— Це — наш спільний сімейний кошик, — викарбувала свекруха, притиснувши долоню до паперу так, ніби застовпила ділянку золотої копальні. — Від сьогодні ти здаєш усю свою зарплату сюди. Без залишку.
На кухні пахло пельменями — домашніми, щойно зліпленими, з хмаркою пари, яка лоскотала ніздрі. Поруч у невеликій піалі стояла заправка: оцет, багато меленого перцю, дрібно посічена цибулька та золотиста олія — аромат був такий, що живіт мимоволі зводило. Але понад усе в повітрі висів солодкуватий, густий шлейф парфумів Галини Петрівни. Повітря здавалося важким і липким, як перед літньою зливою. За столом, накритим пошарпаною клейонкою у великі квіти, зібралася «сімейна рада».
Свекруха, жінка статурна, з обличчям, на якому роками застигав вираз глибокого невдоволення всім світом, витерла повні руки об фартух і повільно поклала в центр столу пухкий білий конверт. Її маленькі очі, схожі на дві колючі намистини, вп’ялися в обличчя невістки.
Олена завмерла. Виделка в її руці здригнулася, ледь чутно дзвякнувши об край тарілки. Вона повільно перевела погляд на чоловіка. Максим сидів, низько опустивши голову, і з якоюсь неприродною зосередженістю розколупував пельмень, наче намагався знайти в тісті таємний сенс буття. Конверт був уже не порожнім — там лежали гроші Максима. Весь аванс, який він отримав сьогодні.
Тріщина в фундаменті
Олена випростала спину. На роботі, у великій фінансовій компанії, цей жест означав, що переговори переходять у жорстку фазу. Вона подивилася прямо в очі свекрусі.
— Вибачте, Галино Петрівно, здається, я не зовсім зрозуміла. Ви пропонуєте мені віддавати всі мої зароблені кошти під ваш особистий контроль?
— Не пропонує, а ставить до відома! — верескнула зі свого кутка Тетяна, сестра Максима.
Тетяна, тридцятирічна жінка, яка перебувала у вічному пошуку «гідного чоловіка» та ідеального манікюру, сиділа, зневажливо підібгавши губи. Поруч із нею її семирічний син Дениско розмазував сметану по столу, дивлячись на дорослих із прихованою зверхністю.
— Ми ж одна родина! — пафосно продовжила Тетяна. — А в нормальній родині все має бути спільним. Макс ось усе віддав. Він справжній чоловік, турбується про матір і сестру. Не те, що дехто, хто ховає копійки по кишенях.
Олена знову подивилася на чоловіка. — Максе?
Він підняв очі, і в них Олена побачила справжню муку. Максим кохав дружину, але перед матір’ю та «нещасною» розлученою сестрою завжди пасував, перетворюючись на безпорадного підлітка.
— Оленко, ну… мама каже, що так ми швидше назбираємо на своє житло. Вони просто хочуть допомогти нам економити.
— Допомогти витратити моє? — Олена ледь помітно посміхнулася.
Галина Петрівна миттєво почервоніла. — Ти як розмовляєш, невістко? Ми тебе в сім’ю прийняли як рідну! Живете в моїй хаті, воду ллєте, світло палите цілодобово!
Квартира справді належала свекрусі — стара «сталінка» з високими стелями, де молодим виділили одну кімнату, поки їхня новобудова стояла на етапі фундаменту. Але Олена справно платила за всі рахунки, купувала продукти на п’ятьох і ніколи не рахувала, хто скільки з’їв.
— Я сплачую всі рахунки і забезпечую холодильник, — спокійно нагадала Олена.
— Ой, велика справа! — втрутилася Тетяна, жадібно поглядаючи на вишуканий годинник на руці Олени. — Дениску потрібен репетитор з англійської, у мами тиск стрибає, ліки тепер як крило літака коштують. А ти собі нові туфлі купила! Я бачила коробку в коридорі. Вони ж коштують цілий статок! Це егоїзм чистої води.
— Це мої кошти, Тетяно. Я працюю керівником відділу аналітики, а не чекаю на допомогу від держави чи батьків, — відрізала Олена.
— Ти бач, яка горда! — Галина Петрівна підвелася, нависаючи над столом, наче штормова хмара. — Досить розмов. Або гроші в конверт, або збирай речі. Максим залишиться тут, це його рідна домівка. А ти йди, куди очі бачать, побачимо, як ти сама заспіваєш.
Максим здригнувся, але змовчав.
Олена дивилася на цю сцену і розуміла: зараз вона програє. Вони маніпулюють Максимом, тиснуть на його почуття провини. Якщо вона просто піде — вони розлучать їх за місяць, дотиснувши його психологічно.
Олена зробила глибокий вдих. Її обличчя стало непроникним, як маска.
— Добре.
Нові правила гри
У кухні на мить запала тиша. Тетяна перестала зображати серцевий напад, а Галина Петрівна здивовано примружилася.
— Що «добре»? — підозріло запитала свекруха.
— Ви маєте рацію, — Олена дістала з сумочки гаманець. — Родина має бути єдиною. Бюджет має бути загальним. Ось моя частина.
Вона витягла пачку купюр — якраз зняла з картки для оплати чергового внеску за будівництво квартири — і поклала їх на стіл. Гроші розсипалися поруч із конвертом.
— Від сьогодні я граю за вашими правилами.
Галина Петрівна тріумфально згрібла гроші. Обличчя Тетяни осяяла хижа посмішка. — Давно б так, — пробурмотіла свекруха, ховаючи касу в кишеню свого безрозмірного халата. — Завтра складемо список покупок. І щоб ніяких твоїх цих дорогих десертів і кави з кав’ярень. Житимемо скромно, треба відкладати на дачу.
— На дачу? — тихо запитав Максим. — Ми ж на нашу квартиру збирали…
— Дитині потрібне свіже повітря влітку! — відрізала Тетяна. — А ви молоді, почекаєте ще кілька років у черзі.
Олена мовчала. У її голові, звичній до стратегічного планування, вже вибудовувалася схема. Жорстока, але єдино правильна.
Театр однієї актриси
Наступні два тижні Олена була «зразковою» невісткою. Вона приходила з роботи вчасно, їла те, що давали — переважно дешеві макарони з сосисками, бо Галина Петрівна вирішила «економити» на продуктах, щоб купувати Тетяні нову косметику.
Олена навіть почала скаржитися. — Ой, Галино Петрівно, щось у мене на роботі перевірки почалися. Такий стрес, такий тиск… Можуть бути проблеми.
Свекруха лише відмахувалася, перераховуючи вечорами гроші в конверті. Її все влаштовувало: Максим працював на двох роботах, Олена віддавала все до копійки.
Аж ось настав вечір «ікс». Олена прийшла додому пізніше, з розмазаною тушшю під очима і тремтячими руками. Вона буквально впала на стілець у кухні.
— Що сталося? — злякано запитав Максим, підбігаючи до неї.
— Все… — прошепотіла Олена. — Мене звільнили. І це не найгірше. На відділ повісили величезну нестачу. Аудит знайшов помилки в моїх звітах… Тепер мені загрожує суд і величезний штраф. Такий великий, що нам доведеться віддавати його роками.
Галина Петрівна, яка саме заварювала чай, застигла з чайником у руках. — Який штраф? Які гроші? Ти що таке кажеш?
— Нас чекає опис майна, — Олена закрила обличчя руками, вдаючи ридання. — Оскільки я тут зареєстрована і ми ведемо спільне господарство, виконавча служба прийде сюди. Описуватимуть усе: телевізор, ваш новий холодильник, шубу вашу, Галино Петрівно… Все, на що немає чеків, що це особиста власність.
Тетяна зблідла. — Мій комп’ютер?! Моє золото?! Ні, вони не мають права!
— Мають, — відрізала Олена, піднявши очі. — Ми ж одна родина. Бюджет спільний, борги теж спільні. Я вже попередила адвоката, що ви допоможете мені виплатити цей борг. Адже ми в горі і в радості, так? До речі, ті гроші, що в конверті — вони першими підуть на погашення.
Галина Петрівна ледь не впустила чайник. — Та ти… ти… Та як ти смієш?! Геть звідси! Забирайся! Максим, негайно розлучайся з нею! Вона нас по світу пустить!
Максим підвівся. Він дивився на матір і сестру, які щойно тряслися від жадібності за свої речі, забувши про людину, яка їх годувала останні місяці.
— Мамо, ти ж казала, що ми — єдине ціле? Що ми маємо підтримувати одне одного? — голос Максима затремтів від розчарування.
— Яке підтримувати?! Вона кримінальниця! Хай сама платить! Я не дам виносити свої речі через її помилки! Світлано, збирай сумки, ховай усе цінне до сусідок!
— Значить, коли Олена приносила гроші — вона була рідною, — продовжував Максим, роблячи крок до дружини. — А як прийшла біда — вона стала чужою?
— Вона нам ніхто! — вигукнула Тетяна. — Приблуда! Нехай іде геть і забирає свої проблеми з собою!
Максим поклав руку на плече Олени. — Вона моя дружина. І якщо ви виганяєте її — я йду разом із нею.
— То й ідіть! — верескнула Галина Петрівна, жбурнувши на стіл той самий конверт, у якому залишилося лише кілька папірців, бо решту вже встигли витратити на забаганки Тетяни. — Йдіть до своїх боргів! Щоб ноги вашої тут не було! Завтра ж подаю на виписку обох!
Вони сиділи в машині Олени, припаркованій за два квартали від будинку. Багажник був забитий їхніми речами — зібралися за п’ятнадцять хвилин під крики та прокльони родичів.
Максим мовчав, дивлячись на свої руки. — Оленко, що ми тепер робитимемо? Такий величезний борг… У нас нічого немає. Наша квартира ще будується. Доведеться знімати якесь дешеве житло на околиці. Я візьму ще одну підробітку. Я тебе не покину, чуєш?
Олена обернулася до нього. Її обличчя більше не було маскою відчаю. Вона ніжно посміхнулася і провела рукою по його щоці.
— Максе, відкрий бардачок.
— Навіщо?
— Просто відкрий.
Максим клацнув замком. Усередині лежала цупка папка з документами. Він витяг її і почав читати. Зверху лежав наказ: «Про призначення Олени Вікторівни на посаду заступника директора департаменту стратегічного розвитку…». Дата — тиждень тому. Під ним — довідка про банківський рахунок із сумою, якої вистачило б на дві такі квартири, як вони купували.
Максим дивився на папери, не вірячи своїм очам. — А як же… суд? Нестача? Опис майна?
— Блеф, любий, — Олена спокійно завела двигун. — Звичайна психологічна драма. Мені потрібно було, щоб ти побачив їх справжніх. Щоб ти зрозумів: для них «родина» — це лише спосіб доїти тебе. Якби я просто запропонувала поїхати, ти б мучився провиною перед «бідною» мамою. А тепер…
— А тепер вони самі нас вигнали, — закінчив Максим. Його плечі вперше за довгий час розслабилися. — Господи, Олено… Ти геній. Але дуже жорстокий геній.
— З вовками жити — по-вовчому вити, — вона натиснула на газ. — Поїхали в готель. Я забронювала нам гарний номер на кілька днів. Відсвяткуємо твоє звільнення з рабства.
Минуло кілька місяців.
Галина Петрівна та Тетяна сиділи на тій самій кухні. Світло горіло тьмяно — почали економити на кожному кіловаті. На столі стояла каструля з рідким супом на дешевих овочах. Конверт посеред столу був плоским і самотнім. Без вливань Олени та стабільної зарплати Максима «спільний бюджет» виявився міражем.
— Треба подзвонити Максиму, — нила Тетяна, розглядаючи свій облізлий манікюр. — Скажи, що в тебе серце прихопило. Хай хоч трохи грошей підкине.
— Дзвонила вже, — буркнула Галина Петрівна. — «Абонент поза зоною досяжності». Заблокував він нас, доню. Обох.
В цей момент телефон Тетяни пискнув повідомленням. Вона відкрила соцмережі й завмерла. На фото Олена та Максим стояли на балконі своєї нової квартири — світлої, з панорамними вікнами. Обидва виглядали неймовірно щасливими.
Підпис під фото говорив: «Нарешті в нашій родині немає зайвих людей. Тільки ті, хто вміє любити, а не лише брати. Всім гарного вечора!».
Тетяна зі злістю відкинула телефон. Вони залишилися удвох у своїй старій квартирі, з порожнім конвертом і повною свободою ненавидіти весь світ. Але ситим від ненависті не будеш. А пельменями на цій кухні більше не пахло — м’ясо стало надто дорогою розкішшю для «щасливої родини».
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
