Сонячне проміння лагідно торкалося побілених стін затишного будиночка в одному з мальовничих сіл на Київщині.
Олена сиділа на просторій дерев’яній терасі, вдихаючи аромат свіжозвареної кави з нотками лаванди.
Це була її мрія — справжня українська садиба, де замість нескінченних грядок із картоплею зеленіє доглянутий газон, а повітря пахне не перегноєм, а трояндами та матіолою.
Коли вони з Андрієм тільки побралися, ця ідея здавалася недосяжною зіркою, але вони вірили, що колись знайдуть свій прихисток від міської метушні.
Свекруха, Марія Степанівна, сприйняла цей задум із несподіваним ентузіазмом, хоча її бачення заміського життя дещо відрізнялося.
— Правильно, діточки! — примовляла вона, щедро насипаючи Андрієві домашніх вареників. — Земля — це наше коріння! Своя городина, свіжа водичка — ото здоров’я буде. Ми з батьком допоможемо вам знайти справжній скарб, ми ж на цьому вже зуби з’їли!
Олена вдячно кивала, хоча стосунки з матір’ю чоловіка завжди були натягнутими.
Марія Степанівна щиро вважала, що її Андрійко — це подарунок долі, а невістка має бути безмежно вдячна за те, що потрапила в таку «золоту» родину.
Сама Олена працювала архітекторкою ландшафтів, що в очах свекрухи виглядало як химерна забавка: «Квіточки садити — то хіба робота? От копати — то діло!».
Минуло заледве два тижні, як Марія Степанівна зателефонувала з приголомшливою звісткою.
— Оленко, ми знайшли діамант! Година від міста, хата кам’яна, ділянка — море розливане! Батько вже про все домовився, ціна — майже задарма. Треба терміново їхати, бо перехоплять!
Коли молода пара прибула на місце «діаманту», в Олени всередині все обірвалося.
Перед ними стояла напіврозвалена халупа з облупленою фарбою та прогнилим дахом.
Десять соток землі були настільки захаращені бур’янами вище людського зросту, що крізь них доводилося продиратися з боєм.
Старий тин похилився, наче втомлений дідусь, а замість зручностей у глибині двору чорніла дірява дерев’яна будка.
— Мамо, та це ж купа мотлоху, — розчаровано промовив Андрій, оглядаючи тріщини в стінах.
— Синку, ти нічого не тямиш! — сплеснула руками Марія Степанівна. — Місце сили! Річка за пагорбом! Повітря таке, що хоч на хліб масти! А хату підремонтуєте, руки ж у вас не з плечей ростуть. Оленка он «дизайнер», хай і покаже клас. За такі гроші ви нічого подібного не знайдете. Ми ж для вас старалися, ночей не спали!
Олена мовчки ходила по ділянці, відчуваючи, як серце стискається від безнадії.
Але раптом вона зупинилася під старою розлогою яблунею, заплющила очі й побачила.
Ось тут, де зараз колючки, буде ідеальний мавританський газон.
Будинок можна реставрувати, додати великі панорамні вікна.
Вона побачила не руїну, а чисте полотно для свого головного шедевра.
— Добре, — твердо сказала вона. — Ми купуємо. Дякуємо за допомогу.
Марія Степанівна просіяла. Вона досягла свого: влаштувала синові життя, не витративши ні копійки власних заощаджень, і при цьому забезпечила собі право на довічну «вдячність» невістки.
Наступні пів року перетворилися для Олени на справжній трудовий марафон.
Вона вклала в цю садибу всі свої заощадження, премії та кожну вільну хвилину.
Вона знайшла найкращих майстрів, які замінили дах, укріпили фундамент, провели воду в будинок та облаштували сучасну систему очищення стоків.
Олена власноруч спроектувала сад, підбираючи рослини, що пасують до українського клімату.
Кожні вихідні вона, копала, висаджувала туї, фарбувала віконниці.
Андрій допомагав, як міг, але головним двигуном була вона. Він лише дивувався, як на його очах занедбаний пустир перетворюється на казку.
До початку червня садиба була невпізнанною.
Охайний білий будиночок із новою терасою, смарагдова трава, що нагадувала оксамит, витончені клумби з багаторічниками і її головна гордість — колекційний розарій, де розпускалися десятки рідкісних сортів.
— Оленко, ти чарівниця! — Андрій обійняв дружину. — Це найкраще місце на землі!
На перші святкові вихідні вирішили запросити батьків.
Марія Степанівна та Степан Іванович ходили територією, прискіпливо оглядаючи кожен сантиметр.
— Ну, жити можна, — поблажливо кинула свекруха, морщачи ніс біля клумби. — Хоча я б тут краще чорнобривців насіяла, вони невибагливі. А ці твої троянди — панські забаганки. Тільки гроші на вітер викинули.
— І їсти нема чого, — додав Степан Іванович, заглядаючи за будинок. — Сама трава. Треба було пів городу картоплею засадити. І огірків бочку поставити. Що ви взимку їсти будете? Квіти свої?
Олена зціпила зуби, але промовчала. Вона не хотіла псувати перше свято.
Проте наступного дня на дачі з’явилася молодша сестра Андрія, Ілона, зі своєю подружкою.
Без попередження, просто «проїздом».
— Ого, Оленко, ти тут круто все влаштувала! — заявила вона з порога. — Ми на озера їхали, вирішили до вас заскочити. Пустите переночувати?
Олена не встигла й слова мовити, як дівчата вже розклали речі в гостьовій кімнаті.
Ввечері вони покликали компанію друзів із сусіднього містечка, увімкнули гучну музику і влаштували танці на терасі.
Поїхали вони лише в неділю ввечері, залишивши після себе гори пластикового посуду, недопалки в кашпо та брудні сліди на світлому килимі.
Це був лише початок. Родичі чоловіка раптом вирішили, що садиба — це їхня законна територія для відпочинку.
Свекри приїжджали щотижня, привозячи із собою знайомих, кумів та родичів із далеких сіл.
Вони поводилися як господарі: Марія Степанівна давала вказівки, що і де пересадити, критикувала чистоту в домі та командувала на кухні, наче в їдальні.
Степан Іванович без дозволу брав професійні інструменти Олени і намагався щось «удосконалити», після чого доводилося викликати сервісну службу.
Одного дня Олена, повернувшись із прогулянки до лісу, побачила свекруху на своїх маленьких грядках.
Марія Степанівна діловито зрізала всю молоду зелень, руколу та ніжний горошок, пакуючи все у великі пакети.
— О, Оленко, ти вже прийшла! — весело вигукнула вона. — Я тут урожай зібрала. Тобі ж не шкода для рідні? Нам у місті вітаміни потрібніші, а ви ще собі виростите!
У Олени затремтіли руки.
Вона плекала ці рослини, купувала дороге насіння, доглядала їх щодня.
— Маріє Степанівно, ви могли б хоча б запитати, це ж моя праця!
— Запитати? — свекруха здивовано звела брови. — Дитино, це ж усе спільне. Сімейне. Ми ж вам цю дачу знайшли, забула? Ти нам взагалі-то до кінця життя зобов’язана.
Ілона теж не відставала.
Вона приїжджала з галасливими компаніями, а одного разу Олена виявила, що її улюблені сортові троянди зламані, а на газоні залишилася випалена пляма від одноразового мангала.
Андрій на все це реагував мляво.
— Оленко, ну чого ти заводишся? Це ж моя сім’я. Вони просто радіють за нас, хочуть побути на природі. Не будь такою прискіпливою.
— Андрію, вони поводяться як сарана! — вибухнула Олена. — Вони нищать усе, що я створювала! Вони не поважають ні мене, ні мою роботу!
— Та годі тобі перебільшувати. Ну, з’їла мама твій кріп. На, тримай гроші, купи собі на базарі новий, — Андрій простягнув їй купюру.
Їй було боляче до сліз. Чоловік не розумів, що справа не в грошах. Справа в тому, що її мрію, її душу просто розтоптували брудними чоботями.
Останньою краплею став день народження Ілони.
Зовиця оголосила, що святкуватиме його в садибі.
— Збираю всіх друзів, чоловік тридцять буде! — заявила вона Олені по телефону. — Так що ти там давай, м’яса замаринуй, салатів наріж. І баньку до нашого приїзду розтопи, ми хочемо попаритися.
— Ілоно, це наш дім, а не громадський простір! Ніякої вечірки на тридцять людей не буде! — відрізала Олена.
— Ах так?! — верескнула в слухавку Ілона. — Яка ж ти жадібна! Мама правду каже, ти нам усім зобов’язана, а поводишся як собака на сіні!
Ввечері зателефонувала свекруха.
— Оленко, як ти можеш? Це ж Ілоночка, наша кровиночка! Їй раз на рік двадцять п’ять виповнюється! Що тобі, жалко хати для сестри чоловіка? Ми стільки для вас зробили, а ти така невдячна!
— Маріє Степанівно, я вклала в цю дачу всі свої сили і кожну копійку! — голос Олени тремтів від люті. — А ви поводитеся так, ніби це ваша власність! Досить! Більше жодних гостей без мого дозволу!
— Ось як ти заспівала! Ну гляди, не пошкодуй! — прошипіла у відповідь свекруха і кинула слухавку.
Минуло два тижні. У п’ятницю ввечері Олена та Андрій приїхали до села.
Олена мріяла про тихі вихідні вдвох. Але коли вони під’їхали до воріт, на них чекав шок.
У дворі стояла машина Степана Івановича, а з димаря йшов дим.
На терасі, в улюбленому кріслі-гойдалці Олени, сиділа Марія Степанівна і спокійно пила чай.
— О, діточки, приїхали! — радісно помахала вона рукою. — А ми тут уже облаштувалися!
— В сенсі — облаштувалися? — оторопів Андрій.
— А так! Вирішили все літо тут пожити. Повітря свіже, Степану Івановичу для тиску корисно. Я вже й диван старий перевезла, щоб зручніше було, — вона вказала на вітальню.
Олена зайшла в будинок і мало не впала.
У їхній стильній мінімалістичній вітальні тепер стояв велетенський облуплений диван свекрів, а на стінах висіли старі фотографії в масивних рамах.
— Маріє Степанівно, що це означає? — запитала Олена крижаним тоном.
— Те й означає, Оленко, що ми тут поживемо, — усміхнулася свекруха. — Ти ж все одно на роботу в місто щодня їздиш. А нам тут буде добре. До речі, ось, — вона простягнула невістці папірець. — Я тут списочок склала, що треба зробити. Баню підремонтувати, теплицю поставити. Ти ж у нас майстриня. Постарайся для сім’ї. Ти ж нам зобов’язана.
Олена дивилася на це обличчя, і в ній щось остаточно зламалося.
Вона зрозуміла: словами тут не допоможеш. Вона просто розвернулася і вийшла з дому.
— Олено, ти куди? — розгублено крикнув Андрій.
— Додому. У місто. А ти залишайся тут зі своєю «золотою» родиною, — кинула вона через плече і, не озираючись, сіла в авто.
Всю дорогу вона плакала, але коли в’їхала в Київ, сльози висохли.
На зміну їм прийшов холодний розрахунок. «Вони кажуть, я їм зобов’язана? — подумала Олена. — Гаразд. Давайте порахуємо боги».
Вона не поверталася до села три тижні.
На дзвінки Андрія та його родичів не відповідала. Весь цей час вона працювала.
Підняла всі чеки на будматеріали, договори з бригадами, рахунки за саджанці та добрива.
Відкрила прайс-листи на послуги архітектурного нагляду, ландшафтного дизайну, професійного клінінгу та кейтерингу.
Вона рахувала все: години прополки, вартість проекту, ціну продуктів, які зникли в шлунках незваних гостей.
Нарешті все було готово. Вона надіслала Андрію повідомлення:
«Приїжджай на дачу в суботу о дванадцятій. І хай твої батьки та сестра теж будуть. У мене є сюрприз».
У суботу Олена приїхала до садиби. Родичі вже зібралися на терасі, почуваючись переможцями.
Вони пили чай з її запасів і обговорювали, де краще посадити кабачки.
— О, з’явилася непильна! — пирхнула Ілона. — Думали, вже не повернешся.
— Навіщо кликала? — нахмурився Андрій. — Хочеш вибачитися?
— Так, я хочу поговорити про «борги», — спокійно відповіла Олена. — Ви постійно нагадуєте, що я вам зобов’язана. За те, що знайшли це місце. За те, що прийняли в сім’ю. Я вирішила бути чесною і підрахувала суму свого боргу. І, відповідно, суму вашого боргу мені.
Вона дістала з папки кілька акуратно надрукованих листів і поклала їх на стіл перед свекрухою.
— Ось, будь ласка. Офіційний рахунок за надані послуги та відшкодування збитків.
Марія Степанівна наділа окуляри. Її обличчя змінювало колір від блідого до багряного.
— Що це за дурня? — прошипіла вона.
— Це не дурня, це економіка, — відказала Олена. — Давайте по пунктах. Перше: послуги з підбору нерухомості. Враховуючи аварійний стан об’єкта на момент купівлі, я оцінила вашу допомогу в нуль гривень. Друге: розробка архітектурного та ландшафтного проекту. Ринкова вартість моєї роботи — 25 тисяч гривень. Третє: земляні роботи, розчищення від чагарників. 100 тисяч гривень. Четверте: вартість рослин, грунтосумішей та добрив за чеками — 180 тисяч. І ще дуже багато різних чеків, ось дивіться самі, рахуйте.
Олена робила паузи, даючи їм час усвідомити цифри. Вони сиділи з роззявленими ротами.
— Продовжимо. Капітальний ремонт будинку: дах, фундамент, інженерні мережі, оздоблення. Згідно з договорами з підрядниками. Мої особисті трудовитрати як виконроба. Далі: послуги з обслуговування ваших банкетів та прибирання. 7 тисяч за кожен візит. Оскільки за літо їх було дванадцять — рахуйте.
— Та ти з глузду з’їхала! — вигукнула Ілона. — Які сім тисяч? Ми ж самі шашлик смажили!
— Ви смажили моє м’ясо, на моїх дровах, а прибирала за вашою «елітною» компанією я до ранку, — відрізала Олена. — Далі: вартість врожаю, винесеного без дозволу. За цінами фермерського ринку — 25 тисяч. І наостанок: відшкодування збитків. Знищені троянд. Пошкоджений газон. Хімчистка килима.
Олена зробила фінальну паузу і з крижаним спокоєм підсумувала:
— Разом загальна сума вашої заборгованості мені становить більше мільйона. Я не включала сюди моральну шкоду за втручання в моє життя, хоча могла б. Оскільки виплатити таку суму ви не зможете, я пропоную компроміс. Я анулюю цей борг. В обмін на це ви назавжди забуваєте про свої претензії до мене, вивозите свої речі протягом години і більше ніколи не переступаєте поріг моєї власності без мого особистого запрошення.
На терасі запала така тиша, що було чути, як дзижчить муха на склі.
Марія Степанівна хапала ротом повітря, наче риба на березі. Степан Іванович втупився в стіл. Ілона тихо схлипувала від образи.
Першим оговтався Андрій.
Він дивився на Олену з дивною сумішшю подиву та поваги.
А потім повільно обернувся до своїх родичів. Здавалося, він вперше за десять років шлюбу побачив їх справжніми.
— Мамо. Тату. Ілоно, — промовив він тихо. — Олена права. Це її дім. Вона створила його з нічого, а ми поводилися як загарбники. Збирайте речі.
— Андрійку! — зойкнула свекруха. — Але ж ми родина!
— Ні, мамо. Оце — моя родина, — Андрій поклав руку на плече Олени. — А ви були гостями, які забули про ввічливість. Час іти.
За годину двір спорожнів. Родичі, не дивлячись в очі Олені, завантажили свій старий диван і фотографії в авто та поїхали.
Андрій підійшов до дружини і міцно обняв її.
— Пробач мені, рідна. Я був сліпим. Я не цінував те, що ти робиш, і дозволяв їм ображати тебе. Обіцяю, це був останній раз.
— Головне, що ти це зрозумів, — відповіла Олена, відчуваючи, як величезна гора спадає з її плечей.
Вони стояли на терасі, спостерігаючи, як сонце сідає за обрій. У саду співали птахи, а повітря було наповнене солодким ароматом розквітлих троянд.
Олена глибоко вдихнула. Це була її територія. Її свобода.
І тепер вона точно знала: її мрія більше нікому нічого не винна.
Чи траплялися у вашому житті випадки, коли «сімейні зв’язки» додавали вам лише проблем великих?
Як ви захищаєте свої особисті межі від непроханих порад та «допомоги», за яку потім доводиться платити спокоєм?
Чи могла зробити щось сама Олена, щоб не сперечатися з свекрухою? Чи можна було тут запобігти родинній сварці?
Хто більше винен: свекруха чи невістка?
Фото ілюстративне.
