fbpx
Життєві історії
Ольга звично готувала на кухні. Олег збирався на навчання. Дуже любив мамині вареники, тому вона ліпила їх цілісінький день, щоб вистачило на тиждень. Любила сина понад усе, але не більше, ніж Іванку, прийомну доньку. Та хіба вона знала, що Іванка забере у неї чоловіка і батька в її Олежика

Вітер вирвав парасолю з рук Ольги Іванівни. Літня жінка хотіла догнати, та вона зникла з поля зору. Жовте листя, мов зграя журавлів, піднялося, довго кружляло і падало, накриваючи мокру землю. Осіння мжичка настирно прилипала до одягу. Жінка попрямувала до школи. При вході стояла маленька дівчинка.

– Дежавю, – подумала вона. За матеріалами.

Двадцять років тому, теж за дощової погоди, під дверима школи-інтернату стояла учениця першого класу Іванка Павлів, яка привернувши її увагу. Ольга Іванівна підійшла, ніжно, по-материнськи, обійняла за тендітні плечі, заспокоїла й відвела на кухню, щоб нагодувати. А згодом… полюбила, як рідну. Та хіба могла вона знати…

Ольга полинула у спогади…

Міське мальовниче озеро Івано-Франківська було улюбленою зоною для відпочинку городян і гостей міста. Саме тут познайомилися Ольга і Василь. П’ять років разом вчилися у педагогічному, ніколи не стрічалися, аж наприкінці навчання озеро стало місцем їхнього доленосного знайомства. Обоє чекали на вручення дипломів, а коли дізналися, що спрямовані на роботу в школу-інтернат, то здивуванню не було меж.

Хлопець відчував щось неймовірне до дівчини. Вона – теж. Василь, ніяковіючи, добирав слова для освідчення. Дівчина, закохана до нестями, дивилася захоплено на нього, даючи змогу висловитись.

– Кохана, – заговорив, виймаючи червону шкатулочку, в якій виблискував перстень із дорогим каменем. – Послухай, як ладно шепочуться хвилі. Вони пророкують нам щасливі і радісні дні. Обіцяю любити, як самого себе. У мені ти завжди знайдеш розуміння та підтримку.

Оля, задумавшись, продовжувала мовчати… Та раптом ці романтичні хвилини перервала сліпуча блискавка, що, шваркнувши, розшматувала небо, яке грізно бурилося, гурчало, хмарилось. Якась дивна темрява оповила їх обох.

– Несподівано загостював дощ, – мовив стривожено Василь. – Хто б міг подумати, що так усе зміниться.

– Погода непередбачена, як і наше життя, – мовила, хвилюючись, Оля.

…Народився синочок. Дали ймення – Олег. Це був один з найкращих днів у їхньому сімейному житті…

***

Наближалося сьоме червня – день народження коханої дружини. П’ятнадцята річниця спільного життя. Василь думав, що подарувати дружині. Він був творчою і романтичною особистістю, тому «як-небудь» і «будь-що» його не влаштовувало. Дружина чекала чогось особливого, бо добре знала свого чоловіка. У школі всі шепталися: Ольга Іванівна витягнула щасливий квиток. Їх вважали однією з найщасливіших пар у колективі.

Чоловік купив дружині ароматну лампу в формі черепахи. Він був упевнений, що це саме те, що необхідно для Ольги, адже квартира наповниться приємною атмосферою, допомагатиме їй розслаблятися після тривалого робочого дня. Він і подумати не міг, наскільки у них із сином спільні смаки.

Син теж готував батькам сюрприз…

– Це вам, – мовив Олег, тримаючи в руках пакуночок, перев’язаний стрічкою. – Щиро вітаю. Я люблю вас і уявити не можу, якби, боронь Боже, у нашій сім’ї трапилося щось погане. Це статуетка черепахи. Я читав, що черепаха – символ мудрості, здоров’я, довгих і щасливих років життя. Цього й бажаю…

Василь з Олею переглянулися. Коли встиг вирости їхній синок? Вони любили його всім серцем і для нього жили. Це він відчував щодня. Але якась глибинна інтуїція підказувала йому, що має трапитися щось неймовірне… Що саме, він не знав та й пояснити, звісно, не міг…

***

– Олю, – мовив Василь. – Сьогодні в нашу школу прийняли дівчинку. Місцева. Батьки – неблагополучні люди. Але, що дивно, – дуже розумна і розсудлива. Складається враження, що за рівнем розвитку випереджає своїх ровесників.

– Знаю. Це ж я привела її у їдальню. Нагодувала. Поспілкувалася. Вона жалілася, що мама потрапила у погане товариство і тата потягнула за собою.

– Мислить як доросла. А де ти її бачила?

– Стояла біля школи. Привезла бабуся. Дуже просила, щоби хоч у перші дні створили внучці домашній затишок. Вдома ще є менший братик, і дівчинка сумує за ним.

– А що буде з хлопчиком?

– Віддадуть у дитячий будинок, бо бабця дуже хвора.

– Хто в Іванки буде вихователем?

– Я…

– Ти ж маєш клас?

– Маю, але мені жаль цієї дитини. Спробую домовитись із завучем…

***

– Мамо, мені не подобається Іванка…

– Чому, синочку, – запитала Ольга. – Чим вона тобі не догодила?

– Якась дивна. Не можу тобі пояснити. Вже третій раз застукав, що рилася в шухляді. Просив не робити цього, а вона тільки єхидно посміхається. Уже в сьомому класі, але так і не навчилася ввічливості. Чую: вона тобі колись щедро віддячить.

– Олежику! Можливо, ти ревнуєш? Це нормально. Вона часто буває у нас вдома, і тому тобі здається, що ми з батьком приділяємо їй багато уваги, а про тебе забули.

– Перестань, мамусю. Я знаю, що ви з татом любите мене понад усе. Це не примха. Щось у ній є те, чого не можу розгадати – відштовхувальне і неприємне. Відтоді, як вона вперше переступила поріг нашого дому, – в мене душа не на місці…

***

Ольга звично готувала на кухні. Олег збирався на навчання. Дуже любив мамині вареники, тому вона ліпила їх цілісінький день, щоб вистачило на тиждень.

У кімнаті Василь Петрович та Іванка дивилися телевізор. Син увійшов несподівано. Дівчина якось зашарілася, ніби відчуваючи вину, а батько швидко встав і вийшов на кухню.

– Справляєшся? – запитав чоловік, лиш би завести розмову.

– Якщо не вистачить, то щось докупить, – мовила дружина. – У нього сесія, то коли ж йому готувати?

Олег пронизливо глянув на Іванку. Вона дивилася йому прямо у вічі. Цей нахабний погляд не забуде ніколи. Щось насторожувало, але що?..

Їдучи на навчання, хлопець усю дорогу думав над поведінкою тієї дівиці, яку мама жаліла і привела в їхній дім, та батька, що поводився насторожено.

Іванка вчилася у дев’ятому класі. Вона була майже членкинею сім’і Марчуків. До неї звикли всі, навіть Олег. Приходила сюди день у день, бо любила приймати ванну. Дівчина була вродлива та ще й розумна. Василь Петрович тишком-нишком заглядався на неї, але зайвого собі не дозволяв. А може, чекав слушної нагоди?

Чи очікував, коли вона проявить настирнішу ініціативу. Бачив, що ладна будь-якого моменту кинутися в його обійми. Пригадав, як Олег, увійшовши до кімнати, підозріло глянув на них з Іванкою…

…Вона ініціативу таки проявила, а він встояти не зміг…

***

Ольга Іванівна працювала в парі з Іриною Василівною. Вони були близькими подругами.

– Олю, – сказала якось Ірина. – Ти занадто панькаєшся з Іванною. Що з тобою? Ходить до тебе додому, як до себе.

– Ну і що, – мовила Ольга. – Я люблю її. Вона така нещасна. Недавно не стало її мами, а тато на ладан дихає. У неї нема нікого рідного, крім брата. А поки він виросте, треба, щоби хтось їй допомагав та підтримував її.

– Ой дивися! Вчора я бачила, як вона розмовляла з твоїм Василем у коридорі.

– І…

– Та нічого, але це виглядало якось так, що я навіть боюся сказати. Коли побачила мене, то швидко втекла.

– Ти завжди до всіх придираєшся. Прошу: більше про це ні слова. Сама з’ясую..

– Добре. Мовчатиму…

Осад від розмови в Ольги таки залишився. Углибині душі щось підозрювала, бо Василь останнім часом змінився. Став неуважним, байдужим. Але щоб причина була у Іванці? Не вірила…

***

– Що робити будемо? – запитала Іванка Василя. – Я чекаю дитину.

– Що? – перепитав. – Як? Ти ж запевняла, що все буде гаразд, без ніяких наслідків.

– Ну, в житті всяке буває. Я не всесильна. Скоро випускний, і всі дізнаються.

– Який термін?

– Три місяці.

– І ти – мовчала?

Василь встав з ліжка і вийшов на балкон. Що робити? Як бути? Він дружину любив і залишати – не думав. Це з ним трапилося вперше. Іванка все навмисно зробила. Прийшла, коли Олі не було вдома. Молодість узяла своє. Вона навідувалася щодня, не залишала у спокої навіть у школі, шукаючи зустрічі. Він усією душею шкодував, що піддався на провокацію. Дівчина була хитра та підла. Однак він це зрозумів надто пізно…

***

Йосип Іванович попросив Ольгу Іванівну замінити свою колегу. Відмовити не могла.

– Іще тільки один день, – просив завуч. – Завтра уже вийде Ірина Володимирівна.

Коридором ішла Антоніна Петрівна. Почула ці слова.

– Ольго Іванівно, – мовила тихо. – На вас лиця нема. Йдіть додому. Я піду в 9-Б.

Ольга зраділа. Дорогою додому зайшла за продуктами. Вдома тихенько відчинила двері, ніби боялася порушити спокій. У коридорі стояли кросівки Іванки.

– Чому б це? – подумала. – Вона знає, що я на роботі.

Зі спальні було чути дивні звуки. Ольга очам не повірила. Василь, мов ошпарений, вибіг з кімнати.

– Чого вирячилася? – запитала зухвало. – Щастям треба ділитися. Ти не знала? Тобі дістався справжній скарб! Думала, що на все життя? Тепер він мій. Я чекаю дитину.

Ольга почала повільно опускатися на підлогу.

…Уся школа гуділа, немов бджоли у вулику. Такого не очікував ніхто. Дехто з колег знав, а можливо, здогадувався, бо Іванка поводилася зухвало. Однокласники перешіптувалися за її спиною, а коли вже все вийшло на поверхню, то…

– Дивіться, хто прийшов, – мовив Петро Міщук. – Ця невдячна відбила чоловіка у нашої виховательки. Ходить і безсоромно дивиться нам у вічі. Скільки добра зробила для тебе Ольга Іванівна – забула? Пилинки здувала, годувала, одягала, а ти? Правду кажуть: скільки вовка не годуй, а його в ліс тягне.

– Вас жаба давить, – огризнулася Іванка. – І завжди давила. Мені не соромно. Ми виїдемо з міста і влаштуємо своє життя.

– Мене одне дивує, – продовжувала Оленка. – Як міг Василь Петрович зрадити дружину, заради такої недолугої та підлої істоти? Ольга Іванівна – уособлення християнських чеснот, на яких тримається світ. Вона світла, добра, щира, справедлива, хороший фахівець, а зовнішній вигляд завжди бездоганний. Я захоплювалася її смаком, почуттям гумору.

– Не ти одна, – заговорив Вітя Іваницький. – Вона нам була, як мама. А ми її зрадили. Мовчали, спостерігаючи, як Іванка забирає у неї чоловіка.

***

Василь сидів біля дружини й не відходив ні на мить. Ольга прийшла до тями на третій день.

– Олечко, – мовив тихо Василь. – Я знаю, що не заслуговую прощення. Але пробач, будь ласка, якщо можеш. Сам не розумію, як це трапилося… Ти мені довіряла, відкривала таємниці, підтримувала у важку хвилину, раділа моїм найменшим досягненням, а я…

– Не треба, Василю, – тихо сказала Ольга. – Тебе не звинувачую ні в чому. Можливо, наші стосунки себе вичерпали і я не змогла дати тобі те, чого ти прагнув. Хоча мені зараз дуже погано – дякую за безцінний життєвий досвід.

Олег сидів біля мами, але до батька не мовив жодного слова. Про його вчинок дізнався від Іванки. Ця безсоромна дівуля нехтувала будь-яким тактом.

– Скоро будеш мати братика або сестричку, – сказала до Олега. – Ти кого хочеш?

– Хочу, щоб ти щезла з моїх очей…

***

Минув час. Помалу навчилася жити без нього – Василя. З головою поринула у шкільні будні…

Якось випадково зустріла у місті свою ученицю – однокласницю Іванки.

– Добрий день, Ольго Іванівно! – вигукнула Оксана. – Я така рада вас бачити. Ви – моя улюблена вчителька. Завжди згадую ваші мудрі настанови, які мені так знадобилися. Як ваші справи?

– Усе добре. Знову маю «п’ятачків». Вони дуже цікаві! Вчора зустріла Петра Левішка. Такий красень став!

– Хотілося б щось розповісти, але не знаю, чи не образитеся?

– На тебе – ніколи. Розповідай. Мені цікаво.

– Я про Іванку. Вчора зустріла у місті. Йшла нетвереза з двома бомжами. Виглядала дуже недобре. Перекинулися кількома словами. Іра Бобрик мені колись говорила, що Іванка ходить, з ким попало, а Василь Петрович похудав і змарнів.

***

Ірина Володимирівна стояла на зупинці. Раптом хтось доторкнувся руки.

– Привіт! – почула знайомий голос.

Перед нею стояв змарнілий, неголений і в потертому піджаку Василь Петрович. Вона зробила два кроки назад.

– Привіт! – ледве прошептала, оглядаючи з ніг до голови.

– Не впізнала?

– Ні. Стільки років не бачилися…

– Я сам себе не впізнаю.

– Може, зайдемо у кафе? Поговоримо. Я запрошую.

Зайшли у кафе. Сіли в куточку, щоб ніхто не відволікав.

– Як моя Оля? Що я накоїв? Усі ці десять років з Іванкою – справжнє пекло, через яке проходжу щодня. Тільки Тарасик, мов цілюща вода, дає силу і терпіння. Без мене – пропаде. Він їй не потрібний.

– Вона десь працює? – запитала Ірина, щоби підтримати розмову.

– Вважає, що робота – не для неї. Гени даються взнаки. Днями і ночами пропадає невідомо де. Тарасик навіть не називає її мамою.

– Як ви живете? Житло хоч є?

– Одна кімната. Я влаштувався двірником. Знаєш, скільки там платять. Щоб вижити, ночами пишу курсові, дипломні.

– Може, варто навідатися до Олі, попросити прощення. У неї добре серце. Я впевнена, що вона пробачить.

– Не пробачить. Такого не пробачають.

– Не впадай у відчай. Зроби перший крок. Бог милосердний – подарує ще один шанс. Тільки не втрачай віри… Вона теж самотня. Олег одружився. У нього сім’я. Навідується не часто, бо живе у Львові. Я дам тобі номер телефону. Подзвони їй…

***

Ольга Іванівна повільно йшла тротуаром, вдихаючи аромат травневого надвечір’я.

– Де він тепер? – подумки запитала. – Що з ним?

Із розповіді Ірини дізналася про його каяття. Щось в душі защеміло, бо кохала і досі…

Дійшовши до під’їзду, не повірила очам. Знайома постать ніби виросла перед нею. Стояла й дивилася на Василя, що стояв, мов тінь. Його руки тремтіли, а в очах жевріла надія. Не дорікала. Голосіння, наче вулканічна лава, виривалося назовні.

– Пробачте мені, – мовив тихо Тарасик. – Це я у всьому винний…

Ольга тільки тепер звернула увагу на хлопчика, який стояв поруч з ним. Хлопчик був блідий, худий і вдягнений убого. Вона підійшла й обійняла обох. Троє душ злилися воєдино й заплакали в унісон від щастя…

– Ходімо додому, – лагідно мовила Ольга.

Василь переступив поріг рідної оселі. Пахло домашнім затишком. Як він скучив за цим запахом! Увійшовши в свою кімнату, не повірив очам. Десяти років ніби й не було. Сів за робочий стіл.

– Тарасику, це кімната твого брата – Олега, – мовила Ольга. – Тепер вона твоя.

– Він не образиться?

– Звичайно, ні. Завтра приїде і ви познайомитеся.

Хлопчик захоплено роздивлявся й тішився, бігаючи по кімнаті, що ніби ожила від його появи.

– Олю, ти – свята! – мовив захоплено Василь. – Я так переживав. Запитував себе – чи пробачиш? Набирав номер. Мовчав і слухав твоє дихання – рідне і близьке.

– Я відчувала твій стан, – проказала тихо. – Ми обоє пройшли випробування перед Богом. Всім властиво помилятися. Головне – вміти визнавати помилки. Вдягаймося у великодушні шати, прощаймо, щоби пробачали нам…

Ольга усміхнулася… Тепер вона точно знала, що вони нарешті будуть щасливими.

Василина Вовчанська.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

facebook