Ольга приїхала додому всього на місяць, про цю поїздку вона дуже мріяла, адже вже два роки не була вдома. Жінка помітила, що чим старшою вона стає, тим сильніше її тягне додому.
17 років тому Ольга вперше опинилася за кордоном, в чужій країні, де вона не знає мови, і де все настільки чуже і незрозуміле, що просто хочеться плакати. Але з часом вона стала звикати, і Італія зробилася для неї наче дім рідний. Особливо тоді, коли Ольга зустріла Альберто.
Італієць, який був старший за неї на 20 років (Ользі тоді було всього 48 років), готовий був заради неї на все – подарунки дорогі купував, на відпочинок возив, готовий був навіть одружитися… Але, в Україні на Ольгу чекав чоловік…
Ну і що, що вони стали чужими ще навіть до того, як Ольга наважилася все кинути і їхати на заробітки? В селі ніхто не розлучався, так було не прийнято! Тому багато жінок і повтікало від своїх нелюбів-чоловіків за кордон, начебто, гроші заробляти. Вони і справді добре заробляли, а все зароблене додому відправляли, щоб дітям добре жилося.
Не всі, звичайно, вели таке подвійне життя. Деякі заробітчанки чемно відправляли гроші своїм чоловікам, які за заробітчанські євро позводили великі будинки, чекаючи на своїх дружин по 20 років, і бачачи їх раз на рік, коли жінки приїжджали на свята.
Ольга ж була з тих, у кого в Італії був італієць, в вдома – чоловік. Про це, крім неї самої, не знав ніхто. І так тривало довгих 15 років.
За цей час Ольга двом своїм синам по квартирі купила, а собі такий дім вибудувала, що вийшов всім на заздрість.
Чи була вона всі ці роки щаслива? Вона й сама не може однозначно відповісти на це запитання – жила собі, та й жила… Людей літніх доглядала, нехай і за гроші, але від щирої душі. Ольга мала добре серце, а стареньких їй було дуже шкода. Так би мовити, робила добру справу, але за гроші…
Та й Альберто її дуже підтримував, багато разів казав, щоб вона кидала роботу, і до нього переїжджала, що всім необхідним він її забезпечить. Проте, зробити цього Ольга не могла, адже щомісяця вона мала вислати своїм дітям тисячу євро.
– Навіщо ти досі тягнеш на собі дорослих синів? – постійно питав її Альберто.
– Тобі цього не зрозуміти, – сумно говорила Ольга.
В минулому році її Альберто не стало. Вона навіть додому через це не поїхала, бо всю свою відпустку провела біля нього в лікарні.
А тепер, через два роки, приїхала, і не знає, що робити, за що їй взятися. Вдома вона вже два тижні, а ні сини, ні онуки до неї ще не прийшли, все часу не мають, а їй ще трохи – і треба буде повертатися назад.
По подвір’ї ходить її Василь, чоловік почувається повноправним господарем, адже він он який будинок збудував!!! А про те, за чиї гроші, він не думає… Будував він, значить, він тут господар…
А Ольга за два тижні всього кількома словами з ним перекинулася, бо нема спільних тем, нема про що говорити, у кожного з них давно своє життя, яким вони живуть, і ніхто не знає нічого один про одного…
Поговорила з сусідками, зустрілася з кількома подругами, до сестри один раз в гості пішла – і на цьому всі розваги закінчилися. Сумно Ользі дуже стало в рідному домі. Задумалася… а що буде далі?
Вирішила Ольга, що поки ще сили є, буде вона в Італії гроші заробляти, бо це єдине, що їй добре вдається…
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
