Світлана чомусь почула цю фразу дуже голосно, хоча Олена Вікторівна не підвищувала голосу — вона взагалі ніколи цього не робила. Це було нижче за її гідність, що формувалася десятиліттями в середовищі поважних лікарів та освічених інтелігентів. Проте свекруха вміла говорити так, що кожне слово осідало всередині, як камінь на дно глибокої криниці в спекотний липень.

Олена Вікторівна сиділа за столом — спина пряма, мов струна, руки складені на колінах у бездоганну пірамідку, немов на уроці етикету. І говорила. Повільно. З такими глибокими, майже театральними паузами, щоб значення кожного слова встигло просочитися у свідомість.

— Ти мусиш за це відповідати.

Ця фраза прозвучала, наче вирок у тиші їхньої нової вітальні. Навіть диван, що його Дмитро (чоловік Світлани) нещодавно привіз зі Львова, здавався винним у чомусь.

— Компенсацію, — уточнила свекруха, поправляючи край свого елегантного жакета. — За зіпсоване свято.

А Світлана готувала цей ювілей, шістдесятиріччя Олени Вікторівни, майже цілий тиждень.

Вона навіть взяла два дні за свій рахунок на роботі, щоб встигнути все: узгодити з чоловіком кошторис, особисто проконтролювати замовлення вишуканого святкового меню з невеликого, але дуже шанованого київського ресторану (де навіть борщ готують за старовинним рецептом), купити нову лляну скатертину ручної роботи в Івано-Франківську, підібрати квіти для прикраси столу. Ніжні кремові троянди та білі еустоми — Олена Вікторівна обожнює витончені пастельні тони.

Її власна мама, Надія Петрівна, ще попереджала по телефону з Житомира:

«Світлано, донечко, не рви жили. Все одно ти їй до кінця не догодиш. Пам’ятай, ти — не її донька, а просто невістка. Ідеалу для неї не існує».

Але Світлана не слухала. Думала: ось зараз, коли свекрусі виповниться шістдесят, коли вона побачить, як бездоганно накрито, як смачно приготовлено, як щиро і тепло, ось тоді, можливо…

Можливо, нарешті, Олена Вікторівна скаже: «Дякую, Світлано. Ти добре постаралася, справжня господиня».

Вона не сказала.

Взагалі нічого не сказала — поки всі запрошені гості, переважно її давні колеги по кафедрі та партнери по бізнесу Дмитра, не розійшлися. А коли вони залишилися тільки втрьох (Світлана, Олена Вікторівна та Дмитро, який увесь вечір чомусь нагадував охоронця біля входу в зачинений банк — стояв осторонь із застиглою, вимученою посмішкою), свекруха раптом сіла за стіл і почала перераховувати пункти звинувачення.

— Олів’є, як на мене, було трохи пересолене. Я ж знаю, як ти любиш експериментувати зі спеціями. Основна страва — суха, наче її готували ще зранку. Гості, Сергій Петрович та Ірина Іванівна, посварилися за столом. Скандал. Атмосфера свята — зіпсована.

Світлана мовчала. Стояла, притулившись до стільниці, відчуваючи, як руки стискають цю поверхню до болю.

Усередині щось стиснулося — туго-туго, як пружина у старому, розхитаному “Запорожці”. Але вона трималася. Думала: зараз це пройде, зараз Олена Вікторівна виговориться і заспокоїться. Буває ж із людьми — ювілей, хвилювання, можливо, втомилася, чи тиск піднявся.

А свекруха продовжувала:

— Ти підвела мене, Світлано. Перед усіма. Яка ганьба. І ти мусиш компенсувати мені цю моральну шкоду.

Ось тут Світлана нарешті зрозуміла: це не хитрий натяк і не жарт.

— Що означає компенсувати? — видихнула вона. Голос пролунав чужим, тонким і хрипким, наче говорила не вона.

— Фінансово, — спокійно відповіла Олена Вікторівна, дивлячись прямо в очі. — Двадцять тисяч гривень. Мені тепер потрібно відновлюватися після цього стресу, розумієш? Поїду до Моршина. Ти ж усвідомлюєш — після такої ганьби перед моїми друзями по тенісу та сусідами.

Двадцять тисяч гривень. За те, що Світлана півтижня не спала — планувала, готувала, прикрашала, намагалася з усіх сил. За те, що стейки були “сухі”, хоча двадцять чоловік їли їх із апетитом і навіть просили добавки, а Сергій Петрович так хвалив рецепт. За те, що гості посварилися, бо два давні приятелі свекрухи раптом не поділили якусь стару образу щодо дачної ділянки під Києвом. Але це, звісно, була виключно Світланина вина.

Дмитро мовчав. Стояв біля вікна, дивився кудись у вечірній двір, де гойдалося дитяче крісло. Мовчав. Як завжди, коли треба було вибирати між двома жінками.

А далі почався справжній жах.

Олена Вікторівна невтомно працювала. Вона казала. З сусідками по будинку — біля під’їзду, на ринку, на пошті, коли отримувала пенсію. Зі своїми подругами — годинами по телефону, з дзвінками на міський та мобільний. З далекими родичами, яких Світлана бачила раз у житті на своєму весіллі.

І скрізь, у кожній розмові, одне й те саме, лише з незначними варіаціями:

«Світланочка моя, звичайно, дівчина гарна, але… Ну як би це м’якше сказати… Не розуміє вона відповідальності. Свято моє зіпсувала — така подія, ювілей, шістдесят років! А вона! Меню не погодила, торт був як підошва, сухий, як земля після посухи. Гості при всіх полаялися — вона ж їх посадила поруч, хоча я казала, що вони у сварці. Ну, як можна мати таку безвідповідальність?!»

Світлана дізнавалася про це випадково. То сусідка, тітка Люда, яка раніше завжди посміхалася, раптом перестала вітатися — відверталася, морщилася, немов від кислого лимона. То зустріне Дмитрового двоюрідного брата в приміському автобусі, і той дивиться з таким жалісливим, співчутливим поглядом.

— Світланко, ти головне тримайся, — каже. — Все налагодиться. Свекрухи, вони такі… різна трапляється нечисть.

І тільки потім, через треті руки, до неї доходило: так, Олена Вікторівна телефонувала, обдзвонювала всіх. Розповідала. Обговорювала її з усіма підряд. Створювала негативний публічний імідж.

А ще свекруха почала приходити. Без дзвінка. Просто приїжджала — то вранці, то ввечері, наче ревізор. Стояла у дверях із виглядом ображеної королеви з опери і цідила:

— Ну що, Світлано? Подумала про компенсацію? Мені вже он масажист сказав, що треба терміново відновлюватися після такого стресу. Чудовий санаторій на Закарпатті мені порекомендували. Треба їхати.

І йшла, грюкнувши старими дверима під’їзду так, що Світлана здригалася.

IV. Чоловік, що розчиняється
Здавалося б, що може бути гірше, ніж публічний осуд і вимагання? Гіршим було те, що Дмитро мовчав.

Ні, він не підтримував матір відкрито — не казав: «Плати». Але й не захищав Світлану. Взагалі. Просто розчинявся. Ставав невидимим, як привид, коли свекруха дзвонила чи приїздила. Він неначе вимикався, на його обличчі застигала маска байдужості.

— Мам, ну досить, — бурмотів він іноді, мляво, відводячи погляд. — Відчепися.

І це було все. Усі його спроби «вирішити» конфлікт.

— Дмитре, — казала Світлана одного вечора, коли вони сиділи на кухні. Вона намагалася говорити спокійно, але голос її тремтів від напруги. — Ти розумієш, що відбувається? Твоя мама обговорює мене з усім нашим районом. Каже, що я винна їй грошей. Двадцять тисяч гривень, Дмитре! За те, що я тиждень готувала її свято!

— Ну, — Дмитро чухав потилицю. Його жест завжди видавав його розгубленість. — Мама в мене така. Характер складний. Ти ж знаєш.

— Знаю?! — Світлана відчула, як усередині щось розжарюється до червоного. — А це щось міняє?! Це робить її поведінку нормальною? Це виправдовує те, що вона мене публічно паплюжить?!

— Кохана, ну давай не будемо роздмухувати. Вона заспокоїться. Просто дай їй час. І взагалі, ти ж знаєш, яка мама. Їй важливо почуватися головною. Завжди так було. Вона так звикла. Давай вибачишся, скажеш пару теплих слів і все закінчиться. Це ж дрібниці.

Вибачитися. За що? За те, що вона старалася? За те, що її чоловік боїться власної матері? За те, що вона не ідеальна?

Тієї ночі Світлана не спала. Вона дивилася на Дмитра, що мирно сопів поруч, і розуміла: він не союзник. Він — стіна, що розділяє, а не захищає.

Через тиждень Світлана прийняла рішення. Коли Олена Вікторівна знову прийшла без попередження, Світлана вперше не запросила її сідати на кухні. Свекруха стояла на порозі, як завжди, пряма і гордовита, готова цідити свої звинувачення.

— Я зайшла дізнатися про компенсацію… — почала вона.

— Олено Вікторівно, — обірвала її Світлана, дивлячись прямо в її холодні, але дуже схожі на Дмитра очі. — Досить.

Свекруха замовкла. Такого тону вона ще не чула.

— Ніякої компенсації не буде. Вимагати гроші за те, що я особисто витратила свій час і свої сили на організацію Вашого свята, це неприпустимо. Гості посварилися не через мене, а через Вас, і Ваших старих образ. Торт був чудовий. Вибачатися мені немає за що. Ваші плітки та скарги сусідам припиніть.

Дмитро, що вийшов на шум, стояв позаду Світлани. Вперше він не розчинився, а мовчки спостерігав.

— Ви псуєте наші стосунки, — продовжила Світлана. — І що гірше — Ви псуєте стосунки зі своїм сином, змушуючи його бути посередником у цій абсурдній ситуації. Я тиждень готувала свято, вклала в нього душу, час і гроші. І я не дозволю перетворювати це на фарс. Ніякої компенсації не буде.

Олена Вікторівна мовчала. Дивилася на підлогу. Її обличчя було кам’яне, непроникне.

— Ідіть, — сказала нарешті свекруха. Голос глухий, стомлений.

Світлана подивилася на Дмитра. Він лише ледь помітно кивнув головою, мовби дякуючи за те, що тягар прийняття рішення забрали з його плечей. Вони вийшли.

На сходовому майданчику Світлана видихнула. Руки тремтіли. Серце билося, наче птах у клітці. Але всередині було дивне відчуття легкості. Вперше за ці роки вона не промовчала.

Олена Вікторівна не дзвонила п’ять днів. Потім ще тиждень.

Тиша була незвичною — Світлана навіть ловила себе на тому, що іноді здригалася від дзвінка у двері, очікуючи побачити свекруху на порозі, готову до нової атаки. Але її не було.

Дмитро розповідав: мати прийняла його дзвінки кілька разів. Розмовляла холодно, відсторонено. Казала, що «зайнята на дачі», що «все добре», що «не треба за нею стежити».

— Вона не пробачила? — запитала Світлана одного вечора.

— Не знаю, — відповів Дмитро, вже не так розгублено, як раніше. — Мама, вона горда. Їй потрібен час, щоб переварити те, що сталося. Вона ж ніколи не чула такого «ні».

А потім, одного звичайного четверга, коли Світлана поверталася з роботи в рекламній агенції, їй зателефонував Дмитро:

— Мама хоче приїхати. Поговорити. Вона сама подзвонила.

Світлана завмерла біля під’їзду.

— Коли?

— Завтра. В обідню пору. Вона попросила, щоб ми були обоє вдома.

Наступного дня Олена Вікторівна прийшла рівно о другій. Без запізнення. Без гучних заяв і виразів образи. Просто подзвонила у двері — і стояла на порозі з невеликим, скромним букетом польових хризантем у руках.

— Можна? — запитала вона тихо.

Світлана кивнула. Пропустила її всередину.

Вони сіли на кухні. Олена Вікторівна поклала букет на стіл, довго мовчала, дивилася у вікно на горобців, що стрибали по підвіконню. Потім раптом заговорила. Говорила зовсім іншим тоном — без менторства, без вищості.

— Я подумала. Про те, що сказала Світлана. І про те, що сказав ти, Дмитре, багато років тому, коли ми сварилися про твій переїзд. — Вона подивилася на сина, а потім на невістку. — Можливо, я була неправа.

Світлана мовчала. Вона чекала.

— Я вимагала від тебе те, на що не заслужила, — продовжувала свекруха. Голос тремтів від незвички говорити такі слова. — Це було безглуздо. По-справжньому безглуздо. Вибач.

Слово «вибач» пролунало тихо. Але щиро, без жодної фальші. Світлана відчула, як внутрішня пружина, що була стиснута стільки часу, нарешті, розтискається.

— Дякую, — сказала вона просто. — За те, що прийшли. І за те, що сказали це.

Олена Вікторівна кивнула.

З того дня щось змінилося. Не відразу — не так, щоб раптом усе стало ідеально. Олена Вікторівна, як і раніше, іноді говорила тонкі, ледь помітні шпильки, але Світлана навчилася не пропускати їх крізь себе. Навчилася говорити «ні». Спокійно. Твердо. Без зайвих виправдань.

І свекруха відступила. Тому що зрозуміла: Світлана більше не та молода дівчина, яка мовчатиме і терпітиме. А Світлана зрозуміла головне: вона має право захищати себе, навіть якщо її чоловік стоїть осторонь. Вона сама собі захист.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.