Олена стояла біля вікна, спостерігаючи, як у багатоповерхівці навпроти повільно згасають вогні. Дев’ятий поверх. Десятий, кутовий. Одинадцятий, де завжди пізно лягає родина з немовлям. Дванадцятий. Життя міста затихало, відходячи до сну, а вона залишалася на варті.

Після того полуденного дзвінка від матері всередині наче щось зрушило. Можливо, зламалося. Або, навпаки, — нарешті стало на своє місце. Олена ще не могла цього усвідомити.

Їй сорок сім. Три роки вона єдина господиня цієї двокімнатної квартири, відколи Максим поїхав до Львова здобувати освіту. Софія подалася раніше, відразу після університету, рвонула до Варшави, влаштувавшись у велику IT-корпорацію. Олена пишалася ними. Вони виросли стійкими, самодостатніми. Виховала їх одна, без сторонньої допомоги.

Минуло дванадцять років з того дня, як вони розлучилися. Дванадцять років. Але тягнула вона їх на собі значно довше. Час, здавалося, стер деталі, але біль залишився чіпким, як осінній іній.

Галина Степанівна зателефонувала вдень, коли Олена ще працювала в офісі. Мамин голос, на диво, був надто жвавим, навіть урочистим. Мати дзвонила рідко, часом здавалося, що й забула про існування доньки.

— Оленочко, у мене новина! Чудова новина! Слухай, ми з Вірою все вирішили: я до тебе переїжджаю!

Олена відклала ручку, не відриваючи погляду від мерехтливого екрана.

— Як це… «переїжджаю»?

— Ну, ось так! Роман же одружується, і їм потрібні гроші на першу виплату за власне житло. Молодим треба свій куток. Батьки нареченої дають чималу суму, і нам треба підсобити. Моя однокімнатна ідеально підходить для продажу. А я, звісно, до тебе! У тебе ж простора двокімнатна, діти роз’їхалися. От і поживемо разом. Нарешті налагодимо наші стосунки, бо щось у нас із тобою все життя не клеїлося.

“Не клеїлося”, — ось як вона це назвала.

Олена скам’яніла, намагаючись перетравити почуте.

— Ти чого мовчиш? — занепокоїлася Галина Степанівна. — Алло! Ти ж рада, правда? Ти мені допомагатимеш, доглядатимеш. Все-таки вік вже не той, час про здоров’я думати.

Вік. Шістдесят сім років – це, виявляється, той самий вік, коли необхідний догляд. А коли Олені було тридцять п’ять, і вона залишилася з двома малими дітьми, без даху над головою та копійки в кишені? Їм тоді догляд не потрібен був?

— Мамо, не знаю. Мені треба подумати.

— Подумати? А що тут думати? Гаразд, думай. Але швидко, бо тут усе вже на мазі. Даю тобі два дні.

Два дні. Щоб вирішити, чи впустити у своє, насилу відбудоване життя людину, яка колись грюкнула перед нею дверима у найважчий момент.

Після роботи Олена прийшла додому. Пройшла на кухню, поставила варитися каву. Сіла біля вікна. І тут її накрило. Спогади ринули, ніби прорвало захисну греблю.

Той серпень, дванадцять років тому. Спека стояла нестерпна, повітря було важким, як свинець. Вона пам’ятала кожну мить. Чоловік, Андрій, сидів на кухні, дивлячись у стіл, не на неї.

— Олено, ти мене вибач. Але я мушу попросити вас з’їхати звідси. Розумієш… та, інша, сюди переїде. Пошукай щось для вас на місяць-два. Потім щось придумаємо. Грошей зараз нема, але я обов’язково знайду.

Придумаємо. Легко сказати. У неї двоє дітей: восьмирічний Максим і чотирнадцятирічна Софія. Грошей нуль. Роботи немає. Андрій наполягав, щоб вона сиділа вдома з дітьми. А тепер він іде. І його квартира, виявляється, потрібна йому більше, а новій обраниці треба терміново переїхати.

Куди йти? До подруг незручно — у всіх свої сім’ї, тіснота, проблеми. У гуртожиток із дітьми не візьмуть. Орендувати — на які кошти?

Олена тоді набрала номер матері. Пальці тремтіли. Галині Степанівні було п’ятдесят шість, вона працювала продавцем у магазині, жила у своїй однокімнатній, де виросла Олена.

— Мамо, можна ми до тебе? На якийсь час. Нам просто ніде жити. Я швидко знайду роботу, стану на ноги й одразу з’їдемо. Насправді ненадовго.

— Ти що, Олено, з глузду з’їхала? — голос матері був різким, неприємним. — У мене ж однушка! Куди ви втрьох влізете? І потім, діти ж… Максим маленький, галасливий, постійно бігає. У мене нерви вже не ті, мені треба відпочивати, висипатися. Ні, ні, це виключено. Ти краще у подруг питай.

— Мамо, мені нікуди йти. Взагалі нікуди.

— Як це нікуди? У тебе що, взагалі подруг немає? Або винайміть десь кімнату.

— На що винайняти? У мене немає грошей! Зовсім!

— Олено, не кричи на мене! — Мати підвищила голос. — Це твої проблеми! Ти вийшла заміж, а я тобі казала, що він мені одразу не сподобався! Тепер розлучилася — сама з усім і розбирайся! Я все життя на тебе витратила, тепер хочу хоч трохи пожити в тиші! Все, не дзвони більше з цим!

Гудки. Мати кинула слухавку.

Олена тоді повільно опустилася на підлогу в передпокої, притулившись спиною до стіни. У кімнаті гралися діти, будували щось із конструктора. Вона затиснула долонею рот, щоб не закричати від болю. Не хотіла, щоб вони бачили її сльози.

Місяць вони поневірялися. Цілий місяць. Спочатку тиждень у Дарини, подруги зі студентських років. Потім у Світлани, колишньої колеги. Потім у Ірини, сусідки з колишнього будинку. Олена прокидалася щоранку в чужій квартирі, на чужому дивані чи розкладачці, і не відразу розуміла, де знаходиться.

Максим із Софією навчилися бути тихими. Не бігати. Не галасувати. Не просити зайвий раз їсти. Вони боялися, що їх виженуть.

Олена пам’ятала, як Максим якось вночі тихо ворушився на розкладачці у вітальні Світлани. Вона думала, що він спить, а він раптом прошепотів у темряві:

— Мамо, ти не спиш?

— Ні, синку.

— А чому ми до бабусі не їдемо? Чому по чужих живемо? У неї ж є де.

Олена тоді не знала, що відповісти. Просто обійняла його міцніше.

— Спи, Максиме. Завтра до школи.

Він затих, але Олена відчувала, що він ще довго не спав. Просто лежав, притулившись до неї, теплий, маленький. І їй хотілося вити. Від безсилля. Від образи. Від того, що рідна мати відмовила їй у найнеобхіднішому.

За місяць вона знайшла роботу. Бухгалтером у невеликій фірмі, зарплата стабільна. Винайняла однокімнатну на самій околиці міста, у майже занедбаному будинку. Квартира була жахлива — текли батареї, на стелі цвіль, шпалери відходили. Але це було їхнє. Своє.

Олена працювала, виховувала дітей. Сама. Без допомоги. Мати зрідка дзвонила, вітала на свята. Приїжджала раз на рік. На Новий рік привозила дітям подарунки — якісь дешеві шкарпетки чи шапки. Посидить годину, поп’є чаю і поїде. Максим щоразу після її від’їзду ставав замкненим. Софія вдавала, що їй байдуже, але Олена бачила — це не так.

Натомість Романа, сина Віри, старшої сестри, Галина Степанівна забирала до себе кожні вихідні. Пестила його, водила в кіно, постійно купувала іграшки. Роман ріс улюбленцем. Він із повної сім’ї. А Софія з Максимом — так, діти другого сорту.

Через п’ять років Олена взяла іпотеку на двокімнатну в новобудові. Платила щомісячні внески, заощаджувала на всьому. Софія виросла, вступила до інституту, потім поїхала до Варшави. Максим теж навчається, у Львові, на останньому курсі.

І ось тепер. Мати телефонує. Каже, що переїжджає. Бо свою квартиру віддає Роману. Не Вірі, а саме улюбленому онукові.

— Чому Романові? — запитала тоді Олена у матері по телефону. — У мене двоє дітей. Чому їм нічого?

— Тому що Роману зараз потрібна квартира! Він одружується! А твої вже самі впораються! Вони в тебе розумні!

— Роману двадцять чотири роки, Софії двадцять два. У чому різниця?

— Різниця в тому, що Роман сім’ю створює! Розумієш? А твоя Софія кар’єристка, що сидить у своїй Варшаві, працює там. Роман хоч поряд, мені допомагає!

Олена взяла свій телефон. Набрала номер матері.

— Мамо, я подумала. Не вийде.

Пауза. Довга.

— Тобто як «не вийде»? — голос Галини Степанівни став настороженим.

— Саме так. Не вийде нам із тобою жити разом.

— Олено, ти що таке говориш?! — Мати майже закричала. — Я вже документи підписала! Роман із Ксенією вже плани будують! У них на мою квартиру покупці знайшлися, навіть завдаток дали! Що ти взагалі робиш?

— Мамо, ви мене не спитали. Ніхто не запитав, чи хочу я, щоб ти до мене переїхала.

— А що тут питати? — Голос матері піднявся ще вище. — Ти ж одна! У тебе місця повно! Діти роз’їхалися! А мені що, на вулицю йти?! Я твоя мати!

— А мені дванадцять років тому куди було йти?

Тиша. Така, що Олена чула, як стукає її власне серце.

— Це ти про що зараз?

— Про те, мамо, що коли мені з двома дітьми не було куди подітися, ти мені відмовила. Сказала, що в тебе в однушці тісно. Що Максим галасливий. Що в тебе нерви не ті. Що я маю сама розбиратися зі своїми проблемами.

— Олено, це було давно! Сто років минуло! Все вже забуте!

— Ні, мамо. Не забуто. Я місяць тинялася з дітьми по чужих кутках. Ми спали на розкладачках. Діти боялися вкотре попросити їсти. Максим питав мене ночами, чому ми до бабусі не їдемо.

— Я не могла тоді! Чесне слово, не могла! Там справді було тісно!

— А зараз я можу? Чому ти вирішила, що зараз я можу?

— Бо ти моя дочка! — закричала мати. — Тому що я тебе народила! Виростила! Все тобі дала!

— І залишила, коли мені було найгірше. А тепер тобі знадобилася допомога — і ти прийшла. Просто вирішила, що я тобі зобов’язана.

— Оленочко, не кажи так, ти ж розумієш, мені боляче це чути!

— А мені не було боляче? Коли я ночами в чужих квартирах плакала на підлозі? Коли не знала, де завтра спатиму з дітьми? Коли просила тебе про допомогу, а ти відмовила?

Галина Степанівна захлинулася схлипом у слухавку.

— Я виправлюся, Оленочко. Справді. Я допомагатиму тобі. Ми налагодимо стосунки, все налагодимо…

— Пізно, мамо. Занадто пізно.

— Олено, не роби цього! Благаю тебе! Мені більше нікуди!

— А чому не до Віри?

— У неї чоловік! Нам там утрьох тісно!

— А в мене не буде тісно?

— Ну, ти ж одна! Тобі-то що?!

— Це моє життя. Яке я сама, без твоєї допомоги, збудувала.

Олена поклала слухавку. Руки тремтіли. Всередині все стиснулося у тугий вузол, але водночас стало легше дихати.

Минула година. Телефон задзвонив знову. Віра.

— Ти що виробляєш?! — Старша сестра кричала, не вітаючись. — Матір на вулицю виставляєш?!

— Віро, у мене ніхто не спитав, чи хочу я цього.

— А що тут питати? У тебе ж квартира порожня стоїть! Діти поїхали! Місця повно!

— У тебе трикімнатна. Трикімнатна, Віро. Чому мама не до тебе?

— У мене чоловік! Олег працює вдома, йому кабінет потрібен!

— А мені не буде тісно, так?

— Та ти ж одна! Зовсім сама!

— І хочу сама залишатися. Мені так комфортно.

— Ти… Ти егоїстка! — Віра задихалася від люті. — Ми вже все підготували! Роман із Ксенією ремонт планують! Покупці вже внесли завдаток! А ти все руйнуєш одним дзвінком!

— Це ви все зруйнували, коли мене не спитали.

— Олено, схаменися! Це ж мати! Їй скоро сімдесят! Їй потрібна турбота!

— Мені було тридцять п’ять, Віро. З двома маленькими дітьми на руках. І вона мені відмовила.

— Та це ж було давно! Все вже минуло!

— Для мене — ні. Для мене це наче вчора було.

Віра вилаялася і кинула слухавку. Потім дзвонила ще, і ще, і ще. Олена не піднімала. Просто дивилася, як ім’я сестри підсвічується на екрані.

Увечері, коли вже зовсім стемніло, у двері постукали.

— Оленочко, відчини. Це я, мамо.

Голос Галини Степанівни звучав виснажено, жалібно.

Олена підійшла до дверей. Стояла, не відповідаючи.

— Олено, ну, будь ласка. Я приїхала. З речами. Мені більше нікуди. Відчини, рідна.

Олена мовчала.

— Оленочко, доню… Ну відчини двері… Я постою тут трохи, ти ще подумай… Я знаю, я була не права тоді… Але ж це не привід залишати мене…

Олена відійшла від дверей. Пройшла до вітальні. Сіла на диван. Увімкнула телевізор, зробила звук гучніше, щоб не чути.

Але все одно чула. Як за п’ять хвилин у двері знову стукали. Потім ще. І ще. Мати дзвонила, благала, плакала.

Минула година. Друга. Третя.

Олена сиділа у напівтемряві вітальні. ТБ мерехтів, йшла якась передача, вона не дивилася. Просто сиділа і слухала, як за дверима, у під’їзді, плаче її мати.

Чому так боляче? Чому всередині все стиснулося, ніби вона робить щось жахливе?

Але потім згадала. Серпень, задушливий, спекотний. Квартира Дарини, де вони ночували перший тиждень. Максим на розкладачці, маленький, зляканий. Софія, яка не просила їсти, хоча була голодна. Вона сама, ридаюча у чужій ванній, щоб діти не почули.

І біль кудись відступив. Залишилася лише рішучість. Холодна, міцна.

Опівночі телефон завібрував. СМС від Віри:

«Вона все ще там сидить. У під’їзді. На сходах. У тебе взагалі є серце? Чи ти зовсім звіріла?»

Олена написала одну відповідь: «Так. Є».

І більше не дивилася на телефон.

О другій годині ночі дзвінок у двері. Довгий, наполегливий. Голос Віри, істеричний, злий:

— Олено! Відчини негайно! Мати твоя сидить тут, як жебрачка! Тобі не соромно? Ти взагалі людина?

Олена підійшла до дверей, але не відповіла. Стояла мовчки.

— Я тебе прокляну! — закричала Віра. — Чуєш?! Щоб ти сама згинула у цій своїй квартирі! Щоб ніхто до тебе не прийшов, коли тобі буде зле! Ніхто! Так само, як ти зараз матір кидаєш!

Олена стояла і слухала. Потім почула, як грюкнули двері під’їзду. Голоси стихли.

Вона підійшла до вікна. Внизу, на парковці, стояла машина Віри, темна, лише габарити горіли. Галина Степанівна повільно йшла до машини, спираючись на руку доньки.

Вранці, близько десятої години, зателефонувала Софія.

— Мамо, привіт. Слухай, тітка Віра мені вчора ввечері якусь маячню написала. Щось про бабусю. Що там сталося?

Олена зітхнула. Розповіла. Коротко, по суті. Софія слухала мовчки, не перебивала.

— І як ти? — запитала донька, коли Олена закінчила.

— Не знаю, — чесно зізналася Олена. — З одного боку, наче винна. З іншого… Наче ні.

— Мамо, ти правильно зробила, — твердо сказала Софія. — Я все пам’ятаю. Я пам’ятаю той серпень, коли нам не було куди йти. Пам’ятаю, як ми жили у твоїх подруг. Як ти ночами плакала у ванній, думала, що я не чую. Пам’ятаю, як Максима заспокоювала, коли він не міг заснути. Ти їй нічого не винна. Зовсім нічого.

— Але ж вона мати рідна…

— І що з того? Вона не допомогла, коли ми потребували. А тепер прийшла на вимогу. Так не буває, мамо.

— Але ж мені боляче…

— Мамо, — голос Софії пом’якшав. — Це нормально. Боляче — значить, ти людина. З серцем і совістю. Але це нічого не змінює.

Після розмови з дочкою Олені стало легше. Вона прийняла душ, зварила собі каву, відчинила вікно на кухні. До квартири увірвалося свіже повітря, пахло осінню, дощем.

Увечері зателефонував Максим.

— Привіт, мам. Софія все розповіла.

— Максиме, але ж бабуся…

— Моя бабуся, я знаю, — перебив син. — Яку я бачив раз на рік. Яка дарувала мені шкарпетки на день народження, а Романові — приставки. Мам, ти мені нічого пояснювати не мусиш. Я все чудово пам’ятаю і розумію.

Олена заплакала. Не від болю. Від полегшення. Від того, що її розуміють, підтримують. Що вона не сама.

Галина Степанівна більше не дзвонила. Віра теж мовчала. Минув тиждень. Другий.

За місяць Олена випадково зустріла Зінаїду Павлівну, сусідку матері, у супермаркеті.

— Олено, привіт! Ви чули новину? Ваша мама до Віри переїхала. Все-таки дочка пустила.

— Переїхала? — Олена зупинилася посеред молочного відділу.

— Ну, ось так. Хоч і казала, що зять проти, але що вдієш. От і живуть тепер утрьох.

— Зрозуміло, — кивнула Олена.

— Ви не ображайтеся, я просто так, мимохідь почула, — заметушилася Зінаїда Павлівна. — Гаразд, мені бігти треба. Щасти!

Олена пішла далі. Взяла з полиці йогурт, поклала до кошика. Дістала список покупок, подивилася. Усередині було дивне відчуття. Не радість. Не зловтіха. Просто спокій.

Виходить, можна було.

Телефон завібрував на столі. Повідомлення від Софії:

«Мамо, я на новорічні свята до тебе приїду. Максима зі Львова виманила. Будемо втрьох. Як тоді, коли ми тільки до цієї квартири в’їхали. Пам’ятаєш?»

Олена посміхнулася. Написала відповідь:

«Так. Пам’ятаю. Утрьох. Чекаю на вас».

І додала:

«Люблю вас дуже».

Перед сном, коли вже лежала у ліжку, Олена думала: деякі рани не загоюються жодними словами та обіцянками. Справжня любов — це вчинки.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.