часу, тому продасте її без мого відома? А я не повинна нічого знати про власне майно?

На шум і підвищені тони прибігла свекруха.

— Ольго, не потрібно так хвилюватися. Ми все зробимо обережно, а гроші тобі перерахуємо. Ти все одно не плануєш там жити, правда ж?

Ольга відклала ніж і повернулася до свекрухи, схрестивши руки на грудях, її постава була рішучою.

— Ні. Я не планую продавати. Ця квартира залишиться в нашій родині. Як спадок для Богдана.

Свекруха сплеснула руками.

— Що він буде з нею робити? Цей будинок старий, там усе потребує капітального ремонту! Йому ж потрібне щось нове, сучасне!

— Йому потрібна спадщина, яку йому залишила його прабабуся, — твердо відповіла Ольга. — І це моє остаточне рішення.

Ігор насупився, явно відчуваючи дискомфорт.

— Олю, мама має рацію. Ти тільки подумай…

— Я вже подумала, — відрізала Ольга, обірвавши його на пів слові. — І досить вирішувати за мене.

Конфлікт на якийсь час стих, але напруга, як натягнута струна, не зникла. Ольга продовжила готувати вечерю, але її руки трохи тремтіли. Свекруха та Ігор переглядалися, але більше не наважувалися сказати жодного слова.

Пізніше, за вечерею, розмова спалахнула знову, але вже з іншим акцентом.

— Ми ж просто хочемо, щоб усе було по-чесному, — почав Ігор, відкладаючи виделку. — Якщо ти не хочеш продавати, то нехай мама іноді там зупиняється, коли приїжджає у місто. Адже це теж частина нашої сім’ї.

Ольга повільно підняла погляд.

— Ігоре, я оплачую комунальні послуги за цю квартиру. Я планую робити там ремонт. Ти хоч раз запропонував мені допомогти?

— Ольго, ти зараз, здається, не розумієш, про що говориш, — заперечила свекруха, підвищуючи тон. — Це ж будинок нашої великої родини!

— Ні, — Ольга різко підвелася зі стільця. — Це був будинок моєї бабусі. І тепер це мій дім. Якщо ви хочете продовжувати в такому ж дусі, я зберу наші з Богданом речі та переїду туди. Буду жити сама, а ви тут обговорюйте свої «справедливі» й «сімейні» плани.

Повисла мертва тиша. Ігор встав, його обличчя було напруженим.

— Ходімо, мамо, — кинув він через плече. — Нехай Ольга заспокоїться.

Ольга залишилася сама на кухні. Усередині вирували емоції, але вона змусила себе доїсти вечерю. Попереду була ще одна, і, судячи з усього, не остання, розмова.

Ольга, зібравши валізу для короткої ділової поїздки, кинула останній погляд на Ігоря, який стояв у передпокої. Його обличчя було серйозним, але погляд був м’яким, винуватим.

— Олю, — почав він, насилу підбираючи потрібні слова, — я був не правий. Це твоя квартира, і тільки тобі вирішувати, що з нею робити. Вибач, що ми з мамою намагалися тиснути на тебе.

Ольга на мить пом’якшала. Це було перше щире вибачення.

— Сподіваюся, ми більше не повертатимемося до цього питання. Мені й так вистачає проблем.

Ігор винувато кивнув.

— Бажаю тобі гарної поїздки. Постарайся відпочити, навіть якщо це відрядження.

Ольга обійняла його, відчуваючи легке полегшення, і вийшла з дому. Вона не знала, що щойно за ними зачинилися двері, Ігор дістав із кишені дублікат ключів, зроблений напередодні потай від неї.

Увечері наступного дня Ігор та Ірина вже були в бабусиній квартирі.

— Треба тут усе прибрати, — сказала Ірина, оглядаючи стару, але охайну обстановку. — Якщо хочемо здавати її в оренду, усе має виглядати пристойно.

— Так, давай почнемо з прибирання, — відповів Ігор, підгортаючи рукави своєї сорочки.

Після двох годин інтенсивної роботи квартира перетворилася.

— Усе, готово, — сказала Ірина, опускаючись на стілець. — Я вже домовилася з дівчиною на два дні. Вона вже перерахувала передоплату. Я заберу перші гроші, а далі будемо ділити навпіл.

Ігор лише кивнув, стомлено витираючи чоло. Пізніше ввечері до квартири в’їхала квартирантка на ім’я Евеліна. Висока, струнка жінка з яскравими очима й легким, але приємним акцентом.

— Дуже дякую, що так швидко все організували, — посміхнулася вона Ігорю. — Знаєте, я тут зовсім сама, у чужому місті… Якщо буде можливість, складіть мені компанію за чашкою кави.

Ігор завагався, але за мить посміхнувся у відповідь.

— Чому б і ні?

Минуло кілька днів. Ігор усе частіше знаходив приводи, щоб з’являтися у квартирі, яку здавав.

Евеліна та її гості змінювалися, та його приваблювали моменти «випадкового» спілкування. Спочатку він виправдовувався перед собою: «Це просто розмова, нічого серйозного, я просто контролюю майно». Але незабаром його особистісні кордони почали небезпечно розмиватися.

Якось увечері, повернувшись із відрядження, Ольга помітила, що Ігор став якимось відстороненим. Він менше розмовляв, довше затримувався на роботі, а іноді його не було навіть у вихідні.

— Ігоре, ти якийсь дивний останнім часом, — помітила вона за вечерею. — Що трапилося?

— Просто дуже втомився, великий обсяг роботи, — коротко відповів він, навіть не підводячи очей.

Ольга нахмурилася, але вирішила не тиснути. Однак її занепокоєння посилювалося з кожним днем. Вона не знала, що в цей час її квартира перетворювалася на джерело не тільки нелегального доходу, а й таємниць, які поступово, але незворотно руйнували її сім’ю.

Ольга гортала новини в телефоні, чекаючи своєї черги в черзі до лікаря. Раптом її погляд зупинився на знайомому фото — оголошення про здачу квартири в оренду.

Вона не повірила своїм очам. На екрані була її бабусина квартира, та сама, яку вона нещодавно оформила на себе.

Руки тремтіли, коли вона набрала номер Ірини.

— Алло? Ірино, це ти здаєш квартиру? — Голос Ольги звучав різко й напружено.

— Ем… Олю, ти про що? — Ірина відверто завагалася.

— Я знайшла оголошення з фотографіями. Невже ти думаєш, що я не впізнаю свою власну квартиру?

На іншому кінці лінії повисла неприємна тиша.

— Олю, я тобі потім усе поясню, — пробурмотіла Ірина і швидко відключилася.

Не гаючи ні хвилини, Ольга викликала таксі й поїхала до квартири. Її серце билося як шалене. Вона намагалася придумати, що скаже, але всередині вже кипів праведний гнів і образа.

Коли вона увійшла, то відразу побачила Ігоря та Ірину, які сиділи на дивані. На столі перед ними лежали купюри, а поруч стояв ноутбук, на екрані якого світилося те саме оголошення.

— Що тут відбувається?! — голосно запитала Ольга, зачиняючи за собою двері.

Ігор та Ірина схопилися на ноги, немов їх спіймали на місці злочину.

— Олю, послухай, ми просто хотіли трохи підзаробити, — почав Ігор, намагаючись говорити спокійно, але його голос тремтів.

— Заробити? На моїй квартирі? Без мого відома і згоди? Це ж справжнє шахрайство! — Ольга метнула гнівний погляд на Ірину. — І ти, Ірино, теж у цьому брала участь?

— Та годі тобі, — спробувала заспокоїти її Ірина, невдало посміхнувшись. — Ми думали, що ти не будеш проти. Квартира ж стоїть порожня, навіщо їй простоювати?

— Не проти?! — Ольга стиснула кулаки. — Це моя приватна власність, і я сама вирішую, що з нею робити! Негайно віддайте мені ключі!

Ігор намагався втрутитися, зробити чергову невдалу спробу виправдатися.

— Олю, заспокойся, це ж просто тимчасова ситуація…

— Твоє «тимчасово» закінчилося, Ігоре! Ключі на стіл і йдіть звідси!

Ірина кинула погляд на Ігоря, але, бачачи неприховану лють Ольги, без зайвих слів поклала ключі на стіл.

Ольга стояла біля дверей, міцно стискаючи ключі в руці, коли Ірина раптом обернулася.

— Знаєш, Олю, твій чоловік завжди був слабким і нерішучим. Ось і зараз здавати квартиру — то була моя ідея. А він просто підтакував, як завжди.

Ігор підняв голову, його обличчя почервоніло від гніву й сорому.

— Ірино, не перебільшуй! Я просто хотів допомогти сім’ї!

— Ах, «допомогти сім’ї»? — уїдливо посміхнулася Ірина. — Це ти так називаєш свої «випадкові зустрічі» з квартирантками?

Ольга різко повернулася до чоловіка. Її серце пропустило удар.

— Що вона має на увазі, Ігоре?

Ігор запнувся, намагаючись щось сказати, але Ірина продовжила:

— А ти запитай у нього про Евеліну. Або про інших «гостей». Він не лише гроші заробляв на твоїй квартирі.

Ольга відчула, як усе всередині обривається. Біль був гострим і нестерпним.

— Забирайтеся. Негайно! І ти, Ігоре, також.

Вона вказала на двері, її голос звучав холодно й абсолютно рішуче. Ігор спробував щось сказати, але Ольга перервала його:

— Пізно, Ігоре. Ти зрадив мене двічі, порушив мою довіру. Іди.

Він повільно підвівся і, нічого не кажучи, вийшов слідом за Іриною. Ольга залишилася в порожній, але тепер оскверненій квартирі, відчуваючи, як разом із гнівом приходить холодне усвідомлення того, що її родина зруйнована.

Ольга стояла біля дверей квартири, тримаючи ключі в руці. Ігор та Ірина пішли, залишивши за собою гнітючу тишу.

Вона зачинила двері на всі замки й, притулившись спиною до них, відчула, як від нервового напруження тремтять коліна. «Тепер усе буде інакше», — промайнуло в неї в голові, і ця думка була не про страх, а про рішучість.

Наступного дня вона зібрала всі свої речі. Син Богдан допомагав пакувати книги, поки кішка Марта нервово переміщалася між коробками, не розуміючи, що відбувається.

— Мамо, ми тепер житимемо у прабабусі? — запитав він, заглядаючи в її втомлені, але рішучі очі.

Ольга спробувала щиро посміхнутися.

— Так, синку. Там буде затишно, а головне — дуже спокійно. Ми почнемо нове життя.

Вона більше не хотіла залишатися у старому будинку, наповненому гіркими спогадами про зраду й брехню. Машина, завантажена вщерть речами, рушила до бабусиної квартири, що стала символом їхнього нового, чистого початку.

Насамперед Ольга вирішила привести квартиру до ладу. Старі, потьмянілі шпалери були зняті, меблі пересунуті, вікна замінені на нові.

Разом із робітниками, що метушилися навколо, вона відчувала, як оновлюється не лише будинок, а й її власне життя. Кожен удар молотка, кожен мазок пензля був символом її нового, незалежного етапу.

Богдан допомагав, як міг, подаючи інструменти, а кішка Марта спостерігала за тим, що відбувається з підвіконня, немов схвалюючи всі ці зміни.

Пройшло кілька тижнів. Документи на розлучення було подано. Ігор прийшов до Ольги, намагаючись розпочати розмову, але її холодний, байдужий погляд не залишав йому жодних шансів.

— Олю, я все зіпсував, — зізнався він, стоячи біля її нових дверей. — Мені щиро шкода. Я просто хотів…

— Хотів? — перебила Ольга, її голос був рівним, але в ньому чулася глибока втома. — Ти хотів зрадити мене? Чи скористатися тим, що належало мені? Ти навіть не думав про наслідки, Ігоре, ти думав лише про себе. Тепер уже пізно.

Ігор опустив голову, розуміючи, що жодні слова не зможуть змінити ситуацію.

— Я не прошу пробачення. Просто знай, що я справді шкодую про те, що накоїв.

Ольга мовчки зачинила двері, залишивши його на сходовій клітці. Вперше за довгий час вона відчула, що більше нікому нічого не винна, що вона вільна. Тепер усе буде інакше. Для неї, для Богдана і навіть для Марти.

Увечері, сидячи в оновленій, затишній квартирі з горнятком ароматного чаю, Ольга задумливо дивилася у вікно. Місто за склом жило своїм нескінченним життям, а вона починала своє нове — сильне, незалежне і вільне. На її обличчі з’явилася легка, але впевнена посмішка. Вона знайшла свій «тихий дім» і свою внутрішню силу.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.