Ярослава сиділа на своїй затишній, хоча й невеличкій кухні, де завжди пахло сушеними травами та домашнім хлібом. Вона крутила в руках старий, трохи надщерблений глиняний кухоль, який їй подарувала ще її мати, і з м’якою усмішкою вслухалася в голос Ольги. Донька, її єдина втіха і гордість, щось активно, з ентузіазмом розповідала телефоном.

«Мамо, ну я ж тобі казала! Ми хочемо одружуватися. Володя вже зробив пропозицію, і ми вже навіть подали документи», — голос Ольги звучав щасливо і впевнено, наче весняний струмок.

«Та я розумію, дитино моя, — усміхнулася Ярослава, проводячи пальцем по глазурі кухля. — Я вам тільки добра бажаю, тільки щастя і злагоди. Щоб були як голубки».

Вона була жінка простої вдачі, але з великим серцем і непохитною гідністю. Після смерті чоловіка, майже п’ятнадцять років тому, вона сама тягнула господарство: доглядала город, тримала невелику пасіку, вчила Ольгу в місті, а вдома берегла пам’ять і затишок. Її статків вистачало лише на необхідне, але вона ніколи не шкодувала — чого Бог дав, тим і жила, не заздрячи нікому.

Але за хвилину Ольга додала ще одну важливу новину, яка змусила Ярославу інстинктивно стиснути кухоль:

«А завтра приїде мама Володимира. Ірина. Їй дуже хочеться познайомитися з тобою, мамо. Хоче обговорити деякі деталі».

Оце «хочеться» Ярослава тоді ще не зрозуміла. Їй здавалося, що це природно, що це просто формальність. Як можна не зустрітися, якщо діти люблять одне одного і мають серйозні наміри? Значить, так треба. Вона почала метушитися, продумуючи меню, прибираючи в хаті. «Лице не в хаті, а в господині», — згадала вона бабусині слова і взялася до справи.

Ірина приїхала наступного дня, якраз під обід. Вона була струнка, підтягнута, у модному пальті, яке, здавалося, коштувало більше, ніж усі заощадження Ярослави. Із нею була невелика, але дорога валізка на колесах, яка блищала так, ніби щойно з вітрини. Говорила Ірина впевнено, голосно, з металевим відтінком у голосі, який Ярослава відчула відразу: ця людина звикла бути першою, правильною, кращою.

«Ой, ну ви тут гарно живете, — сказала Ірина, оглядаючи обійстя. У її голосі щось ніби задзвеніло, як кришталь, коли його торкаєшся. Це був не комплімент, а констатація факту з відтінком поблажливості. — Хата невеличка, але затишно, що ж. Для села — дуже навіть добре».

Ярослава ніяково усміхнулася, відчуваючи, як щільно стискаються її губи. Її хата й справді була скромною, обмазаною білою глиною, із різьбленими віконницями, але доглянутою, з любов’ю. Тут кожен куток мав свою історію. Вона запросила гостю:

«Проходьте, Ірино, сідайте. У нас, звісно, не палац, але й милість Божа».

Ірина сіла, немов на трон, глянула на стіл. Там стояло все найкраще, що Ярослава встигла приготувати: золотистий борщ із пампушками, пухкі вареники з картоплею та шкварками, тоненькі скибки домашнього сала, запашна кров’янка, власноруч зроблена домашня ковбаска. Стіл був накритий просто, але щедро.

«Ой, я таке не їм, — відмахнулася Ірина, і її обличчя скривилося ледь помітно. — Я ж після Італії звикла… ну, інше харчування. Я взагалі-то на середземноморській дієті. Але нічого, для пристойності спробую… трошки».

Ярослава тихо, болісно видихнула. Вона помітила той погляд — оцінюючий, зверхній, ніби вона — експонат із бідного життя, який варто дослідити. Але вирішила не зважати. «Головне — щоб дітям було добре. А моя гордість… то нехай зачекає», — подумала вона.

Розмова не клеїлася, це була скоріше монолог Ірини. Вона багато розповідала про Італію, про свої заробітки в Мілані, про те, «як там люди живуть, а не існують», як вона сама «з нуля стала людиною» і як тепер має гроші, аби купити собі все, що забажає. А Ярослава сиділа мовчки й кивала — бо що вона могла показати у відповідь? Пенсія, город, городина на зиму, да старі фотографії чоловіка. Вона відчувала себе меншою, незграбною, біднішою — хоча ніколи не вважала себе такою до цієї зустрічі.

Та попри непросту зустріч, діти все ж одружилися. Весілля було скромне, більше схоже на тепле родинне свято, аніж на пишне торжество. Ярослава тоді щиро раділа, дивлячись на щасливі очі Ольги й Володимира. «Ото головне, щоб між ними була любов», — думала вона, витираючи сльозу радості.

Минув рік, настав грудень — пора передріздвяних приготувань. І одного дня, коли Ярослава саме перебирала сушені гриби на борщ, пролунав дзвінок:

«Свахо, — сказала Ірина своїм тоном, від якого вже мороз ішов по спині, — я вас запрошую на Різдво. Приїдете? Буде вся родина, треба тримати марку».

Ярослава вагалася. Спогади про ту зустріч у її хаті були гіркими. Але подумала: «Ну свято ж. Христос народився. Та й хоче людина спілкування… Може, вона змінилася».

Вона довго думала, що ж узяти. Її не вчили їхати «з порожніми руками», це вважалося верхом непристойності і неповаги. Але й особливої розкоші у неї не було. Вона поїхала до міста. Купила коробку добрих, дорогих шоколадних цукерок, пляшечку якісного українського вина та великий, красивий торт у фірмовій упаковці. «Не царські дари, але щиро, від серця», — заспокоювала вона себе.

І от вона ступила на поріг Ірининої хати. Це був справжній палац порівняно з її скромним житлом. Великий, сучасний, із дорогими меблями в стилі «модерн» і холодним, хоча й бездоганним блиском. Ярослава відчувала себе там так, ніби зайшла у музей — боялася щось зачепити, боялася ступити занадто голосно.

Ірина зустріла її приязно, але якось… вимушено, театрально.

«Проходьте, свахо, проходьте, — сказала вона, махнувши рукою. — О, ви з подарунками? Ну-ну, ставте сюди. У нас тут свої правила».

Ярослава поставила пакунок, де казали, і навіть зраділа — здається, все добре, немає оцінки. Свято минало тепло: діти сміялися, колядували, правда, всього одну колядку, щоб не затягувати, стіл ломився від страв, які, здавалося, готувала не Ірина, а ціла армія кухарів. Ірина була чемна, тримала дистанцію, але поводилася стримано. Ярослава почала думати, що, може, їй справді здалося. Може, Ірина не така вже й погана, просто інша.

Але коли ввечері Ярослава лягла спати у відведеній кімнаті, вона почула крізь стіну голос Ірини, що говорила по телефону.

«Та приїхала з пустими руками, — казала Ірина комусь телефоном, і Ярослава відчула, як її кров холоне. — Ті цукерки — сміх один, навіть коробка не фірмова, я таких в Італії не бачила. Поїла, поспала, і все. Ех, я вам кажу, люди… Нащо я її кликала?»

Ярослава стисла зуби. Вона тримала себе в руках, мовчки лежала в ліжку, але ті слова різали її, мов ножем по свіжому дереву. Вона весь вечір старалася, сиділа чемно, не хотіла нікого образити, не навантажувала — а виявилося, що навіть тут вона «не вгодила». Її щирий, відірваний від серця подарунок був знецінений до сміття.

Наступного ранку Ірина, наче нічого й не сталося, урочисто оголосила:

«Я привезла вам подарунки, свахо! Вчора забула. Це з Італії!».

Вона вийняла з шафи пакет — великий, кольоровий, який кричав про свій іноземний походження. І почала витягувати з нього куртки. Вони були яскраво-оранжеві, неймовірно помітні, схожі на робітничу форму або на гуманітарну допомогу.

«Це вам! — простягнула вона, майже кидаючи пакет. — Бо бачу, що вам нема в що вдягнутися, все якесь стареньке. У нас в Італії таке на банкарелях (розпродажах) віддають за копійки, бо вже нікому не потрібне. Мені не треба, а вам згодиться».

Ярослава завмерла. Вона відчула, як пекучий сором і лютий гнів піднімаються від самих п’ят. Не від курток — її одяг був скромний, але чистий і доглянутий. А від того, як їх подали.

Наче їй кинули милостиню.

Наче перед нею поставили миску і сказали: «На, бо ти бідна, а я багата і добра».

Ірина чекала відповіді, стояла з тим зверхнім, задоволеним усміхом, насолоджуючись своєю щедрістю і владою. Ярослава не знала, куди себе подіти. Вона відчувала, як її щоки горять. Що робити?

Не взяти — образити, і тоді Ірина розповість про це Ользі й Володимиру, змалювавши її як гордовиту селянку. Взяти — значить визнати, що ти жебрачка, прийняти це приниження як належне.

«Дякую… — сказала вона тихо, насилу вичавлюючи слово. — Дуже дякую, Ірино. Буде… буде на город ходити».

Іра задоволено кивнула.

По дорозі додому Ярослава дивилася на ті куртки, зім’яті в пакеті, і не знала — плакати чи сміятися. Вона відчувала себе приниженою, малою, ніби хтось її поставив на коліна і розтер її гідність.

«Як із такою людиною спілкуватися? — питала вона себе, їдучи в автобусі. — Що я їй зробила, що вона зі мною так?..»

В голові крутилися, мов дзиґа, слова: «пустими руками», «наїлася», «вам згодиться».

Її образили не речі — її образило, що не побачили її людину, не побачили її гідності. Для Ірини вона була просто бідною свахою з села.

І ось, тепер, коли знову дзвонить Ірина й кличе на Різдво — серце Ярослави стискається. Наче знову в казан того сорому сунуть. Вона знала, що поїздка обернеться новим приниженням.

Увечері, вже вдома, Ярослава сиділа на кухні. Пахло чаєм і ваніллю. Вона довго думала, як правильно вчинити. «Мовчати — це згода», — знову спливла в пам’яті давня мудрість. Але вона так боялася порушити спокій дітей.

Раптом зайшла Ольга. Вона приїхала на вихідні, щоб допомогти мамі з припасами.

«Мамо, ти що така задумана? Наче в тебе всі думки в тому старому кухлі зібралися», — спитала донька.

Ярослава тяжко зітхнула й вирішила: досить мовчати. Вона розповіла Ользі всю правду. Про телефонні розмови, про знецінені цукерки, про куртки, про свої сумніви і про те, як вона почувається — приниженою і зневаженою.

Ольга слухала, і з кожним словом її брови піднімалися вище, а в очах з’являвся злий блиск.

«Мамо… Чому ти мені не казала? Чому ти мовчала цілий рік?»

«Та, доню… — її голос тремтів. — Я не хотіла вам сварки робити. Я боялася, що ти будеш сваритися з Володею, а він — з матір’ю. Думаю: хай живуть добре, а я потерплю… Мені не важко».

Ольга підійшла, взяла мамині робочі, змозолені руки.

«Мамо, ти не повинна терпіти приниження. Ірина… Вона така, я знаю. Вона завжди всім показує, яка вона важлива і скільки всього досягла. Але це не твоє зобов’язання — підлаштовуватися і бути її тлом. Це не вимога любові».

«Але ж вона знову кличе на свята…»

«Їдь тільки якщо сама хочеш, — сказала Ольга. — Але не дозволяй себе принижувати. Ти не гірша від неї. Ти ліпша. Ти добра, ти чесна, ти все життя працювала і ні в кого нічого не просила. І я тебе люблю і поважаю. І Володя теж. Він її знає».

Ярослава відчула, як щось тепле огортає її серце. Сльози виступили на очах, але це були сльози полегшення. Вона раптом зрозуміла: вона нікому нічого не винна.

Ні куртками не міряється цінність людини, ні заробітками, ні думками тих, у кого пиха більша за серце. Її гідність — це її багатство.

Наступного дня вона подзвонила Ірині. Вона глибоко вдихнула, наче перед важливим іспитом.

«Свахо, ви приїдете на Різдво?» — пролунав той самий владний голос.

Ярослава випрямилася, поклала кухоль на стіл, її голос пролунав твердо, але спокійно:

«Приїду, Ірино. Я приїду. Але без подарунків. Бо я приїду до людей, яких люблю, а не на ярмарок марнославства. І якщо ми хочемо бути родиною, то давайте поважати одна одну. Моя любов не вимірюється ціною цукерок».

На тому кінці повисла тиша. Тиша, яку можна було різати ножем. Тривала довго, здавалося, цілу вічність. Ярослава не відводила слухавки.

«Ну… Добре, — нарешті сказала Ірина, і в її голосі вперше не було того металевого дзвону. — Як хочете. Чекаємо».

Ярослава усміхнулась. Це була не перемога. Просто вона нарешті відчула себе рівною, без необхідності виправдовуватися чи терпіти. І зрозуміла: мудрість — це не мовчати, коли тебе принижують, а спокійно поставити межу.

Бо діти живуть добре. І це найголовніше. А свахою можна бути різною — але людиною треба залишатися завжди.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.