Дружба закінчується рівно в той момент, коли ти починаєш відчувати себе банкоматом, до якого забули вставити картку, але постійно вводять пін-код.

Цю фразу я викарбувала у себе в голові після того, як рік мого життя перетворився на безвідсотковий кредитний союз імені Олени Петрівни. Ми стояли в нашій офісній кухні, де завжди пахне пересмаженою кавою та трохи паперовим пилом. Вікна виходили на гамірний проспект, сонце виблискувало на скляних перегородках оупен-спайсу, а кавоварка саме видавала своє звичне натужне пихкання.

— Олено, можеш позичити тисячу? До завтра. Чесно-чесно, на карті зовсім порожньо, — Оля сказала це так легко, ніби просила передати мені цукор.

Я навіть не змигнула. Працювали ми разом у відділі кадрів великої логістичної фірми вже четвертий рік. Оля була «своєю»: ми разом переживали перевірки, разом виписували премії водіям, разом ховалися від гніву директора в обідню перерву. Зарплата в мене була не те щоб захмарна, але цілком пристойна для спокійного життя. Чоловік теж заробляв добре, ми нещодавно оновили техніку вдома, тож тисяча гривень не здавалася мені чимось, що змінить мій фінансовий стан.

— Тобі на яку картку? — запитала я, дістаючи телефон.

Оля полегшено видихнула, на обличчі з’явилася вдячна посмішка.

— Оленко, дякую тобі величезне! Ти мене просто рятуєш. Завтра зранку віддам, як тільки колишній аліменти кине.

Наступного дня гроші не прийшли. І через день теж. Я не була тією людиною, яка бігає за колегами з криками «де мої борги». Буває всяке — банк затримав, дитина захворіла, закрутилася. Я просто забула про це.

Але через місяць ситуація повторилася.

— Слухай, Оленко, виручай знову. Треба дві тисячі в аптеку. У малого температура під сорок, а ціни на ліки зараз — сама знаєш, наче золото купуєш. На карті нуль, аліментів так і немає.

Я глянула на неї. Вона виглядала втомленою, очі червоні. Ну як тут відмовити? Ситуація ж справді складна. У Олі рік тому пішов чоловік. Пішов некрасиво — залишив її з п’ятирічним сином, іпотекою та купою невирішених питань. Вона тоді тиждень ходила наче тінь, очі постійно на мокрому місці. Я щиро їй співчувала.

Я перевела дві тисячі. Потім ще тисячу через тиждень. Потім півтори — на садок.

Це стало нашою рутиною. Ми обговорювали особові справи співробітників, складали графіки відпусток, а потім вона так тихесенько підходила до мого столу:

— Олен, можеш виручити? П’ятсот гривень до зарплати не вистачає, хліба купити ні за що.

І я виручала. Бо мені здавалося, що це і є справжнє людське ставлення. У нас з чоловіком все стабільно, ми можемо собі дозволити допомогти людині в біді. Оля працювала багато, брала підробітки, затримувалася над звітами допізна. Я бачила, як вона гризе нігті, вдивляючись у монітор, коли в офісі вже нікого не залишалося. Мені було її просто по-жіночому шкода.

Минув рік. Одного вечора я сиділа вдома, переглядала банківський додаток, щоб сплатити комунальні послуги, і випадково зайшла в історію переказів. Просто заради цікавості ввела в пошуку ім’я Олі.

Екран почав гортати нескінченний список.

«Переказ Оля — 1000 грн» «Переказ Оля — 2000 грн» «Переказ Оля — 700 грн» «Переказ Оля — 1500 грн» «Переказ Оля — 1000 грн»

Я взяла ручку, аркуш паперу і почала рахувати. Коли підсумкова сума з’явилася на папері, я відчула, як у кімнаті стало якось занадто тихо. Це були не «пару тисяч». Це була сума, за яку ми з чоловіком могли б поїхати у непогану відпустку або купити новий дорогий диван.

І найдивніше було не в цифрі. Найдивніше було в тому, що Оля жодного разу — жодного! — не повернула ні копійки. Вона ніколи не казала: «Ось, тримай частину боргу». Вона просто брала.

Раптом у пам’яті почали спливати деталі, на які я раніше не звертала уваги. Минулого тижня Оля прийшла з новим професійним манікюром — такий у нашому районі коштує чимало. Потім вона хвалилася новою курткою, казала, що «вхопила на розпродажі», хоча бренд був далеко не дешевий. Щодня вона замовляла доставку обіду з кафе, тоді як я брала з собою домашню їжу в лоточках.

Я не люблю рахувати чужі кошти. Кожен витрачає так, як вважає за потрібне. Але всередині почало ворушитися неприємне відчуття. Виходило так, що я щомісяця добровільно виплачувала їй «аліменти» замість її колишнього чоловіка. Вона зробила мої гроші частиною свого бюджету. Моя допомога стала для неї обов’язковим внеском, який не потребує повернення.

Наступного дня на роботі був звичайний аврал. Логістика не чекає: фури їдуть, водії дзвонять, документи горять. Я закривала табелі, коли Оля звично нахилилася до мого плеча. Від неї пахло дорогими парфумами — я впізнала цей аромат, він був зі свіжої колекції.

— Оленко, виручиш? Треба дві тисячі до зарплати, дитині на куртку не вистачає.

Я відклала ручку і вперше за цей рік подивилася їй прямо в очі. Спокійно, без злості, але твердо.

— Олю, ти мені попередні борги ще не віддала.

Вона завмерла. Її рука, що тримала чашку, трохи здригнулася. Вона кліпнула кілька разів, ніби я заговорила іноземною мовою.

— У сенсі? Я… ну… я ж віддам, ти ж знаєш мою ситуацію.

— Коли саме? — запитала я. — Я вчора підрахувала наші розрахунки за рік. Знаєш, Олю, сума вийшла досить солідна. Я розумію, що тобі важко, але я не благодійна організація і не твій колишній чоловік.

Обличчя Олі змінилося миттєво. Вся та м’якість, вдячність і втома зникли, поступившись місцем чомусь холодному й колючому.

— То тобі що, шкода допомогти подрузі? — голос її став різким, неприємним. — Я ж не мільйони в тебе прошу. У тебе ж все добре, чоловік заробляє, квартира своя. А я одна!

— Мені не шкода допомогти, — відповіла я, намагаючись не підвищувати тон. — Але мені неприємно, що ти сприймаєш мою доброту як належне. Я помагала тобі цілий рік. І за цей рік ти знайшла гроші на манікюр, на нові парфуми, на замовлення їжі з ресторанів. Але не знайшла ні гривні, щоб повернути борг. Це просто нечесно.

Оля випросталася, склала руки на грудях.

— Ну що ж, порахувала вона… Молодець. Математик великий. Я все зрозуміла. Не всім так із чоловіком пощастило, як тобі, от ти й не розумієш, як жити, коли кожна копійка на рахунку.

Вона розвернулася і пішла до свого столу, голосно цокаючи підборами.

Відтоді наші стосунки перетворилися на крижану пустелю. Чотири роки спільної роботи, сотні випитих разом чашок кави, спільні таємниці — все це розчинилося за один день.

Вона перестала зі мною розмовляти. Проходила повз, наче я — офісна шафа. Якщо мені потрібно було уточнити щось по роботі, вона відповідала сухо, короткими фразами, не піднімаючи очей від монітора. На обід вона тепер ходила з дівчатами з відділу логістики, і я бачила, як вони кидають у мій бік косі погляди. Очевидно, Оля вже встигла розповісти свою версію історії, де я — «скупа багачка», яка пошкодувала копійку нещасній одинокій матері.

Перші тижні мені було дуже кепсько. Я людина мирна, конфлікти мене виснажують. Я навіть почала сумніватися: може, справді треба було промовчати? Ну, позичила б ще раз, не збідніла б… Може, я справді занадто жорстко з нею?

Але потім я запитала себе: «А хіба подруга так чинить? Хіба вона ображається на справедливе прохання повернути борг?». І відповідь була очевидною. Вона образилася не на слова, а на те, що «безкоштовне джерело фінансування» раптом закрилося.

Минув місяць. Я вже майже звикла до її мовчання. Але одного ранку, коли я прийшла в офіс, на мій телефон прийшло повідомлення у месенджері. Від Олі.

«Оленко, привіт. Я знаю, ми трохи посварилися, я погарячкувала. Вибач, нерви здають. Ти ж знаєш, як мені зараз важко. Я обов’язково все віддам, ось побачиш, з наступної премії почну повертати. Можеш позичити ще три тисячі? Дуже треба, в сина день народження, обіцяла йому свято, а грошей зовсім немає. Будь людиною, виручи востаннє».

Я прочитала це повідомлення тричі. Потім глянула на Олю через перегородку — вона сиділа, втупившись у телефон, чекаючи на відповідь.

Ніякої злості не було. Навіть серце більше не калатало. Було лише чітке розуміння ситуації. Я спокійно набрала відповідь:

«Ні, Олю. Не зможу».

Відповідь прилетіла миттєво, без жодних затримок:

«Ясно. Все з тобою зрозуміло. Сита голодному не вірить. Більше не турбуватиму».

Я вимкнула екран і повернулася до роботи. Дивно, але мені стало так легко, наче я скинула з плечей важкий рюкзак, який тягла весь цей рік.

Ця історія стала для мене дуже важливим уроком. Раніше я думала, що допомагати — це завжди добре. Тепер я знаю, що допомога без меж перетворюється на ведмежу послугу. Коли ти постійно вирішуєш проблеми іншої людини, ти не даєш їй шансу навчитися вирішувати їх самостійно. Ти просто стаєш милицею, без якої вона не хоче вчитися ходити.

Я більше не позичаю грошей колегам. Принаймні, такі суми, про які мені було б некомфортно забути. Якщо в людини справді трапляється лихо, я можу допомогти просто так — сумою, яку мені не жаль подарувати. Але грати в «кредитний союз» я більше не буду.

Оля досі працює в моєму відділі. Ми професійно співпрацюємо, обмінюємося документами, обговорюємо робочі питання. Ми ввічливі одна з одною, але тієї близькості більше немає. І я зрозуміла, що це нормально. Іноді ціна спокою та самоповаги — це втрата людини, яка ніколи й не була тобі справжнім другом.

Я вдячна Олі за цей урок. Він виявився досить дорогим, якщо порахувати в гривнях, але знання, які я отримала, коштують значно більше. Тепер я точно знаю різницю між тим, щоб бути доброю, і тим, щоб бути зручною. І вибирати «бути зручною» я більше ніколи не буду.

Життя продовжується. У нашому офісі так само пахне кавою, сонце так само грає на склі, а в моєму гаманці нарешті порядок. І знаєте що? Це дуже приємне відчуття.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.