— Олю, глянь, я ще ось таку сукенку знайшла, — Олена акуратно поклала світло-рожеву сукню з мереживом поверх стосу одягу, з якого вже виросла її донька. — Вона майже нова, Софійка її лише два рази на свята одягала.

Олена завжди була людиною практичною та дбайливою. Її первісток, Софійка, нещодавно відсвяткувала п’ять років. Життя склалося так, що майже одночасно в їхній великій родині настав справжній «бебі-бум». Спочатку народилася Софійка, за рік — Надійка у сестри Олени, Наталі, а ще за кілька місяців — маленька Юля у зовиці Анжели, сестри її чоловіка Тараса.

В наших родинах традиція передавати дитячі речі «у спадок» — справа звична й добра. Тому Олена з особливою ретельністю ставилася до кожної кофтинки чи комбінезона. Вона знала: за кілька місяців ця річ зігріє іншу дитину.

— Ой, а штанці які чудові! — Олена дістала з полиці темно-фіолетові джинси на флісі. — Якраз на осінь Наталіній Надійці будуть.

— Справді, дуже гарні, — посміхнулася Наталя, яка саме зайшла в гості на каву. — Дякую тобі, Олю. Зараз усе таке дороге, а діти ростуть, як гриби після дощу.

Раптом у кімнату зайшов Тарас. Він окинув поглядом пакунки й невдоволено насупився.

— Слухай, ти ж не все роздавай, — кинув він, навіть не привітавшись із Наталею. — У тебе ж племінниця є, Юля. Анжела казала, що їм теж щось треба.

Олена спокійно глянула на чоловіка. Вона пам’ятала про Юлю. Власне, Анжела вже отримала від них три величезні пакунки найкращих речей минулого місяця.

— Тарасе, я пам’ятаю. Але ці джинси я обіцяла Наталі. Вона моя сестра, і Надійка трохи старша за Юлю, їй зараз потрібніше.

— Все одно, — пробурчав Тарас, виходячи з кімнати. — Своїх треба підтримувати в першу чергу.

Олена лише зітхнула. Для Тараса «своїми» чомусь завжди були лише його родичі. Вона вирішила не роздмухувати суперечку при сестрі й просто відклала частину речей убік.

Дні летіли швидко. Олена працювала вчителькою, Тарас займався ремонтами. Грошей на все вистачало, але Олена не звикла розкидатися коштами. Вона планувала бюджет, купувала якісні речі для Софійки, знаючи, що потім вони послужать ще комусь.

Особливою гордістю Олени був зимовий комбінезон — яскраво-синій, із кумедним динозавром на спині. Він був дуже теплим, фірмовим, купленим за чималі гроші. Софійка виросла з нього раптово, і Олена вже пообіцяла його Наталі для Надійки.

— Цього не чіпай, — про всяк випадок попередила вона Тараса, коли той проходив повз дитячу шафу. — Це для Надійки. У Юлі вже є зимовий одяг, Анжела казала, що їм свекруха купила.

— Чому це їй не треба? — Тарас знову ображено підібгав губи. — Юля — моя кров.

— Тарасе, це не питання крові, а питання потреби. Я вже пообіцяла сестрі. Будь ласка, поважай моє рішення.

Тарас нічого не відповів, лише знизав плечима.

Через пару днів Олена взялася готувати пакунок для сестри. Вона ретельно випрала речі, десь підшила ґудзика, десь замінила змійку. Для неї було принципово віддавати речі в ідеальному стані. Вона розділила все на дві купи: меншу — для Анжели, і велику (де був той самий комбінезон) — для Наталі.

Проте, повернувшись увечері з роботи, Олена завмерла біля шафи. Полиця була порожня.

— Тарасе! — гукнула вона. — А де речі з полиці?

Чоловік вийшов із вітальні, тримаючи в руках телефон. — А, то я їх віддав. Анжела заходила, я все їй і віддав.

— Як «все»? — Олена відчула, як у грудях починає закипати холодне обурення. — Я ж розклала на дві стопки! Там були речі для моєї сестри!

— Ой, ну вибач, я не розібрався, — ніяково, але якось байдуже промовив Тарас. — Гріб усе підряд, щоб швидше було. Яка різниця? Все одно діти доносять.

Олена глибоко вдихнула. Вона не хотіла сваритися, хоча всередині все тремтіло. Але коли вона зазирнула в глибину шафи й не побачила там синього комбінезона з динозавром, голос її став зовсім тихим.

— А де комбінезон? Той, новий, дорогий? Його ж не було в стопках, він окремо лежав.

Тарас завагався, почухав потилицю, як малий хлопчик, якого спіймали на шкоді. — Ну… я і його віддав. Анжела сказала, що він такий гарний, що Юлі він дуже пасуватиме.

— Тарасе, я ж тобі прямо казала: він для Наді! Наталя на нього розраховувала, вона спеціально не купувала іншого, бо я пообіцяла! Як я тепер їй в очі дивитимуся?

— Ну, забудь… — буркнув він. — Купиш їй інший, якщо так хочеш. Ти ж у нас економна.

Олена відвернулася. Їй було не просто прикро, їй було боляче від того, що її слова для чоловіка важили менше, ніж будь-яке побажання його сестри.

Через тиждень уся родина зібралася на день народження Надійки. Маленькій іменинниці виповнилося чотири роки. Квартира Наталі була прикрашена кульками, пахло домашньою випічкою та київським тортом.

Коли прийшов час подарунків, Олена дістала великий пакунок. — Ось, сонечко, це тобі, — вона простягнула Надійці коробку.

Коли Наталя відкрила її, вона аж зойкнула від подиву. Усередині лежав новенький, ще з етикетками, зимовий комбінезон. Він був навіть кращим за той «динозаврячий».

— Олю, навіщо так дорого? — Наталя розчулено обійняла сестру. — Ти ж казала, що віддаси Софійчин.

— Софійчин… трохи не підійшов за розміром, — збрехала Олена, відчуваючи, як пече в грудях. — Хай цей гріє.

Тарас, побачивши такий розкішний подарунок, ледь не похлинувся узваром. Він дочекався, поки вони залишаться на кухні удвох, і засичав:

— Ти що, новий купила? Ти знаєш, скільки він коштує? Чому Юля має доношувати старе, а твоїй племінниці — все нове з магазину?

Олена спокійно мила чашку, не дивлячись на нього. — Це ти винен, Тарасе. Якби ти не віддав обіцяну річ без мого дозволу, мені б не довелося витрачати гроші з нашого бюджету на новий подарунок. Я тримаю своє слово. Якщо я пообіцяла дитині теплий одяг — вона його матиме.

Тарас лише пирхнув і вийшов геть. Питання ніби закрилося, але осад залишився у обох.

Наступного вівторка Олена збирала Софійку до садочка. Виявилося, що для занять із малювання та ліплення терміново потрібні нові фарби, великий альбом і м’який пластилін.

— Тарасе, ти все одно будеш проїжджати повз канцтовари. Купи, будь ласка, набір для Софійки. Ось, я на листочку написала: які саме фарби і який пластилін, щоб не лип до рук.

— Добре, куплю, — відповів чоловік, ховаючи список у кишеню.

Вечері Олена чекала на покупки. Софійка вже розклала свій столик і з нетерпінням чекала на «творчий вечір». Тарас прийшов пізно, поставив сумку і пішов на кухню.

— Купив? — запитала Олена. — Купив.

Вона зазирнула в сумку, перевірила пакети в коридорі — нічого. — Тарасе, де вони? Ти в машині забув?

Чоловік визирнув із кухні з бутербродом у руці. — А, я їх Анжелі завіз. Заїхав до неї на хвилинку, а Юля якраз плакала, що їй малювати нічим. Ну, я і віддав. Тобі що, шкода для дитини?

Олена заціпеніла. Софійка, яка стояла поруч, почула це і її оченята наповнилися сльозами. — Тату, але це ж мені в садочок треба на завтра… — тихо промовила дівчинка.

— Софійко, завтра ще купимо, — грубо відрізав батько. — Не будь егоїсткою, треба ділитися.

Олена відчула, як у неї стискаються кулаки. — Ти віддав речі своєї доньки, про які вона просила, іншій дитині, просто тому, що тобі так захотілося бути «добрим дядьком»? Тарасе, це навіть не твої гроші були, це гроші з нашої спільної картки!

— Ой, почалося… — Тарас розвернувся і пішов до телевізора. — Завтра куплю. Чого ти проблему на рівному місці створюєш?

Того вечора Олена сама побігла в магазин за п’ятнадцять хвилин до закриття, щоб донька не йшла до садочка з порожніми руками. Вона почала розуміти, що в їхньому домі з’явилася якась дивна діра, куди витікають не лише речі, а й повага.

Бонусна картка та «сюрприз» у магазині
На вихідних до них завітала свекруха, Марія Іванівна. Вона була жінкою енергійною, але дуже ощадливою, коли справа стосувалася її власного гаманця.

— Олю, — почала вона, присьорбуючи чай. — Тарас казав, що ви завтра збираєтеся на великі закупи до дитячого центру. Софійці ж треба все до школи потроху купувати, та й літній одяг…

— Так, Маріє Іванівно, плануємо, — відповіла Олена.

— То візьміть із собою Анжелу з Юлечкою. Їм теж багато чого треба, а машини у них зараз немає — знову в ремонті. Разом і веселіше буде.

Олена не дуже хотіла такої компанії, але відмовити було незручно. Вранці наступного дня вони вчотирьох вирушили до торгового центру. Це був величезний магазин — справжній дитячий рай.

Олена майже годину обирала якісні речі для Софійки: шкіряні туфельки, кілька блузок, спортивний костюм. Вона ретельно підраховувала суму, знаючи, що на її бонусній картці накопичилося близько трьох тисяч гривень — вона збирала їх пів року, щоб зробити ці закупи менш болісними для бюджету.

На касі першою стояла Анжела. Вона набрала повний кошик усього: від іграшок до верхнього одягу. Коли касир назвала суму, Анжела обернулася до Олени:

— Олю, дай свою карту знижок, у тебе ж там максимальний відсоток.

Олена, не задумуючись, простягнула картку. Через хвилину Анжела повернула її з усмішкою. Коли ж підійшла черга Олени розраховуватися, касир повідомила:

— На вашому рахунку нуль бонусів.

— Як нуль? — здивувалася Олена. — Там було три тисячі.

— Попередня покупчиня щойно все списала в рахунок своєї оплати, — спокійно відповіла дівчина за касою.

Олена відчула, як земля йде з-під ніг. Вона глянула на Анжелу, яка спокійно пакувала речі неподалік.

— Анжело, ти навіщо мої бонуси списала? Це ж були мої накопичені гроші!

Зовиця лише здивовано звела брови: — Так ти ж сама мені карту дала! Я думала, ти хочеш мені допомогти. Ми ж родина, хіба ні? Чого ти через якісь бали так нервуєш? Тобі шкода для племінниці?

Марія Іванівна, яка стояла поруч, додала: — Олю, не будь дріб’язковою. Гроші — то пил. Головне, що дітям радість.

Олена мовчки дістала кредитну картку і розрахувалася за свої покупки. Вона відчувала себе так, ніби її щойно обікрали посеред білого дня, та ще й змусили при цьому посміхатися. Весь настрій на свято для доньки був зіпсований.

Увечері, розкладаючи нові речі, Софійка раптом запитала: — Мамо, а де моя книжка про Котигорошка? І про ельфів? Я хотіла почитати.

Олена підійшла до книжкової полиці й ахнула. Полиця, де раніше стояло близько п’ятдесяти чудових дитячих книг — багато з яких були подарунками її батьків, колекційними виданнями з розкішними ілюстраціями — майже спорожніла.

— Тарасе! — голос Олени затремтів.

Чоловік зайшов, витираючи руки рушником. — Ну чого ти знову кричиш?

— Де книги Софійки? Де видання «А-ба-ба-га-ла-ма-га»? Де казки народів світу?

— Та віддав я їх! — роздратовано кинув Тарас. — Анжела сказала, що Юля почала цікавитися літературою. А Софійка їх уже переросла, вона вже велика, скоро в школу. Навіщо нам цей хлам вдома? Тільки пил збирає.

Олена відчула, як усередині щось обірвалося. — Хлам? Ці книги коштували цілий статок! Мої батьки купували їх по одній, з кожної зарплати, щоб у їхньої внучки була найкраща бібліотека. Ти не просто віддав папір, ти вкрав у нашої дитини її спогади і майно моїх батьків! Без мого дозволу!

— Не кажи дурниць! — крикнув Тарас. — Я господар у цьому домі! Що хочу, те й роздаю! Ми — родина, ми маємо ділитися з тими, у кого менше!

— Ділитися — це коли ти даєш своє, — холодно відповіла Олена. — А коли ти береш те, що належить іншому, і віддаєш без запиту — це називається інакше.

Жовті чобітки
Весна прийшла рано. На вулицях українського містечка з’явилися перші струмки, калюжі виблискували під сонцем. Олена пам’ятала, що минулого року вони з Тарасом купували Софійці дуже гарні жовті гумові чобітки — яскраві, з підсвіткою на підошві.

Коли вони збиралися на прогулянку, Олена відкрила нижню полицю в коридорі. Чобітків не було. Натомість на порозі з’явилася Анжела з Юлею. Маленька Юля гордо тупцяла саме в тих самих жовтих чобітках.

Софійка побачила їх і завмерла. — Мамо, це ж мої чобітки… — прошепотіла вона. — Тато казав, що їх з’їла мишка, коли я їх шукала вчора…

Олена глянула на Тараса. Той відвів очі в бік телевізора.

— Анжело, — звернулася Олена до зовиці, намагаючись тримати голос рівним. — Це взуття моєї доньки. Вона саме зараз збиралася його взувати.

— Ой, та Юлі вони так сподобалися, а Тарас сказав, що вони вам уже малі, — безтурботно відмахнулася Анжела. — Ми ж ненадовго взяли, поносимо — віддамо. Може.

— Це не «може». Це річ моєї дитини, — Олена відчула, як гнів, що збирався місяцями, перетворюється на холодну рішучість. — Зніми їх зараз же.

— Ти що, сказилася? — втрутився Тарас, підхоплюючись із дивана. — Дитина вже взута! Не роби цирку перед гостями!

— Цирк влаштовуєш ти, Тарасе. Ти брешеш своїй доньці про «мишок», щоб виправдати своє бажання бути «святим» за чужий рахунок.

Того дня гуляти вони не пішли. Анжела пішла ображена, Марія Іванівна дзвонила ввечері й годину вичитувала Олену за «жадібність і відсутність християнської любові до ближніх».

Минуло ще кілька тижнів. Наближався день народження Софійки — їй виповнювалося шість. Олена вирішила влаштувати невелике свято вдома, запросила сестру Наталю, Анжелу з донькою та свекруху.

Олена приготувала стіл, причепурилася. Коли прийшла Анжела, Олена помітила на ній знайому річ. На зовиці була елегантна біла блузка з вишивкою — ексклюзивна річ, яку Олені подарували колеги на ювілей.

Олена мовчки пішла до своєї спальні, відчинила шафу. Плічка, на яких мала висіти блузка, були порожніми. Поруч не вистачало ще кількох речей — її улюбленого кашемірового светра та шовкової хустки.

Вона викликала Тараса в коридор. — Поясни.

Тарас глянув на порожню шафу й хмикнув: — Слухай, ну ти ж їх майже не носиш. Тільки місце займають. А Анжелі треба на роботу виходити з декрету, їй треба виглядати по-людськи. Я подумав, ти не будеш проти.

— Ти подумав за мене? Ти взяв мої особисті речі й віддав їх жінці, яка навіть не перепросила за вкрадені бонуси?

У цей момент у коридор вийшла Марія Іванівна. — Олю, ну що ти знову починаєш? Ти ж багата, у тебе всього повно! А Анжелочка сама дитину тягне (хоча в Анжели був чоловік, який просто не хотів працювати). Будь людиною!

— Досить, — спокійно сказала Олена.

Вона вийшла до вітальні, де гості вже почали розсідатися. — Анжело, зніми мою блузку. Зараз же.

У кімнаті запала тиша. Наталя здивовано підняла очі. — Олю, що сталося? — запитала сестра.

— Сталося те, що в цьому домі перестали розуміти різницю між «своїм» і «чужим». Анжело, я чекаю.

— Та пішла ти! — скрикнула зовиця, почервонівши. — Тарас мені її подарував!

— Тарас не мав права її дарувати, бо вона йому не належить. Так само як не належать йому іграшки Софійки, її книги та мої прикраси, яких я теж сьогодні не знайшла у скриньці.

Марія Іванівна підхопилася: — Ти звинувачуєш мого сина у крадіжці? Свого чоловіка?

— Так. Бо як називається людина, яка забирає речі у дружини й доньки, щоб задобрити родичів, які не хочуть самі на себе заробляти? Тарасе, де моя мікрохвильовка, яку мені тато на новосілля дарував?

Тарас густо почервонів: — Вона у мами… У них стара зламалася, а ти ж казала, що хочеш нову, з грилем…

— Я казала, що колись ми, можливо, її купимо. А ти просто виніс працюючу техніку з дому.

Олена відчула дивну легкість. Більше не було страху перед скандалом. Була лише ясність.

— А тепер слухайте всі, — Олена обвела поглядом присутніх. — Анжело, Маріє Іванівно, забирайте свої пакунки, забирайте мої речі, які зараз на вас — я не буду їх знімати силою, нехай це буде на вашій совісті. І йдіть. Прямо зараз.

— Ти виганяєш нас у день народження дитини? — заверещала свекруха. — Ти ненормальна! Тарасе, зроби щось!

Тарас підійшов до Олени, намагаючись схопити її за руку: — Олю, припини істерику! Ти ганьбиш мене перед сім’єю!

Олена відсторонилася. — Ти сам себе зганьбив, коли почав обкрадати власну дитину. Ця квартира належить моїм батькам, ти це знаєш. І від сьогодні ти тут не живеш. Йди разом із ними. Твоя «справжня сім’я» — ось вони. Ідіть і підтримуйте одне одного, як хочете.

Коли за обуреними родичами зачинилися двері, в квартирі стало незвично тихо. Наталя підійшла до сестри й мовчки поклала руку на плече.

— Ти як? — тихо запитала вона.

— Знаєш… вперше за довгий час я почуваюся вдома, — відповіла Олена.

Софійка визирнула з кімнати. Вона виглядала трохи наляканою, але, побачивши спокійне обличчя мами, посміхнулася.

— Мамо, а свято буде?

— Обов’язково, сонечко. Завтра ми з тобою і тіткою Наталею та Надійкою поїдемо в найбільший ігровий центр. Будемо плавати в басейні з кульками, їсти величезне морозиво і купимо тобі нову книгу про ельфів. Таку, яку ніхто ніколи не забере.

Наступного ранку Олена викликала майстра. Поки Софійка ще спала, старий замок був замінений на новий, надійний.

Коли вони вже виходили з під’їзду, назустріч їм вискочив Тарас. Він виглядав розпатланим і злим.

— Олю! Я не зміг відкрити двері! Ти що, замок змінила? Ти хоч розумієш, що це незаконно? Я маю право зайти за своїми речами!

Олена зупинилася, поправила Софійці панамку і спокійно глянула на чоловіка. — Твої речі зібрані у два великі мішки. Вони у консьєржа. Там тільки те, що належить особисто тобі. Все, що було куплено за мої гроші або належало Софійці, залишилося вдома.

— Ти не можеш так! Я подам на розлучення!

— Не треба, — посміхнулася Олена. — Я вже заповнила заяву онлайн. Побачимося в суді.

— Мамо, наздоганяй! — гукнула Софійка, яка вже бігла до машини Наталі.

Олена відвернулася від Тараса, не слухаючи його подальших виправдань. Вона відчувала, як весняне сонце гріє обличчя. Попереду був день, повний сміху, бризок води в басейні та справжньої родинної любові, де ніхто нікого не обкрадає, а лише підтримує.

Вона взяла доньку за руку, і вони пішли назустріч своєму новому, чесному життю.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.