Сонце ледь пробивалося крізь старі мереживні фіранки в квартирі Ганни Петрівни.
Це був звичайний вівторок у передмісті Житомира, але в повітрі висіла якась невидима важкість.
Ганна Петрівна, жінка з натрудженими руками та обличчям, посіченим зморшками від вічних турбот, стояла біля плити.
Вона варила вівсянку для свого чоловіка, Миколи Степановича.
Останні пів року він майже не вставав — серце давало збої, дихання ставало важким після кожного кроку, а фахівці в один голос твердили: «Потрібне гарне лікування. І чим швидше, тим краще».
Ганна Петрівна щодня дивилася на свою банківську картку, як на святиню.
Там, у цифровому сховищі, лежало сто тридцять тисяч гривень.
Кожна купюра в цій сумі була вимита її руками.
Буквально.
Сорок років вона працювала технічним працівником у місцевій школі, а вечорами — ще у двох офісах.
Вона не знала, що таке відпустка чи нова сукня.
Її життям було прибирання: відтирання бруду, миття вікон на висоті, боротьба з пилом.
Все заради того, щоб у Миколи був шанс побачити, як ростуть онуки. Яких поки що не було.
Вона дістала телефон, щоб перевірити баланс — звичка, яка заспокоювала її перед походом до аптеки.
Але цього разу замість очікуваних цифр додаток зустрів її порожнечею.
0.00 грн.
Ганна Петрівна відчула, як підлога під ногами перетворилася на кисіль.
Вона моргнула, вимкнула телефон, увімкнула знову.
Порожньо. Жодної копійки.
Стрічка транзакцій показувала: зняття готівки о другій годині ночі в одному з банкоматів Одеси.
Руки затремтіли так, що телефон ледь не впав у каструлю з кашею.
Вона одразу набрала сина — Олега.
— Олеже! Олеже, синку, — її голос був схожий на шелест сухого листя. — У мене з картки зникли всі гроші. Всі до копійки. Ти не знаєш? Ти ж мав доступ до всього, щоб допомагати мені з оплатою за світло.
У слухавці спочатку панувала тиша, а потім почувся різкий звук — наче відкрили пляшку ігристого.
А слідом — гучна музика та крики чайки.
— Мамо, ну ти чого так рано дзвониш? — голос Олега був розслабленим і трохи хрипким. — Я ж тобі казав, що моєму знайомому, Ігорю, капець як терміново гроші знадобилися. Його на кордоні зупинили, треба було питання вирішувати. Я взяв трохи, ну, майже все. Ти ж знаєш, я своїх не кидаю. Потім поверну, ма, не хвилюйся!
— Який Ігор, Олеже?! Який кордон?! — Ганна Петрівна закричала так, що Микола Степанович у кімнаті закашлявся. — Це ж гроші на лікування батька! Він ледь ходить! Де ти зараз?! Я чую море!
— Мам, не накручуй себе. Тут фонтан просто біля готелю шумить. Я на бізнес-зустрічі в Одесі. Ми тут новий стартап запускаємо. Гроші повернуться до тебе з відсотками, обіцяю! Все, мені треба йти, партнери чекають!
Олег вимкнув телефон.
Ганна Петрівна залишилася стояти посеред кухні, де все ще пахло підгорілою кашею.
Вона відчувала, як її серце зараз розлетиться на дрібні друзки, гостріші за розбите скло.
До кухні повільно зайшов Микола Степанович.
Обличчя його було блідим, як крейда.
— Ганнусю, що сталося? Чого ти так кричиш? Знову Олег щось натворив?
Ганна Петрівна не змогла збрехати.
Вона просто простягнула йому телефон із відкритою випискою.
Микола Степанович довго вдивлявся в нулі, а потім важко опустився на стілець.
— Значить, сонця мені більше не бачити, — тихо сказав він. У його голосі не було злості, лише якась безмежна, космічна приреченість. — Свій син, моє лікування на море проміняв.
— Я знайду їх, Мішо! Я з-під землі дістану! — Ганна кинулася до нього, обіймаючи його худі плечі. — Я піду до директора, візьму позику. Я буду мити підлогу в чотири зміни! Ти будеш жити!
У цей момент у двері постукала сусідка — пані Марія, жінка з гострим язиком, але добрим серцем.
Вона часто заходила «на вогник», бо знала, як важко живеться цій родині.
— Ганно, ти бачила Instagram свого Олега? — Марія зайшла без запрошення, тримаючи в руках смартфон. — Подивися, що він там витворяє!
Марія відкрила «сторіз».
На екрані красувався Олег у брендовій футболці, яку Ганна Петрівна бачила лише в дорогих вітринах київських ТРЦ.
Він сидів у розкішному ресторані на березі моря, тримаючи в руках величезного омара.
Поруч із ним сиділа дівчина з ідеальним макіяжем.
— «Відпочиваємо на повну! Життя — це кайф, коли маєш ресурси!» — прочитала Марія підпис під відео. — Ганно, він же там твої гроші проїдає! Навіть не ховається, от недобрий!
Ганна Петрівна дивилася на сина.
Це був той самий хлопчик, якому вона в дитинстві купувала найкращі кросівки, хоча сама ходила в дірявих черевиках.
Той самий Олег, який клявся, що як тільки виросте, вона «буде жити як королева».
Королівське життя почалося, але тільки для нього.
І ціною цього життя була можливість його батька дихати.
— Маріє, — прошепотіла Ганна. — Він сказав, що допомагає другу Ігорю. Що в того питання якісь на кордоні.
— Який Ігор?! — вигукнула Марія. — Ігор Петров? Так він вчора у нас у дворі машину ремонтував! Живий-здоровий, ні на який кордон не збирався. Твій Олег просто вигадав казку, щоб ти не заблокувала картку одразу!
Ганна Петрівна відчула, як її почуття до сина — ця величезна, безмежна материнська любов — почала перетворюватися на щось інше.
На важкий камінь, який більше неможливо було нести.
Вона згадала останні три роки.
Олег постійно «шукав себе».
Він не затримувався на жодній роботі більше місяця.
То «начальник — поганий», то «зарплата мала для його таланту».
А Ганна Петрівна щомісяця підкидала йому гроші: на оренду квартири в Києві, на продукти, на одяг.
Вона дістала свій старий записник, де вела облік кожної витраченої гривні.
Вона відкрила сторінку під назвою «Допомога Олегу».
«12 вересня — 5000 грн (на курси)». «30 жовтня — 8000 грн (на лікування зуба)». «15 грудня — 12000 грн (борг за комуналку)».
Такм ще було дуже багато подібних записів.
Ганна почала рахувати. Цифра за цифру, додаючи їх на калькуляторі.
За останній рік вона віддала йому понад сто тисяч гривень.
Це були гроші, які могли врятувати Миколу ще минулої зими.
Але Олег завжди знав, на яку «струну» натиснути.
«Мамо, мені нема що їсти», «Мамо, мене виселять на вулицю».
І вона, як кожна українська мати, віддавала останнє.
— Все, — сказала вона, закриваючи блокнот. — Досить.
Вона знову набрала сина.
Цього разу він не відповідав.
Вона писала йому повідомлення:
«Олеже, твій батько ледве ходить. Гроші потрібні на завтра. Поверни хоча б частину».
Відповідь прийшла через годину:
«Мам, не починай цей шантаж. Батько завжди недужає, коли мені треба трохи розслабитися. Грошей немає, я вже все вклав у діло. Приїду — розберемося. Не пиши мені більше, ти псуєш мені відпустку».
Ці слова були важкими.
«Псуєш відпустку».
Ганна Петрівна глянула на чоловіка, який намагався заснути в сусідній кімнаті, важко дихаючи, і в її душі щось остаточно щось зникло.
Зникла та наївна жінка, яка вірила, що жертовність породжує вдячність.
Минуло три дні. Олег не з’являвся, на дзвінки не відповідав.
Ганна Петрівна вже почала обходити знайомих, намагаючись позичити бодай якісь кошти.
Але у всіх були свої біди: важка ситуація в країні, кредити, недуги.
Раптом у двері її квартири подзвонили.
На порозі стояла дівчина з Instagram — та сама, з дорогим телефоном.
На ній була шуба, попри те, що на вулиці був лише початок жовтня.
— Добрий день, — дівчина оглянула під’їзд із відвертою огидою. — Ви Ганна Петрівна? Я — Каріна, наречена Олега.
Ганна Петрівна відступила, пропускаючи гостю всередину.
— Олег сказав, що ви тут живете, — Каріна зайшла на кухню і навіть не сіла на старий табурет. — Слухайте, ми з Олегом вирішили розписатися. Він сказав, що ви купуєте нам квартиру в Києві, в новобудові. Я вже навіть дизайнера підібрала. Коли ми підемо переоформляти документи? Бо Олег зараз трохи зайнятий бізнесом, попросив мене заїхати, налагодити контакт із майбутньою свекрухою.
Ганна Петрівна дивилася на цю дівчину і не знала — сміятися їй чи плакати.
— Квартиру? — перепитала вона. — Олег сказав, що я купую вам квартиру?
— Ну так, — Каріна знизала плечима. — Сказав, що у вас великий бізнес у Житомирі, мережа магазинів чи щось таке. І що ви вже внесли завдаток.
Ганна Петрівна мовчки підійшла до раковини, взяла свою стару ганчірку і почала витирати стіл. Потім повернулася до дівчини:
— Каріно, подивіться на мої руки. Бачите ці тріщини? Це не від великого бізнесу. Це від хлорки. Я прибираю туалети в школі. Сорок років. Мій «бізнес» — це чиста підлога.
Дівчина зблідла, її ідеальний макіяж наче поплив.
— Як прибираєте? А як же гроші на Одесу? Олег сказав, що це його дивіденди!
— Ці «дивіденди» — це гроші на життя мого чоловіка, який лежить у тій кімнаті і важко встає, бо Олег вкрав їх з моєї картки, — Ганна говорила тихо, але кожне слово було як постріл. — Ніякої квартири немає. Є тільки борги та сором.
Каріна вилетіла з квартири швидше, ніж зайшла.
Вона навіть не попрощалася.
Ганна Петрівна бачила з вікна, як вона сіла в таксі, несамовито кричачи щось у телефон. Очевидно, «бізнесмен» Олег зараз отримував свою порцію правди.
Минуло ще два дні. Ганна Петрівна майже не спала.
Вона прислухалася до дихання Миколи Степановича.
Кожна хвилина її життя тепер була присвячена чоловікові.
Вона вже не плакала. Сльози закінчилися, залишивши лише суху, пекучу пустелю в душі.
Близько десятої вечора, коли над Житомиром спустився важкий, холодний туман, у замку повернувся ключ.
Ганна Петрівна здригнулася.
Микола Степанович у кімнаті навіть не поворухнувся — він був надто слабким, щоб реагувати на звуки.
На поріг ступив Олег.
Він виглядав не так, як на фотографіях в Instagram.
Дорога футболка була заплямована, очі — червоні, чи то від безсоння, чи то від люті.
Він не привітався. Він просто кинув сумку на підлогу і закричав:
— Ти що наробила?! Ти що їй наговорила?! Каріна мене залишила! Вона заблокувала мене всюди! Ти зруйнувала моє життя, мамо! Ти хотіла мене принизити? Тобі стало легше від того, що ти виставила мене злиднем перед єдиною дівчиною, яку я щиро кохав?
Ганна Петрівна повільно підвелася з-за столу.
Вона дивилася на сина так, ніби бачила його вперше.
Перед нею стояв не чоловік, який навіть у хвилину справжньої катастрофи думала лише про свій комфорт і свій фасад.
— Я зруйнувала твоє життя? — голос Ганни був на диво низьким і спокійним. — А що ти зробив з життям батька, Олеже? Ти вкрав його шанс. Ти проїв його в ресторанах Одеси. Тобі не соромно стояти тут і кричати про свою Каріну, поки твій батько за стіною бореться за кожну секунду?
— Ой, та не треба цього драматизму! — Олег махнув рукою, проходячи на кухню і відкриваючи холодильник. — Батько завжди недужає. Скільки я себе пам’ятаю — у нього щось болить. Це просто спосіб маніпулювати мною, щоб я сидів біля спідниці! А Каріна була моїм квитком у нормальне життя! Її батько — серйозна людина, він би мене влаштував.
— Квитком? — Ганна Петрівна підійшла ближче. — Ти хотів побудувати своє щастя на брехні і на моїй втомі? Ти хотів, щоб я і далі мила підлоги, поки ти будеш грати роль «успішного зятя»?
— А що такого?! — мовив Олег. — Ти все одно нічого іншого не вмієш! Ти все життя миєш підлоги! Тобі це подобається, мабуть, раз ти нічого не змінила! А я хочу іншого! Я хочу дихати на повні легені!
Ці слова стали останньою краплею.
Ганна Петрівна відчула, як усередині неї щось остаточно вимкнулося.
Та сама безумовна материнська любов, яка раніше змушувала її виправдовувати будь-яку його підлість, раптом випарувалася, залишивши лише кришталеву ясність розуму.
— Ти хочеш дихати на повні легені? — запитала вона, дивлячись йому в очі. — Добре. Тоді слухай мене уважно, «бізнесмене».
Вона пішла в кімнату і повернулася зі стопкою паперів.
Це були ті самі рахунки, квитанції та її блокнот.
— Ось тут пораховано все. За останні п’ять років ти витягнув з нас понад шістсот тисяч гривень. Це гроші на ремонт, на наше лікування, на спокійну старість батька. Ти їх не просто взяв — ти їх знищив.
Вона дістала його сумку і почала кидати туди його речі, які він залишив у квартирі минулого разу.
— Що ти робиш? — Олег розгубився. Його нахабство почало змінюватися на легкий переляк. — Мамо, ти що, виганяєш мене? На ніч дивлячись?
— Я даю тобі свободу, про яку ти так мріяв, — Ганна Петрівна відкрила вхідні двері. — Ти більше не маєш матері-прибиральниці, яка соромить тебе своїми тріщинами на руках. Ти більше не маєш «тягаря» у вигляді недужого батька. Ти сам по собі.
— Мамо, та ти що! Мені нікуди йти! У мене в кишені триста гривень залишилося! Все інше пішло на готель і таксі для Каріни!
— Триста гривень — це більше, ніж було у мене, коли я починала працювати, щоб прогодувати тебе, — відрізала вона. — Йди до друзів. Йди до Ігоря, якому ти так «допомагав». Йди до будь-кого, кому ти брехав про свій статус. Нехай вони тепер годують твої амбіції.
Олег стояв у коридорі, не вірячи своїм вухам.
Він звик, що мати завжди поплаче, посвариться, але нагодує і покладе спати.
Він звик, що її серце — це бездонний колодязь, з якого можна черпати нескінченно.
— Я не піду! — крикнув він. — Це і моя квартира теж! Я тут прописаний!
— Спробуй залишитися, — спокійно відповіла Ганна. — Але пам’ятай: відсьогодні в цьому домі для тебе немає ні крихти хліба, ні краплі води, ні слова підтримки. Я подаю до суду на стягнення аліментів на утримання непрацездатного батька. І я виставлю тобі рахунок за кожну вкрадену копійку. Марічка все зафіксувала, і виписки з банку у мене є. Це називається «крадіжка», Олеже. Хочеш відповідати за свої вчинки чи хочеш бути вільним на вулиці? Вибирай.
Олег подивився на матір і вперше побачив у її очах не біль, а холодну зневагу.
Це було страшніше за будь-які крики.
Він схопив сумку, вилаявся і вибіг з під’їзду, гупнувши дверима так, що посипалася штукатурка.
Ганна Петрівна зачинила двері на всі замки.
Вона прислонилася до них спиною і повільно сповзла на підлогу.
Вона не плакала. Вона просто дихала.
Вперше за багато років вона відчувала, що її дім — це її фортеця, а не камера тортур, де її повільно вбивав власний син.
Наступного ранку вона пішла до школи.
Вона не просила позику. Вона пішла до директора і розповіла все як є.
Виявилося, що про її біду вже знав увесь колектив — пані Марія «постаралася», розповівши історію у місцевій групі у Facebook.
— Ганно Петрівно, — сказав директор, літній чоловік у окулярах. — Ми тут з вчителями порадилися. Ви ж у нас сорок років. Ми не можемо дозволити Миколі Степановичу піти ось так.
Він поклав на стіл конверт.
— Це не позика. Це допомога від школи. Батьки учнів теж долучилися, коли дізналися правду. Тут вистачить на перший етап лікування. А далі — благодійний фонд погодився взяти на себе решту.
Ганна Петрівна закрила обличчя руками.
Тепер вона плакала. Але це були сльози очищення.
Виявилося, що чужі люди, чиїх дітей вона бачила в коридорах, виявилися ближчими за власну дитину.
Минуло три місяці. Миколу Степановича гарно пролікували і він вже міг сам виходити на короткі прогулянки до найближчого скверу.
Ганна Петрівна все так само працювала, але тепер її очі світилися.
Вона купила собі нову сукню — вперше за десять років.
Теплого, теракотового кольору, який так личив до її сивини.
Про Олега вони нічого не чули півтора місяця.
Потім прийшло коротке повідомлення:
«Працюю на будівництві в передмісті. Живу в гуртожитку. Важко. Прости».
Ганна Петрівна прочитала його і не відчула бажання кинутися на допомогу.
Вона написала у відповідь лише одне речення:
«Стань людиною, Олеже. Тоді поговоримо».
Ця історія не про гроші.
Вона про те, що іноді, щоб врятувати дерево, треба відрізати суху гілку, яка висмоктує всі соки.
Вона про українську жінку, яка знайшла в собі силу бути не тільки жертовною матір’ю, а й людиною з почуттям власної гідності.
А Микола Степанович тепер щоранку каже дружині:
— Ганнусю, а повітря сьогодні якесь особливо солодке, правда?
І вона знає, що це повітря правди.
Як гадаєте, чи вірно вчинила мати, що відмовилася від свого єдиного сина, просто вигнала з дому його?
Фото ілюстративне.
