— Ти навіть не уявляєш, як це — бути декорацією у власному житті, поки головний режисер упевнено крокує сценою, не помічаючи, що підмостки давно прогнили.
Ольга повільно помішувала дерев’яною ложкою грибну юшку, коли до кухні увійшов Михайло. Від каструлі піднімалася густа пара, розносячи аромат підсмаженої цибулі, вершків та сушених білих грибів — густий, теплий запах передчуття свят, який він звик сприймати як належне.
Михайло стояв у дверях, ще в зимовому пальті, тримаючи в руках білий пакет із логотипом дорогого магазину. Він щойно повернувся з роботи, принісши «ту саму сукню», про яку вони побіжно згадували тиждень тому. Його погляд звично шукав її реакції — очікування миттєвої вдячності, захоплення, її метушливих рухів навколо нього. Все мало йти за звичним сценарієм.
— Олю, ти тільки глянь, яка тканина, — він поклав пакет на стілець, розтираючи змерзлі долоні. — Мамі вже дзвонив, сказав, що ми заїдемо післязавтра. Вона обіцяла спекти пиріг із капустою, твій улюблений.
У Ольги всередині все стиснулося. Вона терпіти не могла пиріг із капустою. Зате обожнювала з вишнею — кислуватий, із тонким тістом. Він, мабуть, забув про це ще років п’ять тому. Або ж просто ніколи не вважав за потрібне запам’ятати.
— А ще сусіди кликали на святкові вихідні до себе, у них новий будинок, хочуть показати ремонт. Я вже погодився, треба підтримувати зв’язки, — продовжував він, розстібаючи ґудзики пальта. Голос його був бадьорим, повним планів. План на життя. Їхнє спільне життя, яке завжди було виключно його проектом.
Вона дивилася на його широку, впевнену спину і на маленький блокнот, що лежав біля тостера. На відкритій сторінці був акварельний начерк засніженого парку. Вона малювала його сьогодні вранці, поки він ще спав. Тихо, майже крадькома, наче вчиняла щось заборонене. Лише двадцять хвилин часу, що належали тільки їй.
Михайло повернувся до столу, щоб зняти годинник, і незграбно зачепив рукавом блокнот. Той упав прямо на вологу пляму біля мийки. Папір миттєво ввібрав воду, розмиваючи ніжні блакитні тіні снігу в синьо-зелену каламутну пляму.
— Ой, вибач, — він мимохідь глянув на це, підняв блокнот і тицьнув їй у руки. — Нічого страшного, купимо новий, цей уже й так майже списаний. Так от, щодо сусідів…
Він продовжував розповідати про квитки на новорічну виставу, про те, що його сестра привезе дітей і треба буде підготувати подарунки. А Ольга дивилася на розмитий малюнок. На змащені лінії дерев, що перетворилися на бруд. І в цей момент у неї в голові щось клацнуло. Тихо. Остаточно. Як перемикач, що вимикає світло в цілій будівлі.
Вона поклала мокрий блокнот на стільницю. Підійшла до плити й повільно вимкнула конфорку.
— Михайле.
Він замовк, нарешті подивившись на неї. У погляді читалося легке здивування.
— Що таке? Юшка підгоріла? Не переживай, я все одно з’їм, ти ж знаєш.
— Наступні свята ми будемо справляти окремо, — сказала вона. Голос не здригнувся. Він був рівним і холодним, як поверхня ставка в січні.
Він помовчав, намагаючись осягнути почуте. Його розум, звиклий до чітких алгоритмів та контролю над ситуацією, шукав помилку в системі.
— Це… жарт такий? — він пирхнув, намагаючись усміхнутися. — Олю, я сьогодні дуже втомився, не треба сцен. Завтра підемо й купимо тобі найкращий альбом, який знайдемо. Домовилися?
— Справа не в альбомі.
— Тоді в чому? — його тон став різкішим. Він насторожився, як хижак. — Через пиріг? Ну, вибач, я забув, що ти віддаєш перевагу іншому. Куплю з вишнею, які проблеми?
Вона підняла на нього очі. Вдивлялася в це знайоме до кожної зморшки обличчя.
— Проблема не в пирозі, Михайле. Проблема в тому, що ти не знаєш. І, що найгірше, тобі ніколи не було цікаво дізнатися. Ти змахнув мій малюнок, навіть не глянувши на нього. Так само ти робив усі ці роки з усім, що було моїм. Моїми бажаннями. Моїми вихідними. Моїм часом.
Він заціпенів. Рука все ще стискала пакет із сукнею. Обличчя змінилося — з нього зникла самовпевненість, поступившись місцем розгубленості.
— Я… я працюю з ранку до ночі! Щоб ми мали гідне життя! Щоб ти могла займатися своїми хобі в затишній квартирі! Я ж усе для сім’ї роблю! — він майже кричав, але в цьому крику було більше паніки, ніж гніву. Паніки людини, яка раптом виявила, що говорить із близькою людиною абсолютно різними мовами.
— Ти забезпечуєш свій комфорт, Михайле. Своє бачення ідеальної картинки. А я в цій картинці — лише частина інтер’єру. Зручна, завжди під рукою, завжди згодна.
Вона знову взяла блокнот. Фарби продовжували розтікатися під її пальцями.
— Я більше не хочу твоїх ідеальних свят. Я втомилася грати роль у виставі, де я навіть не маю слів у сценарії.
На кухні запала тиша. Така густа, що, здавалося, її можна було різати ножем. Михайло дивився на неї, і вона бачила, як у його очах згасає світло звичної правоти.
— Ти це серйозно? — запитав він тихо, майже по-дитячому.
— Так, Михайле. Цілком.
Ольга вийшла з кухні, залишивши його наодинці з каструлею юшки, що поступово вистигала, із дорогою сукнею в пакеті й зі світом, який зруйнувався за кілька хвилин.
Він залишився стояти, приголомшений. Тиша після її відходу була фізично відчутною. Вона тиснула на плечі, змушуючи дихати глибше. Михайло повільно опустився на стілець. Шовк тканини через пакет здався йому холодним і чужим. Він машинально ввімкнув яскравіше світло — сутінки за вікном робили кухню похмурою. Зазвичай він приходив, коли тут уже панував затишок, але тепер затишок кудись вивітрився.
«Справлятимемо окремо».
Ця фраза крутилася в голові, безглузда й абсурдна. Він повторив її пошепки, наче намагаючись зрозуміти зміст. Звучало як остаточний вердикт.
— Що за дурниця? — голосно вимовив він у порожнечу. — Через якийсь малюнок? Через папір?
Його власні слова тепер здавалися йому жалюгідними. Справа була не в папері. Це було щось набагато глибше, щось, чого він не міг виміряти грошима чи матеріальними речами.
Гнів — це була зручна, звична емоція. Він дозволив йому спалахнути. Жіночі емоції. Побутова втома. Минеться. Він схопився за ці думки, як за рятувальне коло.
Він підвівся і рішуче пішов до кімнати. Ольга сиділа в кріслі, дивлячись у вікно на вечірнє місто. Вона не рухалася, її руки спокійно лежали на колінах. І ця її нерухомість, цей дивний спокій налякали його більше, ніж будь-яка істерика.
— Олю, давай закінчимо цей цирк, — сказав він, зупинившись посеред кімнати. Голос звучав гучно, але непереконливо. — Поясни мені по-людськи. Чого ти хочеш? Новий альбом? Поїздку на відпочинок? Просто скажи!
Вона повільно повернула голову. В її погляді не було сліз. Не було й звичної м’якості. Тільки прозора, крижана ясність.
— Я вже пояснила. Ти не чуєш. Ти ніколи не вмів слухати.
— Я ЧУЮ! — він зірвався на крик. — Я чую якісь дивні претензії про малюнки й свята! Я не розумію, що не так! Говори прямою мовою!
— Добре, — вона не підвищила тону. — Давай твоєю мовою. Мовою фактів і логіки. Ти знаєш, де у нас стоять засоби для прибирання?
Питання було настільки несподіваним, що Михайло на мить розгубився.
— Що? До чого тут це?
— Конкретно, Михайле. Де пляшка для миття підлоги? Якого вона кольору?
— Яка різниця? — він нервово засміявся. — Ти що, справді через це влаштовуєш таку драму?
— Відповідай.
Він замовк, гарячково риючись у пам’яті. Він бачив чисту підлогу щодня. Але де береться цей блиск? У шафі під мийкою? Чи в комірчині? Він не мав жодного уявлення.
— Не знаєш, — тихо констатувала вона. — А я знаю. Я знаю, де кожна дрібниця в цьому домі. Кожна таблетка, кожна чиста пара шкарпеток, кожна батарейка. Я — менеджер твого комфорту. А ти — просто клієнт, який вважає, що сервіс включено у вартість проживання.
— Це несправедливо! — вибухнув він. — Це що, мої обов’язки? Я заробляю на все це! Я забезпечую цей рівень життя!
— Ти забезпечуєш ресурси. Це важливо, я не заперечую. Але ти не береш участі в самому житті. Наступне питання: що я зазвичай їм на сніданок?
— Вівсянку! — випалив він із полегшенням. — Ти завжди її готуєш.
Ольга ледь помітно похитала головю.
— Ти любиш вівсянку. А я її терпіти не можу. Я готую її для тебе. Сама я їм мюслі або просто п’ю каву. Ти бачив це сотні разів, Михайле. Але ти бачиш лише те, що стосується тебе.
Він знову замовк. Його впевненість почала обсипатися, як стара штукатурка. Вона вела цю розмову не як сварку, а як спокійний іспит, який він із тріском провалював.
— І що з того? — його голос став тихішим. — Я маю тримати в голові кожну дрібницю? Хіба кохання — це знати колір пляшки з миючим засобом?
— Ні, — вона нарешті підвелася. — Кохання — це увага до іншої людини. А знання таких «дрібниць» — це просто наслідок того, що тобі не байдуже. Коли уваги немає, залишається лише функціонал. Зручність. Побутова звичка.
Вона підійшла до нього ближче. Подивилася прямо в очі.
— Ти можеш назвати хоча б двох моїх справжніх подруг? Не дружин твоїх партнерів, а моїх людей. Ти знаєш, яку книгу я зараз читаю? Ти пам’ятаєш, чому я минулого тижня була сумна два дні поспіль?
Він мовчав. Його тиша стала важкою, як свинець. Він дивився на жінку, з якою прожив роки, і раптом усвідомив, що перед ним стоїть незнайомка. Красива, розумна, але абсолютно невідома йому людина.
— Я… — він спробував щось сказати. Виправдатися? Обіцяти зміни? Але будь-яке слово зараз здавалося фальшивим. Він відчував не стільки провину, скільки паніку капітана, який раптом зрозумів, що його корабель пливе в інший бік.
— Ти не поганий чоловік, Михайле, — сказала вона з якоюсь болісною жалістю в голосі. — Ти просто відсутній. Ти тут тілом, але твій розум завжди десь інде. І я втомилася бути самотньою в нашому спільному домі.
Вона відвернулася і пішла до спальні. На порозі зупинилася лише на мить.
— Свята зустрічай із рідними. Розважайся. А я хочу провести цей час у тиші. Без твоїх планів. Без твоєї присутності.
Двері зачинилися з легким клацанням. Для Михайла цей звук був гучнішим за вибух.
Він залишився стояти посеред кімнати. Темрява за вікном стала зовсім чорною. Він не став вмикати світло. Його охопило дивне відчуття: він раптом відчув себе гостем у власній квартирі. Чи знає він, як тут усе влаштовано без неї?
Він не пішов слідом. Не став стукати чи вимагати продовження розмови. Натомість він повернувся на кухню. Там усе ще пахло грибною юшкою, але запах тепер здавався йому тривожним.
Михайло сів за стіл і знову взяв мокрий блокнот. Папір уже почав підсихати, стаючи хвилястим. Він дивився на розмиті плями акварелі, намагаючись вгадати, що там було раніше. Парк? Дерева? Чому він ні разу не попросив її показати свої малюнки? Чому завжди вважав це «милим жіночим хобі», не вартим серйозної уваги?
Він провів рукою по обличчю. Втома, справжня, важка втома, нарешті наздогнала його. Але лягати в ліжко… Він не міг.
Він зняв пальто, кинув його на диван і ліг сам, накрившись ним. Спав він неспокійно, уривками. Йому снилося, що він стоїть на льоду, який тріскається під ногами, а навколо літають аркуші паперу з розмитими малюнками.
Прокинувся він від яскравого зимового сонця, що вдаряло прямо в очі. Годинник показував сьому ранку. У квартирі було незвично тихо. Не так, як буває під час затишного ранку, а якось порожньо.
Він підвівся, відчуваючи ломоту в тілі. Йому потрібна була кава. Чорна, міцна, щоб прийти до тями.
Михайло зайшов на кухню. Ранкове світло було нещадним — воно висвічувало кожну дрібницю: пляму від учорашньої вечері на плиті, крихти на столі, той самий понівечений блокнот. Маленький побутовий безлад, який він раніше навіть не помічав, бо він завжди зникав сам собою.
Він підійшов до кавоварки. Натиснув на кнопку. Нічого. Натиснув сильніше. Машина мовчала. Він перевірив розетку — вимкнено. «Ольга завжди вимикає прилади на ніч», — згадалося йому.
Він увімкнув кнопку. Машина почала шуміти, але кава не текла. Треба було засипати зерна чи залити воду? Де вони стоять? Він почав відкривати всі шухляди поспіль. Пакети з крупами, якісь баночки зі спеціями, цукор… Кави не було.
Він роздратовано смикнув дверцята верхньої полиці й зачепив ліктем чашку. Вона злетіла вниз і з гуркотом розбилася в раковині.
Михайло завмер. Це була його улюблена чашка з написом «Господар дому». Зараз цей напис виглядав як злий жарт.
У дверях кухні з’явилася Ольга. Вона була в халаті, з розпущеним волоссям. Мовчки дивилася на уламки в раковині, на розгубленого чоловіка, на відкриті навстіж шафи.
— Я… випадково, — пробурмотів він, почуваючись наче підліток, якого впіймали на шкоді.
Вона нічого не сказала. Взяла віник і совок, спокійно зібрала уламки і викинула в смітник. Її рухи були точними, майже механічними.
— Я хотів кави, — безпорадно сказав він. — Але не можу знайти зерна.
Ольга мовчки дістала з полиці, що була прямо перед його носом, непомітну бляшанку. Насипала зерна, долила води в резервуар і натиснула кілька кнопок. Через хвилину кухня наповнилася ароматом кави.
Він відчув приниження. Людина, яка керує десятками підлеглих, не здатна впоратися з власною кухнею.
Вона збиралася вийти, але він зрозумів: якщо зараз вона піде, то ця прірва між ними стане непереборною.
— Олю… — його голос був хрипким.
Вона зупинилася, не повертаючись. Він бачив її тонкі плечі й раптом усвідомив, скільки всього вони тримали на собі всі ці роки. Без скарг, без нагадувань.
Він зробив крок до неї, але не наблизився впритул. Зупинився біля столу і взяв у руки блокнот. Сторінки вже підсохли, стали жорсткими й нерівними. Пляма від води нікуди не зникла, вона стала центром композиції, руйнуючи все.
— Він… його вже не врятувати? — тихо запитав він.
Ольга повільно повернулася. В її очах з’явилося щось нове — тінь зацікавленості.
— Ні. Папір деформувався, фарби змішалися. Це вже просто сміття.
Він кивнув, розглядаючи залишки малюнка. А потім поставив питання, яке ніколи не ставив раніше. Питання, яке не було частиною його сценарію.
— А що ти там хотіла зобразити? Що це мав бути за парк?
Ольга заціпеніла. Вона дивилася на нього довго, намагаючись зрозуміти, чи це чергова маніпуляція, чи щире запитання.
— Це наш парк біля озера, — нарешті відповіла вона. — Та сама лавка, де ми сиділи в перший рік після весілля. Пам’ятаєш, тоді випав такий пухнастий сніг, що гілки аж до землі гнулися?
Він глянув на пляму, намагаючись крізь неї побачити ту саму лавку. І раптом у пам’яті виплив той вечір. Холод, сміх, запах її парфумів і те неймовірне відчуття близькості, яке вони з часом замінили на побутовий комфорт.
— Пам’ятаю, — прошепотів він. — Тоді було дуже холодно, але ми не хотіли йти додому.
Він обережно поклав зіпсований блокнот на стіл.
— Я куплю тобі професійний папір. І такі фарби, які не бояться навіть повені. Якщо ти дозволиш.
Вона дивилася на нього. Прямо, без виклику. Вона шукала в його очах знайому авторитарність, але бачила лише розгубленість людини, яка вперше за довгий час спробувала вийти за межі своєї зони комфорту.
— Справа не в папері, Михайле, — повторила вона вже м’якше. — Але за пропозицію дякую.
Вона розвернулася і вийшла. Але цього разу двері спальні залишилися трохи прочиненими. Всього на кілька сантиметрів, але це був знак.
Михайло налив собі кави. Вона була гіркою, але він випив її до дна. Він дивився на прочинені двері й розумів: щоб побудувати щось нове, йому доведеться навчитися не лише заробляти гроші, а й бачити людину поруч. Бачити її колір, її смак, її тишу.
Він підійшов до раковини й почав змивати залишки кави з чашок. Це було незвично, навіть дивно. Але він відчував, що це — його перший самостійний крок у те «після», про яке вона вчора говорила. Свята все одно будуть іншими. Але, можливо, вперше за багато років вони будуть справжніми.
Він витер руки рушником і знову глянув на блокнот. Завтра він знайде найкращий магазин для художників у місті. І він не просто купить альбом — він попросить її навчити його бачити той сніг так, як бачить його вона.
Дні минали в дивній напруженій тиші. Михайло намагався бути присутнім. Він не просто питав «як справи», він слухав відповідь. Він почав помічати дрібниці: як вона хмуриться, коли читає новини, як підспівує радіо, коли готує вечерю.
Ольга спостерігала за ним із певною настороженістю. Вона не поспішала прощати чи повертатися до колишнього режиму. Вона давала йому простір для помилок. І помилок було багато.
Одного вечора він прийшов додому не з квітами чи сукнею, а з великим пакунком. Усередині був мольберт і набір олійних фарб.
— Я подумав… акварель — це чудово, але олія — вона назавжди, — сказав він трохи ніяково. — І я записав нас на майстер-клас. Для двох. На суботу.
Вона підняла брови.
— Для двох? Ти ж завжди казав, що це марна трата часу.
— Я помилявся. Я хочу побачити світ твоїми очима. Хоча б спробувати.
Ольга підійшла до мольберта, провела рукою по гладенькому дереву.
— Добре, Михайле. Ми підемо. Але обіцяй мені одну річ.
— Яку?
— Що якщо у мене не вийде, ти не будеш купувати мені «успіх». Просто дай мені право на невдачу.
Він кивнув. Тепер він розумів. Кохання — це не коли все ідеально. Кохання — це коли ти готовий стояти поруч, коли все розмивається від випадкової краплі води, і не тікати в пошуках нової ідеальної картинки.
Свята вони зустріли вдома. Вдвох. Без гучних компаній та обов’язкових візитів. На столі був пиріг із вишнею. Його спік він сам — під її керівництвом, заляпавши борошном усю кухню й тричі переплутавши цукор із сіллю. Пиріг був трохи підгорілим з одного боку, але Ольга сказала, що це найсмачніше, що вона їла за останні роки.
І вперше за довгий час у цій квартирі пахло не просто їжею, а справжнім, живим, хоч і недосконалим щастям.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
