Ірина Степанівна все життя працювала вчителькою. Вона ніколи не мала великих статків, але мала велике серце. Її гордістю була двокімнатна квартира у старому районі, яку свого часу отримала з чоловіком за вислугу років. Чоловік рано пішов із життя, і весь тягар турбот ліг на неї.
У неї був єдиний син – Олег. Гарний з дитинства, розумний, але впертий і егоїстичний. Може, то вона сама його так виховала, надто опікувала, а може, життя розбестило. Одружився він молодим, і з того шлюбу народився хлопчик Юрій. Але сімейне щастя швидко розсипалося – Олег пішов від дружини, дитину бачив рідко, а згодом і зовсім перестав навідуватися.
– Олеже, та це ж твій син, – не раз дорікала Ірина Степанівна. – Як ти можеш від нього відмовлятися?
– Мам, та він з матір’ю живе, хай вона ним займається, – відмахувався син. – У мене тепер інше життя.
І справді, невдовзі він одружився вдруге. У другому шлюбі народилося ще двоє дітей, і вже для них Олег був зразковим батьком: допомагав, водив на гуртки, купував подарунки. А Юрій… Юрій ріс без батьківського тепла.
Ірина Степанівна часто забирала внука до себе. Він сидів у її кухні, робив уроки, а вона готувала пиріжки.
– Бабусю, – якось сказав Юрій, – а тато мене не любить, так?
Вона тоді мало не заплакала. Обняла його й відповіла:
– Любить, синочку, по-своєму. Але ти ж у мене найкращий.
Минали роки. Ірина Степанівна вже була на пенсії, здоров’я підводило, але вона знала: треба якось упорядкувати своє майно, щоб потім не було сварок.
Вона бачила: її син Олег зовсім не цікавиться нею. Дзвонить лише тоді, коли йому щось потрібно: то грошей позичити, то документи якісь підписати. А як захворіла – навіть не приїхав. Лише Юрій бігав до неї з аптеки, приносив ліки, варив чай, допомагав по господарству.
– Бабусю, ви в мене єдина, хто завжди поруч, – казав він. – Я вам усе життя винен.
Ірина Степанівна довго думала. У душі точилася боротьба: син – то рідна кров, як не як. Але чи заслуговує він на те, щоб отримати її квартиру? Він крім себе, ніким більше не цікавиться, коли син був малим, він навіть не сплачував аліменти, ховався від відповідальності. А Юрій – дитина, яку несправедливо обійшли. До того ж, її онук.
Одного разу вона запросила подругу-сусідку Ганну Петрівну на чай і поділилася своїми думками.
– Я от думаю квартиру переписати на Юрка, – сказала Ірина Степанівна, зітхаючи. – Бо син… сама знаєш який.
– І правильно, – відповіла подруга. – Хіба ж він щось для тебе зробив? Юрко завжди біля тебе, от йому й дай.
Так Ірина Степанівна і зробила. Сходила до нотаріуса, оформила дарчу на внука.
Через кілька тижнів про це дізнався Олег. Він увірвався до матері у квартиру, обличчя його горіло від злості.
– Ти що наробила? – кричав він. – Як це «переписала на Юрія»? Це ж МОЯ спадщина!
– Ні, Олеже, – спокійно відповіла мати. – Це моя квартира. І я вирішила сама, кому її залишити.
– То ти мене, рідного сина, зрадила заради чужого хлопця?! – горлав він.
– Він тобі чужий, а мені – рідний онук, – твердо сказала Ірина Степанівна. – І він зробив для мене більше, ніж ти.
Відтоді Олег перестав спілкуватися з матір’ю. Не дзвонив, не приїжджав. На свята – жодного привітання.
Ірина Степанівна сумувала, звичайно. Яка мати не мріє, щоб син був поруч? Але коли заходив у двері Юрій, приносив торбу з продуктами чи просто обіймав її, серце ставало теплішим.
– Бабусю, – казав він, – не переймайтесь. У вас є я.
Юрій закінчив університет, влаштувався на роботу, одружився. У квартирі, яку йому подарувала бабуся, панували любов і повага. Ірина Степанівна доживала віку поруч із внуком, відчуваючи, що не помилилася.
Бо квартира – то лише стіни. А справжня цінність – це вдячність і любов.
Життя іноді ставить нас перед непростим вибором: між «належить за правом» і «належить по справедливості». Ірина Степанівна обрала справедливість. Син образився, і викреслив маму з свого життя, але справжню цінність показав внук, який не залишив її саму.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.