Буває, що один телефонний дзвінок важить більше, ніж роки спокійного подружнього життя, а синівський обов’язок стає серйозною перешкодою для власної родини.

— Знову вона? — запитала Мар’яна, спостерігаючи, як чоловік вже вкотре за вечерю потайки перевіряє месенджер.

Олег підняв очі від екрана і винувато усміхнувся, ховаючи телефон у кишеню домашніх штанів.

— Та ні, просто дивлюся новини. Тітка Люба обіцяла написати, як там мама, вона ж зовсім сама.

— Олеже, ми ж це обговорювали. Ти сам вирішив, що нам краще тримати дистанцію, — Мар’яна відклала виделку, апетит зник миттєво. — Чи ти вже забув те «шоу», яке вона влаштувала на нашому весіллі?

Олег зітхнув. Забути таке було неможливо. Марія Степанівна з’явилася на свято в чорній жалобній хустці, демонстративно схлипувала під час вінчання, а за святковим столом, коли гості вже трохи розслабилися, голосно розповідала сватам, як її «єдиний соколик потрапив у тенета до підступної жінки» і як він тепер «занапастить свою молодість».

— Я все пам’ятаю, Мар’яно, — тихо відповів він. — Але… вона ж мене сама на ноги ставила. Якось воно не по-людськи зовсім не знати, чи вона жива-здорова.

Мар’яна лише похитала головою. Три роки їхнього шлюбу нагадували мінне поле, де головним сапером була свекруха. Спочатку це були просто колючі зауваження, потім — відкрита ворожнеча. Мар’яна досі здригалася, згадуючи їхню першу спільну вечерю. Марія Степанівна тоді «випадково» перекинула тарілку з гарячою юшкою на нову сукню невістки, а потім, навіть не вибачившись, заявила: «Нічого, зате наступного разу одягнеш щось скромніше, а не цей викличний шовк».

Потім почалися візити без попередження. Свекруха могла з’явитися о сьомій ранку в суботу з «перевіркою чистоти», заглядати в шафи з білизною і коментувати зачіску Мар’яни, називаючи її «обскубаною куркою». Вона відкрито казала синові, що Мар’яна — це так, «тимчасове захоплення», і що скоро він схаменеться та повернеться до маминої кухні.

Точкою неповернення став минулорічний ювілей Олега. Марія Степанівна принесла старий альбом і весь вечір мучила друзів історіями про те, яким «золотим сином» був Олег, поки не зустрів «цю даму з великими апетитами». Коли Мар’яна ввічливо попросила змінити тему, свекруха схопилася зі стільця, почала кричати, що не дозволить стороннім людям закривати їй рот у домі власної дитини. Справа ледь не дійшла до штовханини, і лише Олег, який нарешті втрутився, вивів матір за двері.

Тоді він вперше виявив твердість. Сказав мамі прямо: «Або ти поважаєш мою дружину, або ми не спілкуємося». Марія Степанівна у відповідь прокляла «невдячне насіння» і з гордо піднятою головою пішла геть. З того часу вони не бачилися.

Мар’яна бачила, як важко Олегу далося це рішення. Він ріс без батька, мати була його цілим світом. Попри її важку вдачу, він відчував за неї відповідальність. Але Марія Степанівна перейшла всі межі, і навіть його безмежне терпіння урвалося.

— Визнай, без її повчань ми стали спокійнішими, — Мар’яна м’яко накрила його руку своєю. — Пам’ятаєш, як ми вперше за довгий час просто поїхали на риболовлю і ніхто не дзвонив кожні п’ятнадцять хвилин із серцевим нападом?

Олег усміхнувся, і в його очах нарешті з’явився теплий вогник.

— Твоя правда. І на роботі все налагодилося, і дихати стало легше. Дякую, що витримала все це, Мар’яно. Я знаю, якими нервами тобі це далося.

Останній рік справді був золотим часом. Вони стали справжньою командою. Почали відкладати на власне житло, завели кумедного пса, купили стару, але надійну машину для подорожей. Олег пішов угору кар’єрними сходами, а Мар’яна нарешті втілила мрію — відкрила невелику майстерню з виготовлення авторських прикрас. Життя без токсичного впливу свекрухи заграло новими барвами.

— Я просто хочу, щоб ми були щасливі, — прошепотіла Мар’яна. — Тільки ми.

— Так і буде, обіцяю, — відповів Олег.

Але він не знав, що доля вже готує йому випробування, яке перевірить цю обіцянку на міцність. Того тихого вечора вони й не підозрювали, що телефон, який Олег так старанно ховав, скоро розірве тишу звісткою, що розіб’є їхній крихкий мир.

Дзвінок пролунав у суботу вранці. Вони збиралися на пікнік. Олег глянув на дисплей, і його обличчя вмить спохмурніло.

— Слухаю.

— Олежику, це тітка Люба. Ти тільки не хвилюйся…

Голос маминої сестри тремтів. Олег присів на край ліжка, Мар’яна відчула, як серце стислося в передчутті біди.

— Що сталося, тітко Любо?

— Мама твоя… Вже тиждень лежить, зовсім злягла. Запалення легенів, та ще й таке важке. Ти ж знаєш, вона нікого не хотіла турбувати, все сама та сама. Я вчора зайшла, а вона ледве дихає, марить. Лікарів викликали, але їй потрібен постійний догляд, вона ж як дитина зараз — ні води попити, ні встати. Я б допомогла, але ти знаєш, у мене в самої чоловік після операції та внуки малі…

Олег зблід. Мар’яна, що стояла поруч, відклала кошик для пікніка. Вона все зрозуміла без слів.

— Я зараз буду, — сказав Олег. — Кажіть, що купити, які ліки.

Наступні години пройшли як у тумані. Аптеки, черги, пошук дефіцитних препаратів. Мар’яна мовчки допомагала шукати адреси чергових пунктів.

— Їдь, Олеже, — сказала вона, коли вони запакували пакунок з медикаментами. — Це твоя мама. Яка б вона не була, зараз не час згадувати старе.

Олег вдячно глянув на дружину і поїхав.

У квартирі матері пахнуло хворобою і старістю. Марія Степанівна, колись така гучна і владна, зараз здавалася зовсім маленькою та беззахисною під купою ковдр. Вона постаріла на цілу вічність. Побачивши сина, вона не почала сваритися. Вона просто простягнула тремтячу руку.

— Приїхав… — прошепотіла вона. — Не кинув стару матір у таку годину.

У її голосі не було звичної отрути, лише слабкість. Олег провів там весь день: міняв компреси, заварював трав’яні чаї, витирав пил у занедбаній квартирі. Коли Марія Степанівна нарешті заснула під дією ліків, він набрав Мар’яну.

— Я сьогодні не приїду. Тут справжній безлад, і їй справді дуже погано. Треба бути поруч хоча б вночі.

— Я розумію, — відповіла Мар’яна, хоча в грудях оселився холодний липкий страх. Вона знала: це лише початок.

Минув тиждень, потім другий. Олег буквально жив на два доми. Після роботи він мчав до матері, готував їй їжу, прав білизну, слухав її слабкі нарікання на життя. Марія Степанівна почала одужувати, але ставала все більш вибагливою.

— Синку, — казала вона, коли Олег збирався додому. — Лікар каже, мені ще місяці треба на відновлення. Хіба я сама впораюся? А ти на роботі постійно… Хай би твоя Яночка приходила. Вона ж вдома своїми брязкальцями займається, час має. Невістка для того і є, щоб за свекрухою доглядати. Це споконвіку так було в нашому роду.

Олег напружився. Він знав, що це прохання — пристрій сповільненої дії.

Того вечора він повернувся додому зовсім виснаженим. Мар’яна чекала його з вечерею, але розмова не клеїлася.

— Лікар каже, вона ще дуже слабка, — почав Олег, уникаючи погляду дружини. — Їй важко навіть чайник поставити. На роботі мене вже начальник попередив, що ліміт моїх запізнень вичерпано. Проекти стоять.

Мар’яна мовчала, передчуваючи, до чого він веде.

— Мар’яно… Може, ти б могла хоч пару разів на тиждень заходити до неї вдень? Тобі ж простіше з графіком… Це ненадовго, поки вона не почне впевнено ходити.

Мар’яна повільно відставила чашку.

— Ти зараз серйозно? Ти просиш мене йти до жінки, яка рік тому намагалася вижити мене з власного дому? Яка поливала мене брудом при кожній нагоді?

— Але ж вона хвора! — підвищив голос Олег. — Минулих образ зараз не існує! Вона потребує допомоги!

— Для неї минуле існує завжди, — відрізала Мар’яна. — Якщо я туди піду, вона сприйме це не як милосердя, а як свою перемогу. Вона знову почне мною командувати, принижувати, тільки тепер я буду ще й зобов’язана їй усміхатися, бо вона «бідна хвора жінка». Ні, Олеже. Я можу готувати їжу вдома, передавати ліки, але я не переступлю поріг її квартири.

— Значить, ти просто егоїстка! — вигукнув Олег. — Тобі принципи дорожчі за моє здоров’я і спокій нашої сім’ї!

— Це не принципи, це самоповага! Чому ти не наймеш жінку з сусіднього під’їзду? Ми можемо виділити гроші з наших заощаджень!

— Тому що вона не хоче чужих! Вона хоче рідних! — Паша (Олег) стукнув кулаком по столу. — І заощадження нам потрібні на квартиру!

Протягом наступного місяця їхнє життя перетворилося на пекло. Олег майже не бував вдома. Він розривався між офісом і маминою спальнею. Марія Степанівна вміло маніпулювала сином: щоразу, коли він збирався додому до дружини, у неї «тиснуло в грудях» або «паморочилося в голові».

Вона постійно капала йому на мізки: «Бачиш, яка в тебе дружина? Ти для неї все, а вона до твоєї матері навіть не загляне. Хіба це сім’я? Справжня дружина була б зараз тут, біля мого ліжка».

Мар’яна бачила, як Олег змінюється. Він став дратівливим, перестав цікавитися її справами, а розмови про майбутнє змінилися на обговорення маминих аналізів.

— Ти розумієш, що ми втрачаємо одне одного? — запитала вона якось увечері, коли він забіг перевдягнутися.

— Це ти нас втрачаєш! Своїм упертим небажанням піти назустріч! Я взяв відпустку за свій рахунок, бо мама знову почувається гірше. Я переїжджаю до неї на якийсь час.

Мар’яна відчула, як всередині щось обірвалося.

— Якщо ти зараз вийдеш із цими речами, то можеш не повертатися, — спокійно сказала вона. — Я не буду третьою зайвою у вашому з мамою шлюбі.

Олег зупинився, подивився на неї злісно і коротко кинув: — Ти ніколи її не любила. І мене, мабуть, теж.

Двері зачинилися.

Наступні місяці були часом тиші та роздумів. Олег не дзвонив. Мар’яна дізналася від знайомих, що він повністю занурився в догляд за матір’ю. Робота в нього пішла шкереберть, його понизили в посаді, бо думки були не там. Гроші, які вони збирали на власне житло, почали танути — ліки, спеціальне харчування, реабілітація…

Марія Степанівна одужала. Вона знову почала ходити в магазин, сваритися з сусідами і пити каву на кухні. Але сина від себе не відпустила. Тепер вона «хворіла» душею щоразу, коли він згадував про Мар’яну.

Якось Яна (Мар’яна) отримала документи на розлучення. Олег не прийшов на засідання. Все вирішили через адвокатів. Вона не плакала. Було відчуття, що вона нарешті вилікувалася від тривалої та виснажливої хвороби. Вона продала свою частку спільного майна, розширила майстерню і почала подорожувати сама.

Минуло півтора року. Якось у дощовий осінній день вона побачила Олега на зупинці. Він виглядав значно старшим за свій вік: сивина на скронях, втомлений погляд, старенька куртка.

— Привіт, — тихо сказав він.

— Привіт. Як ти? Як мама?

— Мама… Слава Богу, ходить, командує всіма. Ми тепер живемо разом у її «хрущовці». Свою квартиру довелося продати, щоб розділити гроші, а на нову мені вже не вистачило. Все пішло на лікарів, на догляд… та й на роботі тепер копійки платять.

Вони помовчали під парасолями.

— Знаєш, вона досі каже, що ти — головне нещастя в моєму житті, — гірко всміхнувся він. — Каже, що ти кинула мене в біді. А я тільки зараз розумію, що біді цій не було б кінця, навіть якби ти прийшла. Я сам дозволив їй з’їсти наше життя.

Мар’яна подивилася на нього з жалем, але без болю.

— Бережи себе, Олеже. Кожен має те, що вибрав.

Вона сіла у свою машину і поїхала. В дзеркалі заднього виду вона бачила його самотню постать на зупинці. Він так і залишився там, у тому світі, де мамине слово — закон, а власне щастя — порожній звук. Марія Степанівна пережила і це розлучення, продовжуючи до кінця днів бурчати на «ту невдячну», навіть не підозрюючи, що власними руками прирекла сина на самотність поруч із собою.

А Мар’яна знала: іноді любов — це не тільки здатність допомогти, а й мужність вчасно піти, щоб не стати частиною чужого руйнівного сценарію.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.