Коли сусідка зверху з’явилася на моєму порозі з тарілкою ще теплого домашнього печива і поглядом, повним такого глибокого співчуття до мого чоловіка, я зрозуміла, що це не до добра.
— Сергію, ти виглядаєш таким виснаженим, просто серце крається, — пролепетала вона своїм солодким, як патока, голосом, ігноруючи мою присутність у коридорі. — Бідненький ти в Олени, зовсім тебе робота доконала. Мабуть, і вдома спокою немає.
Я стояла поруч, тримаючи в руках важкий пакет із продуктами, який щойно приволокла з магазину після десяти годин у логістичному центрі. Мої ноги гули, спина нила, а волосся, напевно, нагадувало гніздо переляканого горобця. П’ять років шлюбу, іпотека, яку ми виплачуємо за цю «двошку» переважно з моїх премій, і нескінченний марафон між звітами та каструлями — усе це раптом сконцентрувалося в цій одній тарілці з печивом.
— Настю, дякую за турботу, — Сергій, який до цього три години лежав на дивані, вивчаючи новини в телефоні, розплився в усмішці. — Оленка зовсім закрутилася з тими графіками перевезень, навіть нормальної вечері не встигає приготувати. Одна сухом’ятка та напівфабрикати.
Я відчула, як пальці на пакеті затерпли.
Настя, наша нова сусідка, переїхала до під’їзду пів року тому. Вона працює вдома — робить макіяж нареченим та блогерам. Завжди з ідеальним манікюром, у шовковому халатику, вона відразу почала проявляти до нашої родини «дружній» інтерес. Особливо до Сергія, який працює майстром у сервісному центрі і має золоті руки, але дуже вибіркове бажання ними щось робити вдома.
— Олено, ти тільки не ображайся, — Настя повернулася до мене, поправляючи ідеально вкладене пасмо. — Але чоловіка треба підтримувати. Вони ж як великі діти. У мене брат такий самий: якщо вчасно не нагодувати гаряченьким — стає похмурим і злим. Треба ж якось балансувати, жіноча мудрість, знаєш…
— Настю, — я нарешті знайшла в собі сили поставити пакети на підлогу, — як ти гадаєш, а в мене вистачило б «жіночої мудрості» готувати по три страви на день після того, як я встаю о шостій ранку, їду годину в забитому транспорті, а потім розгрібаю затримки фур на митниці?
Я ледь не додала про її непрохані поради, але стрималася. Ми ж сусіди. У нашому будинку всі звикли вітатися, знати, хто де працює, і допомагати в разі чого. Але ця допомога вже почала виходити за межі пристойності.
— Олено, ну чого ти починаєш? — Сергій підвівся з дивана з виглядом незаслужено ображеної людини. — Настя ж від щирого серця. Людина старалася, пекла.
Настя лише зітхнула, опустивши вії.
— Я розумію, втома, стреси… До речі, Сергію, я тут згадала — у мене в коридорі поличка зовсім розхиталася. Може, заскочиш завтра на хвилинку? Ти ж такий майстер, у тебе все так швидко виходить.
Мій чоловік засяяв, як новенька монета.
— Звісно, допоможу! Завтра після шести і зайду. Там діла на п’ять хвилин.
Коли за сусідкою зачинилися двері, залишивши в повітрі запах її дорогих парфумів, у квартирі повисла важка тиша. Я почала розбирати продукти. Хліб, молоко, курка, овочі… Усе це коштує грошей, які я заробляю, поки він «втомлюється» на своїй спокійній роботі з перервами на каву.
— І довго ти будеш туди бігати? — запитала я, не повертаючись.
— Куди? — він знову встромився в телефон.
— До нашої «рятівниці». Тобі не здається, що в нас удома теж є полички, які чекають на твої «золоті руки» вже три місяці? Кран на кухні капає, Сергію. Шпалери в кутку відклеїлися.
— Олено, знову ти за своє. Настя просто просить про допомогу. Вона одна, їй важко. А ти замість того, щоб порадіти, що твій чоловік комусь потрібен, починаєш пиляти. Ти взагалі на себе в дзеркало дивилася останнім часом? Вічно похмура, у цих своїх робочих піджаках. Зовсім перестала бути жінкою.
У мене в руках затремтів пучок кропу. «Перестала бути жінкою». Цікаво, а коли я мала нею бути? Коли після зміни бігла в аптеку за ліками для його мами? Чи коли вибивала знижку на будматеріали, щоб ми могли хоч косметичний ремонт почати?
— А ти, значить, у нас розцвів? — я повернулася до нього. — Може, варто подумати, чому ти за три роки не зміг просунутися далі звичайного техніка? Може, якби ти приносив у дім більше ресурсів, мені не довелося б ставати «залізною леді»?
Сергій вмить змінився в обличчі. Його очі звузилися:
— Починається… Знову гроші! Я працюю стабільно, мене все влаштовує. Це в тебе запити виросли. Моя мати все життя на заводі відпахала, але вдома завжди було чисто, перше, друге і компот. І ніколи батькові нічого не закидала.
— Твоя мати, Сергію, — я намагалася говорити спокійно, хоча всередині все клекотіло, — сама мені казала, що це була її найбільша помилка. Що вона привчила вас до того, що побут — це невидима магія, яка стається сама собою.
— Не чіпай маму! — він стукнув долонею по столу. — Просто визнай: ти ревнуєш до Насті, бо вона жіночна, а ти — ні.
Наступний день був ще гіршим. Весь день на роботі я не могла зосередитися. Фури затримувалися, замовники нервували, а я все думала про ту кляту поличку. Ввечері, заходячи в під’їзд із черговою сумкою, я почула сміх. Дзвінкий сміх Насті та гучний, задоволений бас мого чоловіка. Це долинало з її поверху.
Сьома вечора. Він пішов «на п’ять хвилин».
Я зайшла в нашу квартиру, кинула сумки просто на підлогу і сіла на банкетку в коридорі. Не вмикала світло. Просто сиділа в темряві, слухаючи кроки над головою. Втома була такою нелюдською, що навіть гніву вже не було. Було лише якесь дивне відчуття порожнечі.
О дев’ятій двері відчинилися. Сергій зайшов, весело насвистуючи.
— О, а чого світло не вмикаєш? — він клацнув вимикачем. — Ти вже вдома? А що на вечерю?
Я повільно підвелася.
— Судячи з твого настрою, ти в Насті вже наївся того печива на рік наперед.
Він застиг, але швидко оговтався:
— Та що ти знову вигадуєш? Я поличку вішав. Ну, посиділи, чаю попили. Вона, між іншим, дуже добре про тебе відгукувалася.
Я примружилася.
— Невже? І що ж вона казала?
— Казала, що ти занадто багато на себе береш. Що тобі треба більше відпочивати, зайнятися собою. І що вона навіть готова навчити тебе готувати кілька швидких страв, щоб ти не стояла годинами біля плити, а приділяла час чоловікові.
Я засміялася. Це був нервовий, хрипкий сміх.
— Сергію, а тобі не спало на думку, що якби ти хоч раз за цей тиждень сам приготував бодай макарони, то мені не треба було б вчитися «швидким стравам»? Якби ти помив посуд, який стоїть у раковині з ранку, у мене з’явився б той самий час на себе?
Він зморщив носа, ніби з’їв лимон:
— Ну от, знову ти про побут. Це ж не чоловіча справа — у каструлях порпатися. Настя каже, що чоловік — це натхнення, а жінка — атмосфера.
— Атмосфера, кажеш? — я підійшла до шафи і почала витягати його спортивну сумку. — Знаєш, я думаю, тобі варто перевірити, яка атмосфера в Насті сьогодні вночі. Раз ви так чудово один одного розумієте.
Сергій розгубився:
— Ти що, жартуєш? Що ти робиш?
— Я не жартую, Сергію. Я втомилася. Я втомилася бути твоїм менеджером, твоїм спонсором і твоєю куховаркою, яка ще й має вислуховувати, як сусідка краще за неї знає «чому в молодих родина тріщить».
Я почала кидати в сумку його футболки, навіть не складаючи їх. Просто грудкою.
— Олено, схаменися! Через якусь поличку і розмову ти руйнуєш сім’ю? Це ж просто смішно!
— Ні, Сергію. Це не через поличку. Це через те, що за п’ять років ти жодного разу не запитав: «Оленко, а як ти? Ти не втомилася?». Зате ти дуже швидко помітив, що Насті важко повісити дошку.
Я виставила сумку за двері.
— Йди. Нам обом треба тиша. Тобі — щоб подумати, де ти знайдеш наступну таку «атмосферу», а мені — щоб нарешті почути власні думки без твого бубоніння про «справжніх жінок».
Сергій стояв у коридорі, червоний від гніву, виглядаючи так, ніби я його щойно зрадила.
— Ти ще пошкодуєш! — кинув він, хапаючи сумку. — Ти ж сама пропадеш без мене. Хто тобі кран полагодить? Хто в машині розбереться? Будеш сидіти одна в цій квартирі зі своїми звітами!
Він пішов, грюкнувши дверима так, що дзеркало в передпокої здригнулося. А я опустилася на підлогу і вперше за багато місяців просто дихнула на повні груди. Квартира здалася мені неймовірно великою і… чистою.
Минуло три дні. Я насолоджувалася спокоєм. Замість вечері з трьох страв я купила собі улюблений сир і вино, дивилася серіали допізна і не підхоплювалася о шостій ранку, щоб приготувати йому свіжі сніданки. З’ясувалося, що на прибирання витрачається втричі менше часу, коли ніхто не розкидає шкарпетки по кутках.
На четвертий день у двері подзвонили. На порозі стояла Настя. Вона виглядала зовсім не так, як зазвичай. Волосся було зібране в недбалий пучок, на обличчі жодної косметики, а в очах — суміш розпачу і втоми.
— Олено, можна до тебе? Будь ласка.
Я мовчки відступила, пропускаючи її на кухню. Настя сіла на край стільця і якось нервово почала крутити серветку.
— Я прийшла сказати… — вона затнулася. — Загалом, Сергій ці три дні був у мене.
Я спокійно налила чай.
— Я здогадувалася. І як він? Поличку добре повісив?
Настя раптом схлипнула.
— Олено, він… він нестерпний! Я думала, він такий галантний, такий вдячний. Але ж він за ці три дні перетворив мою квартиру на склад брудних речей! Він чекав, що я буду подавати йому сніданок у ліжко, бо він «пережив великий стрес через розрив». Він жодного разу не помив за собою навіть чашку!
Я мимоволі всміхнулася.
— І це все?
— Ні! Сьогодні вранці я попросила його хоча б винести сміття, бо в мене запис на макіяж, я не встигаю. А він… він сказав, що я стаю схожою на тебе! Що я почала «пиляти діамант». Олено, він навіть не запропонував купити продукти, хоча з’їв усе, що було в моєму холодильнику!
Я дивилася на Настю і відчувала, як у мені розчиняються залишки образи. Ця дівчина, яка так щиро вірила у свою теорію про «чоловіків-дітей», щойно зіткнулася з реальністю на швидкості сто кілометрів за годину.
— Знаєш, Настю, — сказала я тихо, — я його не цінувала, кажеш? Ні, я його занадто сильно берегла від життя. А він до цього звик.
— Я попросила його піти сьогодні вранці, — Настя витерла сльози. — Він зібрав сумку і сказав, що я «така ж сама меркантильна, як і всі». Поїхав до якогось друга чи до мами. Олено, вибач мені. Я справді думала, що ти просто сувора. А ти… ти просто свята.
Коли вона пішла, я довго сиділа на кухні. Мені було не шкода ні її, ні його. Мені було шкода тих п’яти років, які я витратила на те, щоб виростити з дорослого чоловіка безпорадну істоту, впевнену у своїй винятковості.
Увечері прийшло повідомлення від Сергія: «Олено, я все обдумав. Я готовий тебе пробачити. Завтра приїду, приготуй щось нормальне на вечерю, бо я зовсім змарнів на цих перекусах».
Я прочитала це двічі. Потім повільно видалила повідомлення. А потім заблокувала його номер.
Через тиждень я подала на розлучення. Було важко? Так. Було багато паперів, розмов із адвокатами про іпотеку, поділу спільно нажитих чайників та телевізорів. Він намагався маніпулювати, тиснув на жалість, потім знову переходив до образ. Його мама дзвонила мені щодня, розповідаючи, що «в сім’ї треба терпіти, бо кому ти тепер потрібна в свої тридцять».
Але знаєте що? Виявилося, що в тридцять я дуже потрібна сама собі.
Я знайшла іншу роботу — теж у логістиці, але в компанії, де не треба працювати за трьох. Виявилося, що моїх доходів цілком вистачає на життя, якщо не годувати здоровенного чолов’ягу, який вважає м’ясо обов’язковим атрибутом кожного прийому їжі.
Минуло пів року. Я йшла додому з невеликим букетом квітів — купила собі просто так, для настрою. Біля під’їзду побачила знайому машину. Сергій стояв біля багажника, розмовляючи з якоюсь дівчиною — мабуть, черговою «атмосферою». Він виглядав трохи потертим, але все так само впевненим у собі.
Він побачив мене і криво всміхнувся:
— О, Олено! Все бігаєш із квіточками? Сама собі купуєш? Ну-ну. А я от поличку їду вішати. Тільки тепер мене за це цінують по-справжньому.
Я подивилася на нього, на його нову супутницю, яка з обожнюванням дивилася на «майстра», і відчула лише легкий смуток. Як за старим прочитаним журналом, який колись здавався цікавим, а тепер годиться лише на розпалювання.
— Успіхів із поличкою, Сергію, — сказала я спокійно. — Головне — не забудь навчити її «швидким стравам». Бо інакше казка швидко закінчиться.
Я зайшла в під’їзд, піднялася на свій поверх. У квартирі пахло чистотою і спокоєм. Мій кран більше не капав — я викликала майстра, заплатила йому, і він за п’ятнадцять хвилин зробив усе ідеально. Без натяків на втому і без потреби його надихати.
Життя надто коротке, щоб витрачати його на людей, які бачать у тобі лише сервісну службу. Ми, українські жінки, сильні — це правда. Ми можемо витягнути на собі все: і роботу, і дім, і чоловіка, і світові проблеми. Але питання в іншому — чи хочемо ми цього?
Тепер я точно знаю: я хочу бути щасливою, а не «мудрою». Я хочу партнерства, а не обслуговування. І якщо для цього треба було пройти через тарілку сусідського печива — що ж, воно було того варте.
Дівчата, ми часто боїмося залишитися самі, боїмося «що скажуть люди» або як ми впораємося з побутом. Але повірте — самотність у шлюбі з людиною, яка вас не бачить, значно страшніша за тихі вечори в порожній квартирі.
А як у вас? Були такі «Насті» у вашому житті чи, може, ваші «Сергії» теж вважали, що побут — це жіноча магія? Пишіть у коментарях, давайте поговоримо відверто. Ставте лайк, якщо відгукнулося, і діліться цією історією з тими, хто зараз на роздоріжжі.
Можливо, саме зараз комусь потрібен цей знак, щоб нарешті виставити сумку за двері і почати жити для себе.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
