Галина й Ольга знали одна одну, відколи пам’ятали себе. Сусідські дівчатка — ще з тих часів, коли босоніж бігали по росі, пасли гусей і ділили на двох одну ляльку з кукурудзяного качана. Разом ходили до школи, разом співали в хорі, разом мріяли, що колись поїдуть до міста й стануть «вчительками чи лікарками».
Жили вони на одній вулиці в тихому селі серед садів, де кожна весна пахла яблунями, а кожне літо — свіжоскошеним сіном. Дівчата були різні, як день і ніч: Галина — спокійна, стримана, з тихою посмішкою; Ольга — жвава, вогниста, така, що де вона — там сміх, там рух. Але, попри різницю, дружили щиро.
Одного літа в село приїхав хлопець — Роман. Говорили, що він онук баби Ганни, тієї, що жила на краю села в хаті з вишитими рушниками. З міста приїхав — ставний, гарний, темноволосий, з такими очима, що ніби сміялися.
— Бачила, Галь? — шепотіла Ольга, коли вони йшли з криниці. — Он той Роман, який на мотоциклі приїхав, то бабин онук!
— Та бачила, — спокійно відказувала Галина. — Гарний хлопець.
І справді, Роман виділявся. Спершу просто вітався, потім почав ходити до сільського клубу, де дівчата репетирували пісні. І якось так сталося, що дивився він здебільшого на Ольгу. А та — вся світилася, коли він поруч. Галина теж щось відчула — те тихе тремтіння в грудях, коли хочеться бути поруч, але не смієш.
За тиждень усі вже знали: Ольга й Роман — пара. Вони гуляли вечорами під місяцем, сміялися, співали. Галина вдавала, що все гаразд, але вночі плакала, щоб ніхто не чув.
Та все перевернулося, коли Роман поїхав до міста на навчання. Через місяць він почав писати Галині листи. Вперше — «просто привіт», потім — «дуже скучив», а тоді — «зрозумів, що люблю тебе».
Галина не знала, що робити. Вона не відповіла. Не мала права. Але Ольга ті листи знайшла — і вибухнула, як грім.
— То ти?! — кричала вона. — Ти йому теж писала? Ти ж знала, що він мій!
Того вечора їхня дружба зруйнувалася. Назавжди.
Ольга поїхала в місто за Романом. Галина залишилася — вступила на заочне, стала вчителькою української мови, повільно, але впевнено будувала своє життя. Люди в селі її шанували, діти любили. А от серце… залишилося десь там, у тій юності, біля клубу, де колись сміялася її найкраща подруга.
Минуло понад двадцять років. Галина вже була знаною вчителькою, поважали її і колеги, і батьки. Вона жила сама — спокійно, розмірено. Аж якось улітку, коли з поля пахло свіжим житом, побачила біля старої хати на краю села знайому постать.
Ольга.
Стояла біля воріт, сива, стомлена, але все ще гарна. Її очі, колись живі, тепер були тьмяні. Галина не втрималася — підійшла.
— Ольго?.. Ти?
Та всміхнулася ледь-ледь.
— Я. Повернулася… Знов додому.
— А Роман?
Ольга опустила очі.
— Нема. Розлучилися. Він… як сказати, не був чоловіком, який цінує. Поки ми були молоді — жили, сміялися. А потім… Зраджував. Часто. А я все тягнула, бо дочка була мала. Думала, переросте. Не переріс. Тепер він десь у Києві, а я… тут.
Галина не знала, що сказати. Вони стояли мовчки, вітер ворушив сухе листя біля паркану. Нарешті Галина тихо мовила:
— Зайди до мене. Поп’ємо чаю.
Того вечора вони говорили довго. Про життя, про дочку Ольги — ту, що зараз у Польщі. Про роки, які зникли, як вода в піску. Ольга зізналася:
— Знаєш, Галь, я тоді думала, що виграла. А тепер розумію — програла все. І чоловіка, і себе. Лише дочка залишилася, вона моя радість. Але й вона поїхала. А я тепер не знаю, що робити. Навіть роботи нема.
Галина подивилася на неї довго, спокійно.
— Ольго, у школі потрібна лаборантка. Якщо хочеш — я тебе влаштую. Будеш біля мене.
Ольга спершу зніяковіла.
— Ти? Після всього, що було?
— Було, — зітхнула Галина. — Але то минуло. Ми вже не дівчата, щоб тримати образи. Я ж теж не ангел. І, може, колись ми просто неправильно любили.
В Ольги на очах виступили сльози.
— Галь… Пробач мені. Тоді, колись.
— Пробачаю, — усміхнулася Галина. — Бо я тебе колись любила, як сестру. І, певно, десь глибоко — все ще люблю.
Зранку наступного дня Галина прийшла до школи з новою лаборанткою. Колеги дивувалися, але вона лише сказала:
— Моя подруга повернулася.
Так вони знову стали поруч. Без юнацького сміху, без змагань, зате з мудрістю і тихою вдячністю. І коли восени листя падало на шкільне подвір’я, Галина часто дивилася у вікно й думала:
«Доля вчить нас не тому, як вигравати, а як пробачати. Бо справжня дружба — це не тоді, коли ніхто не помиляється. А коли після помилки знаходять сили простягнути руку».
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
