Найшвидший спосіб дізнатися, що твої найближчі родичі вважають тебе за порожнє місце — це поїхати з ними на спільний відпочинок і спробувати домовитися про «спільний бюджет».

— Оленко, ну не будь ти такою занудою! Новий рік же раз на рік! Один раз живемо, ну справді!

Тітка Валя з таким виразом обличчя, наче вона як мінімум королева місцевого розливу, розмашистим жестом кинула в наш спільний візок три пляшки елітного коньяку. Я краєм ока глянула на цінник. Одна така пляшка коштувала як половина моєї зимової куртки, яку я збиралася купити ще з листопада, але все відкладала, бо «треба ж на свята гроші приберегти».

Ми стояли посеред величезного супермаркету 30 грудня. Навколо — справжнє божевілля. Люди змітали з полиць усе: від консервованого горошку до ящиків із мандаринами. Натовп гудів, штовхався візками, а повітря було просякнуте запахом хвої та нервового очікування свята.

Наша компанія виглядала досить колоритно: я, мій чоловік Андрій, мамина сестра тітка Валя та її чоловік, дядько Петро.

— Тітко Валю, — я намагалася говорити максимально спокійно, хоча всередині вже починало закипати. — Ми ж домовлялися. Робимо нормальний, але економний стіл. Звичайне ігристе, трохи міцного, салати, запечене м’ясо. Цей коньяк… він же коштує стільки, що за ці гроші можна тиждень сім’ю годувати.

Тітка лише махнула рукою. На її пухких пальцях блиснули масивні золоті персні, які так врізалися в шкіру, що здавалося, пальці от-от посиніють. Валя завжди любила «дорого-багато».

— Ой, Оленко, не починай! Петро інше пити не може, у нього від дешевого одразу тиск стрибає. Та й взагалі, ми ж котедж зняли в лісі, там камін, сніг за вікном… Невже ми будемо «самогонку» під ялинкою цмулити? Скинемось потім, ми ж усі свої, рідня!

«Скинемось потім». Знаєте, якби в той момент у моїй голові спрацювала сигналізація, я б, мабуть, просто розвернулася і пішла до каси з власним кошиком, де лежав би батон і пачка кефіру. Але я промовчала. Ну як же, рідня. Треба ж тримати фасад.

Ми з Андрієм жили, як кажуть, «від зарплати до зарплати», з невеликим хвостиком. Я працювала в бухгалтерії невеликої фірми, Андрій — на сервісному центрі. Кредит за стареньку машину, оренда квартири, плани на власне житло… Кожна копійка була на обліку. Для нас ця поїздка в котедж за місто вже була серйозним викликом для гаманця. Оренда коштувала чимало, і ми довго вагалися, чи варто взагалі погоджуватися.

Але дядько Петро вважався у нашій родині «успішним господарем». У нього було кілька точок на ринку, він завжди ходив у шкірянці і розмовляв так, ніби вирішував долі світу. Тітка Валя теж не відставала — манікюр, зачіска, купа пліток про «високе життя».

— А давай ще ось цієї рибки візьмемо, — дядько Петро, сопучи, почав закидати у візок упаковки з дорогою червоною рибою, ікрою в бляшанках та якимись екзотичними сирами. — І ось це м’ясо, дивіться, яка вирізка! На грилі зробимо — пальчики оближете.

— Дядьку Петре, — втрутився Андрій, намагаючись бути ввічливим. — Така вирізка зараз за кілограм коштує як пів моєї зміни. Може, візьмемо щось простіше?

— Та кинь ти, племіннику! — Петро по-батьківськи ляснув Андрія по плечу, ледь не вибивши з нього дух. — Я пригощаю! Ну, у сенсі, у загальний котел кинемо, там на всіх розкидати — копійки вийдуть. Зате поїмо як люди.

Я бачила, як в Андрія заходили жовна на обличчі. Ми розуміли, що ці «копійки» для дядька Петра — це те, що ми зазвичай витрачаємо на продукти за два тижні. Але сперечатися в магазині, коли черга за нами вже готова була нас розтерзати, було марною справою.

Коли ми підійшли до каси, чек виявився такої довжини, що ним можна було обмотати середньої величини ялинку.

— Ого, — свиснув дядько Петро, заглядаючи в папірець. — Ну, нічого. Вдома розберемося. Я зараз карткою оплачу, щоб мені там якісь бонуси нарахували, а ви мені потім на картку скинете. Згода?

— Згода, — приречено кивнув Андрій.

Котедж і справді був гарний. Дерев’яний зруб, запах хвої, затишні спальні. Крім нас чотирьох, приїхала ще їхня донька Христина зі своїм новим кавалером на ім’я Денис. Христина, моя двоюрідна сестра, була дівчиною «непростою». Вона постійно була в пошуку себе, вела блог про саморозвиток і вважала, що робота в офісі — це «рабство для душі». Денис був під стать їй — у дорогому светрі, з ідеально підстриженою борідкою і виглядом людини, яка знає ціну всьому, але ні за що не платить.

Христина з порога заявила, що вона тепер на «інтуїтивному харчуванні», тому їй треба багато овочів, авокадо та безлактозних продуктів. Денис просто заніс ящик якогось крафтового пива та кілька упаковок стейків, які коштували як крило літака.

— Це ми суто для себе взяли, — недбало кинув Денис, ставлячи м’ясо в холодильник. — Бо знаємо, що ви там наготуєте — всякі майонезні салати, які шлунок вбивають.

Я промовчала, хоча в голові промайнуло: «А пити коньяк за тисячі — це для шлунку дуже корисно?».

Підготовка до свята була класичною. Тобто ми з Андрієм різали олів’є, чистили картоплю, мили посуд і бігали туди-сюди з мисками. Тітка Валя керувала процесом з дивана біля каміна.

— Оленко, ну хто так моркву ріже? Треба дрібніше, це ж салат, а не рагу для колгоспників! — повчала вона, посьорбуючи той самий дорогий коньяк, який вони з Петром відкрили «для настрою» ще о п’ятій вечора.

Андрій мовчки стискав ніж. Я бачила, що він тримається з останніх сил. Дядько Петро теж не пасував — він уже встиг «продегустувати» половину запасу спиртного і тепер розповідав Денису про те, як правильно «крутити бізнес» у наші часи.

Стіл накрили пишний. Але він був якийсь дивний. На одному краї стояли наші звичні страви: оселедець під шубою, картопля з куркою, домашні соління. А на іншому, де вмостилася «еліта», красувалися ті самі стейки Дениса, червона риба, ікра та сири з пліснявою.

— Пригощайтеся, діти! — широким жестом запросив Петро, накладаючи собі на тарілку таку гору ікри, що здавалося, баночка зараз закінчиться. — Ми ж одна сім’я!

Я потягнулася була до нарізки з рибою, але тітка Валя спритно пересунула тарілку ближче до Христини.

— Ой, Оленко, залиш рибку Христі. Вона ж м’яса не їсть, їй треба білок звідкись брати. А ви ж картопельку любите, он яка вона в тебе гарна вийшла, розсипчаста! І курка — справжній делікатес, домашня!

Я заціпеніла. У сенсі? Ми ж разом за цю рибу в магазині платили. Це ж був наш «спільний візок». Але рука Валі міцно тримала тарілку. Андрій глянув на мене, його очі кричали: «Брось це, не зв’язуйся». Він мовчки наклав собі картоплі.

Весь вечір ми спостерігали «фестиваль щедрості за чужий рахунок». Дядько Петро з Денисом добили першу пляшку коньяку і взялися за другу. Христина з мамою майже повністю знищили делікатеси. Нам з Андрієм дісталися салати, курка та мінералка.

О другій годині ночі Петро вигукнув: — А тепер — шоу! Денисе, тягни ту коробку, що ми вчора на заправці взяли!

Денис виволік на сніг величезну коробку салютів. — Це професійний набір! — гордо оголосив він. — Там такі залпи, що все село здригнеться. Коштує як середня зарплата по країні, але воно того варте!

Ми вийшли на мороз. Салют і справді був гарний. Яскраві вогні розліталися в небі, перетворюючись на золотий дощ. Я дивилася на ці спалахи і думала: «От і наші гроші летять. Красиво горять».

Першого січня я прокинулася з важкою головою. Не від алкоголю — я випила лише келих вина. Боліла душа. Було відчуття, що нас просто обвели навколо пальця, зробивши декорацією для чужого свята.

Вийшовши на кухню, я побачила тітку Валю. Вона сиділа в шовковому халаті, з калькулятором у руках і тим самим довгим чеком з магазину. Дядько Петро поруч пив розсіл і стогнав.

— О, Оленко, прокинулася! — бадьоро гукнула тітка, хоча очі її бігали. — Сідай, каву будеш? Я тут якраз наші витрати підбиваю, щоб усе чесно було.

Андрій теж зайшов на кухню. Ми мовчки сіли за стіл.

— Отже, — Валя поправила окуляри. — Загальний чек з супермаркету — велика сума, кілька десятків тисяч. Плюс Денис за свої стейки та крафтове пиво додав ще суму. І той салют нічний — він же теж не безкоштовний, за нього Денис віддав чимало.

Вона швидко почала клацати кнопками калькулятора.

— Разом у нас вийшло… — вона назвала суму, від якої в мене в очах потемніло. — Нас було шестеро дорослих. Ділимо на всіх порівну. Отже, з вас двох, дітки, — і вона назвала цифру, яка перевищувала половину нашого місячного бюджету. — Ну, ми з Петром трохи більше візьмемо на себе, бо ми ж старші, а ви нам просто скинете ось стільки-то.

У кухні настала така тиша, що було чути, як сніг падає за вікном. Андрій повільно поставив чашку з кавою.

— Скільки? — перепитав він тихим, небезпечним голосом. — Ви хочете, щоб ми заплатили таку суму за один вечір? Тітко Валю, ви жартуєте?

— Які жарти, Андрійку? — здивувалася вона, кліпаючи очима. — Ось чек. Ось ціни. Ми ж разом гуляли. Ми — сім’я!

— Зачекайте, — я відчула, як у мені щось обірвалося. — Який салют? Ми домовлялися про бюджетний стіл. Ми не просили купувати професійну піротехніку! Ми не пили коньяк по кілька тисяч за пляшку! Ми до нього навіть не доторкнулися!

— Ну, ви ж дивилися салют? Плескали в долоні? — визирнула з коридору Христина, потягуючись. — Значить, ви теж отримали задоволення. А за задоволення треба платити.

— А стейки? — запитала я, відчуваючи, як тремтять руки. — Денис сказав, що вони «суто для них». Ми їх не їли.

— Ну, вони ж стояли на столі! — відмахнувся дядько Петро. — Хто вам заважав брати? Ми ж запрошували. Те, що ви соромилися — це ваші проблеми. У великій родині, як кажуть, зубами не клацають.

Він реготнув, але побачивши обличчя Андрія, одразу замовк і почав дуже уважно вивчати свою порожню чашку.

Я глибоко вдихнула. Все життя я була «зручною» дівчинкою. Слухняною племінницею, яка завжди допомагає, мовчить і усміхається. Але зараз я зрозуміла: якщо я зараз проковтну це, то я буду платити за їхні витребеньки все життя.

— Дай сюди чек, — сказала я тітці Валі.

— Що? — не зрозуміла вона.

— Чек дай. І калькулятор.

Я вихопила папірець з її рук. Андрій підійшов і став у мене за спиною. Я відчувала його підтримку, як скелю.

— Значить так, — почала я, водячи ручкою по довжелезному списку. — Математика — наука точна, як ви самі кажете. Давайте рахувати по-чесному. Пункт перший: коньяк елітний. Три пляшки. Загальна вартість — захмарна. Хто пив? Петро, Валя і трохи Денис. Ми з Андрієм не пили. Викреслюємо з нашої частки.

— Ти що, будеш родині рахунки виставляти? — обурено вигукнула тітка Валя. — Ми вас до котеджу вивезли, у люди!

— Мовчіть, будь ласка, — відрізала я так, що Валя аж підскочила. — Далі. Ікра чорна та червона. Дві банки. Хто їв? Христина, Петро, Валя. Нам навіть не запропонували. Викреслюємо. Салют — ваша особиста ініціатива. Ми пропонували взяти звичайні бенгальські вогні. Ви захотіли шоу — ви за нього і платите. Це як з шубою: якщо ви її купите і мені покажете, я ж не повинна вам половину вартості повертати за перегляд?

Христина відкрила рота, щоб щось вставити, але Андрій глянув на неї так, що вона швидко передумала.

Я рахувала хвилин десять. Гучно, чітко, називаючи кожну позицію.

— Отже, дивимося, що ми реально споживали: картопля, курка, яйця на олів’є, майонез, овочі, хліб, звичайна горілка, яку пив Андрій, і пляшка вина. Разом за продукти, до яких ми мали відношення, сума виходить зовсім невелика. Ділимо її на шістьох, бо ці продукти їли всі. Наша частка — ось така.

Я назвала суму, яка була в десять разів меншою за ту, яку озвучила тітка Валя.

Я дістала з гаманця кілька купюр і поклала на стіл.

— Ось. Це за нашу їжу. Решту — платіть самі за свій «рівень життя».

На кухні запала мертва тиша. Тітка Валя стала схожа на помідор — обличчя налилося червоним, вени на шиї напружилися.

— Ти… ти дріб’язкова! — заверещала вона. — Ти рідну кров за копійки продала! Позорище! Я твоїй матері все розкажу! Як ви нас принизили в перший день року! Ми до них з усією душею, а вони… шматки рахують!

— Розказуй, тітко Валю, — спокійно сказав Андрій, збираючи наші речі в сумку. — Тільки не забудь розказати, як ти хотіла за наш рахунок напоїти чоловіка коньяком, на який він сам не заробив. Думаю, мамі буде дуже цікаво послухати про твою «щедрість».

Початок нового року
Ми зібралися за десять хвилин. Поки ми пакували сумки, за стіною стояв справжній гвалт. Тітка Валя кричала на дядька Петра, Петро огризався, що це вона «перегнула палицю», Христина плакала, що їй зіпсували «енергетику року».

Коли ми виходили до передпокою, тітка Валя вискочила нам навпереріз.

— Якщо ви зараз підете, — прошипіла вона, — вашої ноги більше в нашому домі не буде! Ви нам більше не рідні! Чуєте? Живіть у своїх злиднях і рахуйте кожну копійку, раз ви такі розумні!

— З Новим роком, тітко Валю, — посміхнулася я, застібаючи куртку. — І дякую за урок. Він виявився дуже корисним. Тепер я точно знаю, скільки коштує ваша «любов».

Ми сіли в нашу стареньку машину. Андрій завів мотор, і ми повільно виїхали з двору котеджу. Тиша в салоні була приємною, лікувальною.

За кілька хвилин Андрій почав сміятися. Спочатку тихо, потім усе гучніше.

— Оленко, ти бачила обличчя Петра, коли ти про шубу сказала? — реготав він, витираючи сльози. — Я думав, у нього розсіл назад піде! Ну ти й дала! Я навіть не знав, що ти в мене такий боєць.

Мені теж стало легко. Наче я скинула зі своїх плечей величезну, брудну і важку ковдру, яку тягла на собі роками. Весь цей час я намагалася заслужити їхнє схвалення, бути «хорошою», боялася образити. А виявилося, що треба було просто назвати речі своїми іменами.

Мама, звісно, дзвонила ввечері. Плакала, казала, що Валя в істериці, що ми «розкололи родину». Я не стала сперечатися. Просто спокійно, з цифрами в руках, пояснила їй ситуацію. Росказала, скільки коштував коньяк і як нас відсували від тарілки з рибою, за яку ми заплатили.

Мама довго мовчала. Потім важко зітхнула і сказала: — Знаєш, доню… А тато ж теж завжди мріяв про такий коньяк, хоч разок спробувати. Але Валя завжди казала, що нам таке «не по чину». А тепер я бачу, що вона просто звикла жити за чужий кошт. Правильно ви зробили. Може, хоч тепер вони зрозуміють, що світ довкола них не крутиться.

Минув рік. З «елітною» ріднею ми більше не спілкуємося. Валя заблокувала мене у всіх соцмережах, а Петро при зустрічі на вулиці просто відвертає голову. Кажуть, вони цього літа їздили на море з якимись іншими родичами і там теж трапився скандал через «спільну касу». Люди не змінюються, вони лише змінюють жертв.

А ми цей Новий рік зустрічали вдома. Удвох.

Андрій купив баночку червоної ікри. Справжньої. І пляшку дуже гарного вина, яке ми вибрали разом. Ми не винаймали котеджів, не пускали салютів за тисячі. Ми просто сиділи в теплі, дивилися старе кіно і розмовляли.

І знаєте, це була найсмачніша ікра в моєму житті. Бо вона була куплена за свої гроші. І кожен бутерброд був просочений не гіркотою чужих дорікань, а солодким смаком свободи.

Справедливість — вона насправді набагато дорожча за будь-який елітний алкоголь. І найкращий подарунок, який можна зробити собі на Новий рік — це перестати дозволяти іншим їсти твій хліб і при цьому називати тебе скупим.

Ми тепер точно знаємо: рідня — це не ті, з ким у тебе спільне прізвище, а ті, хто поважає твій труд і твій гаманець так само, як свій власний. А все інше — то просто дешевий феєрверк, який красиво спалахує і залишає після себе лише дим та порожнечу.

Я глянула на Андрія, він посміхнувся мені, піднявши келих. — За нас, Оленко? За чесний рік? — За нас, коханий. І за те, щоб у нашому житті було якомога менше «спільних візків» з тими, хто не хоче крутити педалі.

І в цей момент я зрозуміла: я нарешті щаслива. Без жодних умовностей і без жодних боргів перед тими, хто цього не вартий.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.