– Олено, завтра Різдво, а ти ходиш зажурена. Що трапилося, люба? – Матвій підійшов до дружини, і так ніжно подивився їй в очі, що вона зрозуміла, що йому можна довіряти, а ще… вона більше не може приховувати правду.
– Матвію… я давно хотіла тобі сказати правду, але не знала, як тобі про це розповісти. Одним словом, я не та, за кого себе видавала…
В хаті уже смачно пахло кутею і пампушками, а на дивані діти старанно вивчали колядку “Нова радість стала”. Матвій ще кілька хвилин тому дякував Богу за те, що у нього в житті все так гарно склалося, адже у нього є дружина і двоє чудових дітей, живуть вони в достатку, чого ще треба для щастя?
А тут Оленка зізнається, що приховує щось. Було видно, що їй важко почати розмову про це, тому Матвій її не підганяв, він навчився бути терплячим.
Матвій з Оленою познайомилися на роботі, вони разом працювали на фірмі. Матвій був директором, і відразу помітив справну працівницю, яка швидко просувалася кар’єрними сходами і показувала неабиякі успіхи у роботі.
Спочатку вони спілкувалися тільки у справах, а потім наче якась іскра пробігла між ними і вони стали зустрічатися. Матвій закохався у красуню Олену, щоправда, його дещо лякало те, що дівчина була дещо замкненою, не любила говорити про своє минуле.
Зрозумів Матвій, чому кохана так дивно себе поводить тільки тоді, коли дізнався, що вона сирота, в дитячому будинку виросла. Саме через своє непросте дитинство вона і захотіла вивчитися і вибитися в люди, і це їй вдалося.
А Матвій полюбив її не тільки через дивовижну вроду, але й через добре серце. Це на роботі вона була строгим начальником, а коли залишалася з ним наодинці, то випромінювала величезну любов і турботу.
Оленка готувала страви до святкового столу, але було видно, що вона настільки засмучена, що ось-ось заплаче.
– Може, вже нарешті скажеш, що сталося, – першим перервав незручну тишу Матвій.
– Я тобі не всю правду сказала. Не сирота я. У мене мама була, і тато… точніше – вітчим. Мама заглядала у чарку, я росла сама по собі. А потім наш сусід, дядько Степан, який був на 20 років старшим за мою маму, одружився з нею, щоб ми мали дах над головою.
Так що, коханий, я з дуже неблагополучної сім’ї. Не хотіла тобі нічого розповідати, бо ти б мною соромився. Краще вже було сказати, що я з дитбудинку і батьків у мене немає. Хоча в сиротинці я теж жила, коли мами не стало, мене туди соцслужби забрали.
Вітчим не хотів мене віддавати, але не зміг зібрати необхідну кількість документів. Та дядько Степан мене на залишав, купував мені і одяг, і їжу. Я за це йому дуже вдячна.
Я поїхала поступати в університет, і поки я вчилася, до вітчима поселився його племінник, бо своїх рідних дітей у нього не було.
Родичі вітчима були проти, щоб він зі мною спілкувався, і заборонили йому мені допомагати, але це вже було непотрібно. Старт він мені дав, а далі я сама старалася, бо розуміла, що в цьому світі мені нема кому допомогти.
А потім доля подарувала мені тебе, Матвію. Я так дякую Богу, що в мене є ти і наші діти…
Олена на мить зупинилася, бо не могла далі говорити через те, що настільки розчулилася, що аж заплакала.
– А в чому ж проблема, кохана? – здивовано запитав Матвій.
– Розумієш… я бачила сьогодні вітчима… під магазином… він просив милостиню…
На цих словах Оленка вже розридалася.
– Під яким магазином ти його бачила? Сідай, хутчій, в машину, може ще встигнемо, – Матвій був налаштований рішуче, як ніколи.
Всю дорогу до торгового центру Оленка молилася, аби лише застати вітчима на тому ж місці, на якому бачила як йшла після роботи додому. Поряд з нею був Матвій, і вона не наважилася підійти до чоловіка, який в брудній куртці просив у перехожих гроші.
Та коли приїхала додому, глянула на свою родину, почала готувати страви на Святвечір, то зрозуміла, що зробила недобре, коли не підійшла до вітчима, адже він в такому стані і в такому місці опинився не від доброго життя.
На щастя, дідусь ще був на місці, він присів на лавочку і з смаком їв булочку, якою його хтось з небайдужих перехожих пригостив.
– Дядьку Степане, це я, Оленка, впізнаєте? А чого ви тут?
Вітчим хоч і впізнав її, та спочатку хотів було зробити вигляд, що він її не знає, бо не хотів її соромити перед чоловіком. Але Оленка дала зрозуміти, що вона не відступиться.
Матвій запропонував дідусю сісти в їхню машину і поїхати до них додому.
Вітчим вагався, але під натиском Оленки погодився. Вже вдома, прийнявши теплу ванну і скуштувавши смачної вечері, дідусь розповів, що у нього тепер немає дому, бо племінник, на якого він переписав все своє майно, продав хату і кудись поїхав.
– Отаке воно життя, – донечко…
Вітчим швиденько намагався витерти сльози, які по-зрадницьки текли з очей по його зморшкуватому обличчі.
– Ви були для мене найріднішою людиною, і я вас не залишу, у вас тепер є дім, – тихо сказала Оленка, а Матвій кивнув головою в знак згоди, і обійняв свою дружину.
“Нова радість стала…”, – діти зайшли на кухню і почали колядувати, вони як ніхто раділи новому гостю, адже тепер в їхньому житті з’явився справжній дідусь.
А в їхньому домі нарешті запанував справжній дух Різдва, бо що може бути краще в цей день ніж те, коли родина зібралася разом за столом.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
