Сонце повільно скочувалося за дахи львівських кам’яниць, відкидаючи довгі тіні на стареньку кухню Мар’яни.
Пахло липовим чаєм і чимось тривожним.
Мар’яна поставила порцелянову чашку на стіл так різко, що гаряча рідина миттєво виплеснулася на білосніжний рушник, залишаючи на ньому руду пляму.
— Знаєш, Олено, можливо, наступного разу ти прийдеш сама? — Мар’яна зиркнула на подругу спідлоба, і в її погляді було стільки прихованої гіркоти, що повітря, здавалося, стало густим. — Без цієї твоєї Світлани?
Олена від несподіванки завмерла з недопитою кавою в руках.
Вона знала Мар’яну вже тридцять років, вони разом пройшли садочок, школу, перші розчарування та весілля, але такого тону ще ніколи не чули.
— Що? — Олена кліпнула очима, намагаючись зрозуміти, чи це жарт. — Про що ти кажеш, Мар’янко?
— Я про те, що кожного разу, коли ми збираємося нашою компанією, вона перетворює все на своє особисте шоу! — Мар’яна схопила паперову серветку і запекло затерла пляму на столі. — Учора на ювілеї у Катерини. Ти бачила, що там коїлося? Усі чоловіки тільки на неї й витріщалися. Мій Володя взагалі рота роззявив, коли вона зайшла в тій сукні. Навіть забув, що я поруч стою!
— Мар’яно, ну до чого тут Світлана? — Олена спробувала заспокоїти подругу. — Вона ж просто, ну, вона така є. Вона не робила нічого особливого.
— Просто красива? — перебила Мар’яна, і в її голосі прорізався такий біль, що Олена мимоволі здригнулася. — Та я це і без тебе бачу! Тільки от навіщо вона щоразу вбирається так, ніби зібралася на червону доріжку в Каннах? Ми ж до подруги на день народження йшли, у звичайне кафе, а не на конкурс краси! Вона ж знає, яке враження справляє, і все одно преться в тих шпильках і з короткими сукнями!
Олена відставила горнятко.
Вона вже давно помічала цей вогник заздрощів, що розгорався в очах Мар’яни кожного разу, коли з’являлася Світлана.
Бачила, як подруга стискає губи, коли Світлана сміється своїм оксамитовим голосом, і як судомно поправляє свою зачіску, бачачи, як чоловіки проводжають Світлану довгими поглядами.
— Послухай, — обережно почала Олена, підбираючи слова, — можливо, справа зовсім не в ній? Світлана не винна, що природа дала їй таку зовнішність. Вона ж не може змінити обличчя чи фігуру.
— Не винна! — Мар’яна гірко хмикнула, підвівшись із-за столу. Вона почала нервово ходити тісною кухнею. — А в тому, що вона нафарбувалася, як на весілля, і взула туфлі, на яких стояти важко, — теж не винна? Вона ж розуміє, що поруч із нею всі інші виглядають як сірі миші в запраних халатах! Хіба це по-людськи? Хіба це дружба — затьмарювати всіх навколо? Ми ж з сім’ями, чоловіками своїми, дітьми.
— Але вона завжди так ходить, — Олена знизала плечима. — Їй просто подобається доглядати за собою, красиво вдягатися. Це її стиль життя, її внутрішній стан.
— Ага, стан! — Мар’яна різко розвернулася. — А те, що вона цим станом руйнує чужий сімейний спокій, її не хвилює? Учора навіть тост за мене ніхто до ладу не сказав, хоча я Катрусі допомагала те свято організовувати! Усі тільки й шепотілися: “Ой, яка красуня! Ой, звідки така взялася?”. Я почувалася меблями у власній компанії!
Олена зітхнула. Ситуація заходила в глухий кут.
Подруга дитинства тепер бачила в новій знайомій не людину, а небезпечну конкурентку, яка загрожувала її самооцінці та сімейному спокою.
— Знаєш що, — сказала Мар’яна тихіше, але з якоюсь непритаманною їй жорсткістю, — наступного разу приходь сама. Або взагалі не приходь, якщо не можеш залишити її вдома. Я не хочу більше бути фоном для її діамантового блиску.
Олена вийшла від Мар’яни з важким серцем.
Вони товаришували все життя, тридцять років спільної історії не могли просто так зникнути.
А Світлану вона привела в компанію всього пів року тому, коли та переїхала в їхній район після важкого розлучення.
Олені було шкода жінку, яка залишилася зовсім одна в чужому місті, і вона вирішила допомогти їй соціалізуватися.
Чесно кажучи, Олена і сама інколи відчувала, ні, не заздрість, а якусь дивну ніяковість.
Коли Світлана з’являлася поруч, світ навколо ніби тьмянів.
Чоловіки справді втрачали мову, а її власний чоловік, Ігор, ставав якось підозріло мовчазним, коли Світлана зверталася до нього.
— Оленко, привіт! — пролунав знайомий мелодійний голос.
Світлана стояла біля під’їзду з двома важкими пакетами продуктів.
Навіть у звичайний будній день вона виглядала бездоганно: волосся вкладене в ідеальні хвилі, легкий макіяж підкреслював очі, а прості джинси сиділи на ній так, ніби їх шили в найкращому ательє Парижа.
— Світлано, слухай, — Олена затнулася, відчуваючи, як язик стає дерев’яним. — Нам треба поговорити. Прямо зараз.
— Про що? — Світлана посміхнулася, але в її очах миттєво з’явилася настороженість. Вона ніби вже знала, що почує. — Щось трапилося? Мар’яна знову чимось незадоволена?
— Просто, — Олена глибоко вдихнула. — Мар’яна попросила, щоб ти більше не приходила на наші спільні зустрічі. Їй важко перебувати з тобою в одній компанії.
Посмішка зникла з обличчя Світлани миттєво, поступившись місцем холодній масці втоми.
— Зрозуміло, — вона кивнула, і Олена помічила, як ледь помітно здригнулися її плечі. — Знову це. А я наївно сподівалася, що тут, серед дорослих людей, усе буде інакше.
— Що — знову? — не зрозуміла Олена.
— Та все життя одне й те саме! — Світлана поставила пакети просто на землю, не зважаючи на пил. — Спочатку всі такі приязні, кличуть у гості, а потім — бац! — і ти вже ворог номер один. Тільки тому, що природа не поскупилася на зовнішність. Розумієш? Бо я винна в тому, на що взагалі не маю впливу!
— Світлано, зачекай, — Олена схопила її за руку, відчувши, яка вона холодна. — Розкажи мені. Я хочу зрозуміти.
— Що розповідати? — Світлана гірко посміхнулася, і в кутиках її очей зібралася волога. — У школі моя найкраща подруга перестала зі мною вітатися після того, як хлопець, у якого вона була закохана, запросив мене на танець. Я не пішла танцювати з ним, чесно відмовила, але їй було байдуже. В університеті — та сама історія. На роботі жінки шепотілися за моєю спиною, розпускали плітки, а чоловіки намагаються заговорити першими. А я просто хотіла нормально працювати і мати подруг, з якими можна просто попити чаю!
— Але ж ти могла б.
— Що я могла б? — Світлана підвищила голос, і перехожі почали озиратися. — Спеціально вдягатися в лахміття? Не мити голову? Залізти в мішок, щоб ніхто не відчував конкуренції? Чому я маю ставати гіршою версією себе, щоб іншим було зручно? Чому я маю вибачатися за те, що виглядаю доглянутою?
Олена розгубилася.
Справді, а що Світлана мала робити?
Навмисно спотворювати себе, аби Мар’яна не відчувала дискомфорту? Хіба це справедливо?
— Знаєш, що найобразливіше? — продовжувала Світлана, і сльози вже відкрито котилися по її щоках. — Усі думають, що мені все дається легко. Що краса — це такий безлімітний квиток у щасливе життя. А ніхто не бачить, як я залишилася на попелищі після розлучення. Мій колишній зраджував мені і моя краса мене не врятувала від такої образи і смутку. А його мати називала мене “лялькою без розуму”, бо не вірила, що за гарним обличчям може бути щось інше!
— Я не знала про це, — прошепотіла Олена.
— Звісно, не знала! — Світлана різко змахнула сльозу. — Ніхто не хоче знати. Усі бачать тільки картинку, обкладинку журналу. А коли я на тій вечірці намагалася попросити у Мар’яни поради щодо роботи, бо вона досвідчений бухгалтер, вона просто відмахнулася. Сказала: “Тобі-то що переживати, з твоїми даними тебе в будь-яку фірму візьмуть прикрашати офіс”. Ти уявляєш, як це боляче?
Олена згадала той момент. Дійсно, Мар’яна тоді відповіла досить грубо, і Світлана після того швидко пішла додому.
— Хочеш знати, чому я так ретельно доглядаю за собою? — Світлана знову підняла пакети. — Бо це єдине, що в мене залишилося під контролем. Єдине, що я можу втримати в цьому житті, яке розвалюється на шматки. Усе інше — кар’єра, сім’я, впевненість у завтрашньому дні — рухнуло. А дзеркало — це моя остання фортеця.
Наступного дня Олена зрозуміла, що не може залишити все так, як є.
Вона запросила обох подруг до себе додому на “серйозну розмову”.
Мар’яна прийшла першою, сіла в кутку кухні з кам’яним обличчям і схрещеними руками.
— Навіщо ти її покликала? — процідила вона крізь зуби, не дивлячись на Олену. — Я ж чітко сказала свою позицію.
— Мар’яно, помовч хоч хвилину, — різко обірвала її Олена. — Просто вислухай мене. І її вислухай теж. Якщо ми зараз не поговоримо, ми втратимо щось дуже важливе.
Коли на порозі з’явилася Світлана, Мар’яна демонстративно відвернулася до вікна, вивчаючи краєвид на дитячий майданчик.
— Чудово, — Олена стала посеред кухні, як арбітр на футбольному полі. — Ви обидві — мої близькі люди. І я не збираюся обирати між вами. Ми зараз або розберемося в цьому безглузді, або розійдемося назавжди.
— Немає чого розбиратися, — Мар’яна продовжувала гнути свою лінію. — Вона думає тільки про те, як справити враження на чоловіків.
— Я думаю про враження на чоловіків?! — вигукнула Світлана, і її голос затремтів. — Це ти вчора навіть не відповіла на моє вітання! Пройшла повз, ніби я стіна!
— А навіщо мені з тобою вітатися? Щоб знову бачити, як ти витанцьовуєш перед моїм Володею?
— Я не витанцьовувала! — Світлана майже кричала. — Я просто запитала, як почувається його мама, бо чула, що вона в лікарні! Це елементарна ввічливість!
— Ага, ввічливість у такій сукні з таким розрізом!
— До чого тут розріз?! — Світлана з силою вдарила долонею по столу. — Це мій одяг! Це мій смак! Чому я маю вибачатися перед тобою за те, як я виглядаю? Я що, щось твоє взяла чи претендую на твоє?
— Ти маєш хоча б поважати почуття інших! — вигукнула Мар’яна і раптом несподівано для всіх розплакалася. — Ти хоч розумієш, як це — стояти поруч із тобою і почуватися ніким? Пустим місцем? Володя на мене так ніколи не дивився за останні десять років, як на тебе вчора! Я злякалася, розумієш? Злякалася, що я для нього просто звичка, а ти — мрія!
На кухні запала тиша.
Чути було тільки, як цокає годинник і як схлипує Мар’яна.
Світлана повільно опустилася на стілець, її войовничий запал миттєво згас.
— А ти хоч розумієш, — тихо, майже пошепки сказала Світлана, — як це — все життя чути, що ти просто “красива упаковка”? Що за цим обличчям немає душі, розуму чи болю? Твій Володя хоча б знає, про що ти мрієш, що ти любиш, які книги читаєш. А про мене всі думають лише одне: “О, чергова лялька пішла”. Мене не чують, Мар’яно. Мене тільки бачать.
Мар’яна шмигнула носом і підняла очі на Світлану.
Сльози розмазали її туш, але зараз це було неважливо.
— Мені тридцять вісім, — продовжувала Світлана, дивлячись у простір. — Мій колишній пішов до двадцятирічної, сказавши, що я “вже не та”. Я не можу знайти нормальну роботу, бо на співбесідах мене не сприймають, як розумну людину, а лише як декорацію. У мене немає подруг, бо, — вона сумно подивилася на Мар’яну, — бо всі реагують так само, як ти. Мені самотньо в цьому “ідеальному” образі своєму, як у клітці.
Олена мовчки поставила перед кожною по чашці чаю.
Вона бачила, як лід починає танути. Мар’яна все ще схлипувала, але вже не відверталася.
— Знаєш, що мені Володя вчора сказав? — тихо вимовила Мар’яна, витираючи очі серветкою. — Коли ми вже їхали додому в таксі. Він сказав: “Красива жінка, звісно, ця ваша Світлана. Але якась вона холодна, чужа. Не те що ти, Мар’янко, — з тобою і помовчати тепло, і поговорити є про що”.
Світлана здивовано підняла брови.
— Справді? Він так сказав?
— Справді, — Мар’яна витерла ніс. — Тільки я тоді йому не повірила. Подумала, що він просто хоче мене заспокоїти, бо бачив, як я смикаюся.
— А він не заспокоював, — втрутилася Олена, сідаючи поруч. — Володя тебе обожнює, ти ж сама це знаєш. Він учора весь вечір розповідав моєму Ігорю, який неймовірний торт ти спекла на його день народження і як ти підтримуєш його маму. Він цінує твою душу, а на Світлану він просто подивився. Бо люди завжди дивляться на щось гарне — на квіти, на картини, на красивих людей. Це ж не значить, що він хоче змінити своє життя.
Світлана ледь помітно посміхнулася:
— Дивляться. А потім будують стіни.
— Тоді давай я почну ці стіни розбирати, — Мар’яна несміливо протягнула руку через стіл. — Вибач мені. Я справді просто дуже вразлива останнім часом. Роки йдуть, дзеркало не завжди радує, от я і зірвалася на тобі.
— Пробачаю, — Світлана обережно торкнулася її пальців. — Повір, твоя родина і твоя впевненість у чоловікові варті набагато більше, ніж будь-яка зовнішність. У тебе є справжнє життя, а в мене — тільки фасади.
Вони сиділи, тримаючись за руки, а Олена дивилася на них і думала про те, що краса — це справді не дарунок долі, а важке випробування.
Вона вимагає від власниці подвійної сили, щоб довести свою цінність, а від оточуючих — великої мудрості, щоб побачити за формою зміст.
— Ну все, годі ревіти, — Мар’яна першою витерла обличчя і посміхнулася. — Чай охолоне. І взагалі, Світлано, ти обіцяла розповісти про ту бухгалтерську фірму. Давай сюди свої папери, подивимося разом, що там можна зробити. А потім навчиш мене так очі підводити, га? Бо я як намалююся, то на панду схожа.
Світлана засміялася — вперше за довгий час це був щирий, легкий сміх людини, яку нарешті прийняли такою, яка вона є.
— Навчу, — пообіцяла вона. — Тільки не кажи потім, що Володя тебе до всіх ревнує!
На кухні знову запахло затишком.
Світлана почала викладати свої плани, Мар’яна уважно слухала, а Олена дивилася у вікно на вечірнє місто і відчувала: сьогодні вони врятували щось набагато більше, ніж просто вечір.
Вони врятували можливість бути людьми в світі, який надто часто судить лише по обкладинці.
Чи траплялося у вашому житті, що краса ставала на заваді дружбі?
Чи вважаєте ви, що гарним людям живеться легше, чи все ж таки це невидимий тягар?
Фото ілюстративне.
