Вінниця того вечора потопала у м’яких березневих сутінках. Олена сиділа на кухні, втомлено дивлячись на екран ноутбука — квартальний звіт у рекламному агентстві випив з неї всі сили. Тишу порушив різкий дзвінок мобільного. На екрані висвітилося: «Мама».
— Оленочко, золотко, ти не повіриш, хто знайшовся! — голос Тамари Петрівни тремтів від неприродного піднесення. — Пам’ятаєш, я розповідала про Віру Аркадіївну? Твого покійного батька двоюрідна сестра, ну та, що в дитинстві тобі ляльку величезну дарувала?
Олена напружилася. Пам’ять послужливо підказала якийсь розмитий образ галасливої жінки, але інтуїція забила на сполох. Мати завжди починала так розмову, коли збиралася «ощасливити» сім’ю черговою авантюрою.
— І що з нею, мамо? Ми не бачилися років двадцять, — обережно запитала Олена.
— Ой, бідна жінка, таке нещастя! У неї серце, лікарі кажуть — негайно на свіже повітря, курс реабілітації. А ціни в санаторіях зараз — ти ж знаєш, просто грабіж! Вона ледь не плаче. І я подумала, ваша ж дача зараз стоїть пусткою. Ну що їй буде, якщо вона там перекантується тижнів два? Поки сонечко пригріє, поки вона на ноги стане.
— Мамо, ти знову за своє? — Олена відставила горнятко з чаєм. — Ми ж домовлялися: ніяких родичів на нашій території без згоди Андрія. Це наша приватна власність, а не готель!
— Так я ж і питаю! — ображено вигукнула мати. — Ти така ж твердолоба, як твій батько був. Людина ледь дихає, гроші тануть на ліки, а вона ж рідна нам! Ну що таке чотирнадцять днів? Андрій, твій чоловік, він же добрий, він зрозуміє!
Андрій, почувши своє ім’я, відірвався від планшета і запитально глянув на дружину. Олена прикрила мікрофон рукою:
— Мама знову хоче поселити якусь «сьому воду на киселі» на нашу дачу. Каже, жінка хвора, на два тижні.
Андрій зітхнув, зняв окуляри і простягнув руку:
— Дай-но я поговорю. Добрий вечір, Тамаро Петрівно. Скажіть конкретно: хто ця пані Віра і на який термін вона планує заїхати?
Олена зрозуміла, що обличчя чоловіка спочатку виражало скепсис, потім здивування, а зрештою — втомлену згоду. Він повернув телефон дружині.
— Твоя мама божиться, що це рівно на два тижні. Мовляв, курс процедур у місцевій лікарні, а жити їй ніде. Що кажеш? Може, дійсно допоможемо?
— Добре, — здалася Олена. — Два тижні — це не вічність. Але пообіцяй, мамо, що в суботу ми приїдемо, передамо ключі особисто і все покажемо.
Субота видалася сонячною. Коли вони під’їхали до дачі, біля хвіртки вже стопотіла огрядна жінка в яскравому вовняному пальті та з величезною валізою, на якій можна було б перевезти половину гардероба.
— Оленочко! Племіннице! — вигукнула вона так голосно, що сусідські собаки почали гавкати. — А це твій красень-чоловік? Андрію, ну нарешті я вас побачила! А Тамара казала, ви такі зайняті, такі ділові.
Віра Аркадіївна, всупереч розповідям про «важку недугу», виглядала надзвичайно енергійною. Її очі, гострі та чіпкі, миттєво сканували ділянку, будинок і навіть марку їхнього автомобіля.
— Ой, — промовила вона, заходячи на веранду. — А Тома казала, у вас тут палац. Ну, нічого, скромненько, затишно. Тільки оці штори. Боже мій, хто їх вибирав? Це ж минуле століття! Треба буде змінити на щось світліше, щоб «дихало».
Андрій обмінявся з Оленою багатозначним поглядом, але вона лише знизала плечима. Мовляв, два тижні потерпимо, нехай вішає що хоче.
— А хто тут поруч живе? — Віра Аркадіївна вже почала викладати свої речі прямо на обідній стіл. — Сусіди тихі? Я люблю порядок. Не терплю, коли чужі заглядають у мій город.
Залишаючи гостю, Олена показала, як працює газовий котел, де лежать інструменти та залишила список номерів телефонів.
— Не хвилюйся, дитинко, — Віра Аркадіївна по-господарськи поплескала її по плечу. — Я людина самостійна. Розберуся. Ви собі їдьте у місто, працюйте, а я тут якось дам собі раду.
Минув тиждень. Олена вирішила заскочити на дачу без попередження — хотіла забрати свій улюблений садовий секатор. Ще здалеку вона помітила, що на вікнах вітальні висять якісь дивні мереживні фіранки, схожі на весільну фату старої діви.
— Сюрприз! — Віра Аркадіївна зустріла їх на порозі у домашньому халаті. — Я тут трошки навела «марафет». Ті ваші темні штори я винесла на горище, вони тільки пил збирали. А диван переставила до іншої стіни — так за феншуєм краще енергія циркулює!
Олена зайшла в будинок і заніміла. Кімнату було не впізнати. Їхні родинні фотографії в рамках зникли зі стін. Замість них висіли якісь химерні вишивки гладдю та грамоти радянських часів.
— Що це за папери? — Андрій підійшов до стіни.
— О, це мої здобутки! «Краща працівниця», «За кращі досягнення». Хай люди бачать, хто тут живе. А ваші фото, ну, вибачте, вони такі дрібні, я їх у коробку склала під ліжко.
Але справжній шок чекав на вулиці. Посеред доглянутого газону, яким так пишався Андрій, з’явилася величезна купа сухого листя, гілок та якогось побутового сміття.
— Це що? — тихо запитав Андрій.
— Компостна яма! — гордо відрізала Віра Аркадіївна. — Ви ж молоді, нічого в агрономії не тямите. Землю треба удобрювати! До речі, ваш сусід, Степан Маркович, такий грубіян! Каже, що я залізла на його територію цією купою. Але я йому швидко пояснила, де чиї межі!
Минув місяць. Термін «два тижні» давно закінчився, але гостя й не збиралася виїжджати. Олена намагалася бути делікатною, але ситуація виходила з-під контролю.
— Віро Аркадіївно, — почала Олена в телефонній розмові. — Ми з Андрієм хотіли уточнити. Ви казали про курс лікування. Він уже завершився?
— Ой, Оленочко, — голос у трубці миттєво став слабким і хрипким. — Ти б знала, які зараз черги в лікарнях! Лікар каже: «Віро, у вас такі аналізи, що тільки на природі і виживете». Продовжили мені курс ще на місяць. Ти ж не хочеш, щоб я в місті в задусі задихнулася?
Олена відчула, як її починає душити почуття провини, майстерно нав’язане родичкою.
— Ми б хотіли на вихідні приїхати, трохи попрацювати в саду.
— Ой, не варто! — голос знову став бадьорим. — До мене приїде спеціаліст, консультація на свіжому повітрі. Ви тільки заважатимете. І взагалі, я тут замовила дещо для вашого садка, хочу зробити сюрприз. Поки не приїжджайте!
Ввечері того ж дня кур’єр привіз за домашньою адресою Олени рахунок за доставку меблів: «Стелаж для книг та великий комод». Місце доставки — дача. Платник — власник дачі.
— Це вже занадто! — розсердився Андрій, кидаючи папери на стіл. — Вона замовляє меблі в наш будинок на наше ім’я! Олено, твоя мати заварила цю кашу, нехай вона її і розхльобує. Ця жінка не недужа, вона таке витворяє, не дай Боже!
На початку квітня Олена вирішила бути твердою. Вони з Андрієм приїхали без попередження. Хвіртка була зачинена на новий замок.
— Віро Аркадіївно! Відчиняйте! Це ми! — кричала Олена, грюкаючи у паркан.
Жінка вийшла неквапливо, підтиснувши губи.
— Могли б і попередити. У мене гості, ми зайняті серйозними справами.
Андрій просто штовхнув калитку, яку Віра Аркадіївна забула закрити на засув. Коли вони зайшли на ділянку, Олена ледь не зомліла. Її улюблений розарій, який вона плекала три роки, був повністю знищений. Замість елітних англійських троянд з землі стирчали якісь незрозумілі зелені пагони.
— Мої троянди, — прошепотіла Олена. — Де вони?!
— Ті колючі бур’яни? — Віра Аркадіївна зневажливо махнула рукою. — Від них ніякої користі, тільки місце займали. Я посадила лікарську календулу та ехінацею. Будемо восени чай пити, тиск збивати. Це ж аптека на городі! А там, за будинком, я розпочала будівництво сараю для кролів.
— Яких кролів?! — закричав Андрій. — Це наша дача! Я забороняю тут щось будувати!
Він забіг у будинок і зупинився як укопаний. У їхній спальні, на їхньому ліжку, сидів літній чоловік у майці, попиваючи наливку і дивлячись телевізор.
— Борисе, познайомся! — весело вигукнула Віра Аркадіївна. — Це власники, про яких я розповідала.
— Добрий день, — ліниво промовив чоловік. — Борис Едуардович. Віра запросила мене погостювати на літо. Тут місце гарне, риболовля поруч.
— На літо? — Андрій зробив крок вперед, і чоловік миттєво підхопився з ліжка.
Поки чоловіки з’ясовували стосунки, Олена вибігла на задній двір. Там якийсь хлопець у брудному комбінезоні виносив з їхнього гаража інструменти.
— Хто ти такий? Ти що робиш?! — крикнула вона.
— Це Василь, — наздогнала її Віра Аркадіївна. — Він допомагає мені з сараєм. Не хвилюйся, я йому плачу з ваших грошей, що ти минулого разу залишила «на господарство».
— Ви з глузду з’їхали! — Олена відчула, як усередині закипає лють. — Ви викинули мої квіти, ви поселили тут сторонніх людей, ви міняєте замки! Геть звідси! Негайно!
— Дитинко, — Віра Аркадіївна звузила очі, і її обличчя стало схожим на маску хижого птаха. — Ти багато чого не розумієш. Я вклала сюди душу! Я навела порядок у цьому занедбаному місці! Ви тут з’являєтеся раз на місяць, ви не господарі, ви — споживачі. Навіщо вам ця земля? Ви б краще її переписали на тих, хто на ній працює.
Єдиним, хто знав про справжні плани Віри Аркадіївни, був їхній сусід Степан Маркович — спокійний чоловік. Коли Олена прибігла до нього вся в сльозах, він зустрів її спокійно, погладжуючи сиві вуса.
— Я чекав на тебе, Оленочко. Ця «пані» вже два тижні ходить по нашому кооперативу і розпитує: як у нас оформлюють спадщину, чи є акти на землю, і що буває, якщо власники «зникають» або не з’являються роками. Вона вже й папери якісь дістала, ніби вона — пряма спадкоємиця твого батька, а ви з мамою відмовилися від прав.
— Це ж не по закону! — видихнула Олена. — Що нам робити? Андрій хоче продати дачу, каже, що не витримає цих розбірок.
— Продати — це здатися, — відрізав полковник. — У мене є план. Твоя мама заварила це — нехай вона і ставить крапку.
Тамара Петрівна, дізнавшись про справжнє обличчя «бідної родички», спочатку пів години плакала, а потім раптом замовкла. В її очах з’явився холодний блиск, якого Олена не бачила ніколи.
— Я все виправлю, — твердо сказала мати. — Степане Марковичу, готуйте ваших хлопців.
Наступного ранку до дачі під’їхав старий «УАЗ» із написом «Інспекція». З нього вийшли двоє чоловіків у формі та Степан Маркович із папкою в руках.
— Віро Аркадіївно? — суворо покликав один із «інспекторів». — Державна комісія з перевірки цільового використання земель. У нас є заява про незаконне будівництво та порушення екологічних норм.
Жінка вибігла на ганок, збліднувши.
— Яке будівництво? Я просто гостюю!
— У нас є свідчення, що ви намагалися оформити документи на чужу власність, не маючи на те прав, — Степан Маркович зробив крок вперед. — Якщо не припините це, будемо писати заяву.
Віра Аркадіївна затремтіла. Її командирський тон випарувався за мить.
— Я нічого такого. Я просто хотіла як краще! Мені терміново треба в місто! У мене консультація! Срочна!
Вона забігла в будинок і почала гарячково кидати речі у валізу. Борис Едуардович, побачивши людей у формі, взагалі втік через задній паркан, залишивши свої тапочки під ліжком.
За годину Віра Аркадіївна вже сиділа в таксі, яке викликав Степан Маркович. Вона не озиралася. Її валіза ледь закрилася.
Коли таксі зникло за поворотом, «інспектори» (які виявилися колишніми колегами Степана Марковича по службі) дружно розсміялися.
— Мамо, ну ви і актриса! — Андрій з повагою подивився на Тамару Петрівну, яка весь цей час ховалася за рогом будинку, керуючи процесом.
— Дочко, пробач мені, — Тамара Петрівна обняла Олену. — Я хотіла бути доброю для всіх, а виявилася ворогом для своїх дітей. Тепер я зрозуміла: доброта без кордонів — це просто запрошення для паразитів.
Олена зайшла в будинок. За шафою, яку Віра Аркадіївна намагалася відсунути, вона знайшла схованку. Там лежала розірвана копія їхнього свідоцтва про право власності — Віра намагалася вивчити документи, щоб зрозуміти, як їх анулювати.
— Андрію, — покликала Олена чоловіка. — Викинь цей диван. І фіранки ці спали. Ми починаємо все спочатку.
Минуло літо. На місці календули знову розцвіли троянди, хоча вони були ще маленькі та слабкі. Олена навчилася говорити «ні» навіть найближчим людям, якщо це порушувало її спокій. А дача в Сабарові тепер була захищена не тільки новими замками, а й усвідомленням того, що власний дім — це не просто стіни, це право бути господарем своєї долі.
Як ви вважаєте, чи варто взагалі пускати родичів «перекантуватися», чи краще одразу відмовляти, щоб не псувати стосунки в майбутньому?
Чи є у вашому житті такі «Віри Аркадіївни», які під виглядом турботи намагаються захопити вашу територію? Як ви з ними боретеся? Хто більше винен у цій ситуації: нахабна родичка чи мати, яка своєю наївністю відчинила двері невлячній родичці?
Фото ілюстративне.
