— Олено, сподіваюся, ти не забула, що завтра о другій ми чекаємо вас на обід?
Голос Ганни Йосипівни у слухавці звучав не як запитання, а як судовий вирок, що не підлягає оскарженню.
Олена притиснула телефон до вуха плечем, продовжуючи заповнювати таблицю в ноутбуці.
П’ятничний вечір у зазвичай обіцяв спокій, але тільки не тоді, коли на зв’язку була свекруха.
— Доброго вечора, Ганно Йосипівно. На жаль, завтра я не зможу бути. У мене професійний інтенсив з графічного дизайну, він триває всі вихідні.
— Який ще інтенсив? — голос свекрухи став тонким і гострим, наче лезо. — У нас родинна традиція. Ми збираємося за цим столом ще відтоді, як мій Ігор був дитиною. Це святе!
— Традиції — це чудово, коли вони приносять радість усім, — м’яко відповіла Олена. — Але цього разу моє навчання в пріоритеті. Це важливо для моєї кар’єри.
— Кар’єра! — пирхнула Ганна Йосипівна. — Жінка має думати про затишок, а не про кар’єру. Роман приїде, Наталя з дітьми будуть. А ти знову демонструєш свою гординю?
Олена зітхнула. Вона знала, що за цим послідує.
Ганна Йосипівна була майстром таких маніпуляцій.
Вона ніколи не кричала, вона просто “дуже засмучувалася” так сильно, що всі навколо починали засмучуватися від провини.
І справді, не минуло й години, як її чоловік, Роман, повернувся з роботи.
Він не роздягався, а одразу пройшов на кухню, де Олена варила каву.
— Мама дзвонила, — сказав він, дивлячись у вікно. — Вона каже, що ти розбиваєш їй серце. Мама вже й пироги затіяла, і м’ясо замаринувала. Олено, ну що тобі варто? Поїдемо на пару годин, посидимо, і все.
— Роман, ми це проходили. Твої “пару годин” — це цілий день. Я маю допомагати на кухні під її наглядом, поки Наталя грається з дітьми, а потім мити гору посуду, доки ви обговорюєте політику. Я хочу присвятити вихідні собі.
— Ну, вона ж стара людина, — Роман почав свій звичний маневр. — Їй важливо бачити нас усіх разом. Зроби це заради мене. Просто один раз піди на поступку, щоб вона заспокоїлася.
Олена подивилася на нього.
Вона бачила в його очах втому і бажання просто уникнути конфлікту будь-якою ціною — навіть ціною її спокою.
— Добре, — раптом сказала вона. — Я поїду. Але в мене є одна маленька умова.
— Яка? Усе, що хочеш!
— Я принесу десерт. Але не домашній. Я куплю фірмовий тарт з маракуєю в тій новій пекарні.
Роман здивувався, але з полегшенням погодився.
Він ще не знав, що цей десерт стане початком кінця великої маніпуляції.
Обід у Ганни Йосипівни почався за стандартом.
У квартирі пахло ваніллю та смаженою куркою. Наталя вже сиділа на дивані, повчаючи дітей, а свекруха зустріла Олену критичним поглядом.
— Олено, ти знову в цих широких штанях? — замість вітання промовила вона. — Жінка має прикрашати дім, а ти виглядаєш, ніби зібралася на будівництво.
— Це сучасний крій, Ганно Йосипівно, мені так зручно, — посміхнулася Олена. — Я принесла десерт.
Вона поставила на стіл витончену коробку. Наталя підняла брови.
— Куплений? — простягнула зовиця. — Мама ж “Спартак” спекла. Сама, на справжньому маслі. А ти принесла щось хімічне.
— Це не хімія, це висока кондитерська майстерність, — спокійно зауважила Олена. — Я ціную час Ганни Йосипівни, тому вирішила полегшити нам десертну частину.
Свекруха підібгала губи.
Для неї це був виклик.
У її світі невістка мала прийти з поклоном і стати до плити, а не приносити готові рішення.
Обід тривав у напрузі.
Ганна Йосипівна демонстративно хвалила Наталю за те, що та “справжня господиня”, бо сама закрила тридцять банок огірків.
Олена мовчала, спокійно куштуючи страви.
Коли ж справа дійшла до чаю, Олена відкрила свій тарт.
— Ой, який він яскравий! — вигукнув Роман, простягаючи руку за шматочком. — Пахне неймовірно.
— Романе, скуштуй спочатку мамин торт! — суворо перебила Ганна Йосипівна. — Він з душею. А це за гроші.
— Мам, я спробую і те, і те, — відповів Роман і відкусив шматок тарта. — Ого! Це дуже смачно. Олено, ти молодець, що вибрала саме цей.
Це був початок кінця.
Свекруха побачила, як її син із задоволенням їсть те, до чого вона не доклала рук.
— Знаєте що, — раптом сказала Ганна Йосипівна, поклавши виделку. — Я бачу, Олено, що ти дуже зайнята жінка. Тому я вирішила: тепер щонеділі ти будеш приїжджати до мене на восьму ранку. Я буду вчити тебе пекти наші родинні пироги. Покроково. Щоб ти нарешті зрозуміла, що таке справжня сім’я, а не ці твої куплені дрібниці.
У кімнаті стало тихо.
Наталя переможно посміхнулася.
Роман благально подивився на дружину: “Просто кивни, будь ласка”.
Олена повільно поставила чашку.
— Ганно Йосипівно, я приймаю вашу пропозицію.
Роман полегшено видихнув, але Олена продовжувала:
— Але на моїх умовах. Оскільки ми тепер робимо обіди “спільною справою”, давайте розподілимо навантаження чесно. Перше: обіди тепер проводимо у нас. У мене велика кухня і сучасна техніка. Вам не доведеться стояти біля плити у вашій тісній кухні.
Свекруха завмерла.
— Друге: я відповідаю за культурну частину. Наталя привозить закуски. А ви, як майстер, готуєте основну страву і привозите її з собою. І третє, найголовніше: оскільки ми всі працюємо над обідом, прибиранням і миттям посуду тепер буде займатися Роман. Один. Повністю.
— Що?! — вигукнув Роман. — Чому я?
— Бо ти глава сім’ї, — спокійно відповіла Олена. — Ти ж казав, що це “всього лише обід”. Тобі не важко буде допомогти мамі й дружині, чи не так? Це ж родинна цінність — взаємодопомога. Чи традиція працює лише тоді, коли посуд мию я?
Ганна Йосипівна і Наталя перезирнулися.
Їхати кудись із каструлями? Працювати в гостях у Олени?
Це зовсім не входило в їхні плани. Їм потрібна була покірна служниця, а не партнерка.
— Знаєш, — протягнула Наталя, — наступної неділі ми, мабуть, не зможемо. У дітей гуртки.
— І в мене щось серце останнім часом підводить, — додала свекруха, відводячи погляд. — Може, якось іншим разом.
Коли вони повернулися додому, Роман мовчав.
Він пішов на кухню і почав складати вчорашні тарілки в посудомийку.
— Ти була занадто жорсткою з ними, — глухо сказав він.
— Ні, Романе. Я просто зробила правила гри однаковими для всіх. Ти ж бачив: як тільки виникла потреба справді допомагати, а не просто спостерігати, “свята традиція” миттєво втратила свою привабливість.
Наступної неділі телефон мовчав.
Олена і Роман вперше за довгий час провели вихідний разом: гуляли в парку, пішли в кіно і просто насолоджувалися тишею.
Увечері Роман сам приготував вечерю.
Коли він мив сковорідку, він раптом засміявся.
— Знаєш, — сказав він, витираючи руки рушником. — А той тарт з маракуєю був справді кращий за мамин “Спартак”. І значно легший для шлунку.
Олена підійшла і тепло посміхнулася.
Вона знала: справа не в торті. Справа в тому, що тепер у їхньому домі з’явилося місце для її власних кордонів.
І це був найкращий десерт у її житті.
Свекруха і зовиця після тієї зустрічі так і не дзвонили і не писали. Таке враження, що образилися вони.
Та чи вірно невістка зробила, що обірвала сімейну традицію сім’ї чоловіка?
Чи таки вчинила вірно, бо його родина її не сприймала як рідну, а лише, як служницю?
Фото ілюстративне.
