Все почалося з тихого звуку вібрації телефону на тумбочці о шостій ранку в суботу.
Коли ти цілий тиждень чекаєш на ці два дні, як на ковток повітря. Коли в планах лише довгий сон, неспішна кава у піжамі й повна відсутність будь-якого «треба». І тут — екран світиться, розрізаючи напівтемряву кімнати, а там повідомлення, від якого серце починає калатати десь у горлі.
«Олено, доброго ранку. Моя сестра з чоловіком та малими сьогодні до вас заїдуть. Пожити треба з тиждень, може, трохи більше. Вони вже виїхали, за кілька годин будуть. Зустрічай».
Це була Лариса Петрівна. Моя свекруха. Жінка, яка щиро вважала, що свідоцтво про народження її сина дає їй довічне право власності на нашу квартиру, наш час і наш спокій. Жодного «привіт», жодного «чи ви не проти». Просто наказ. Короткий і чіткий, як постріл.
Я заплющила очі, сподіваючись, що це галюцинація від недосипу. Але телефон знову дзижкнув:
«Май на увазі — Віка жінка делікатна, звикла до порядку. Дітям підготуй окремі ліжка, щоб не тулилися. І без твоїх оцих салатів з травою — навари борщу, накрути котлет, щоб люди поїли по-людськи».
Я сіла в ліжку. Сон змило, наче холодною водою. Поруч мирно сопів Сашко. Мій коханий чоловік, який у всьому був ідеальним, окрім одного — він абсолютно не вмів казати «ні» своїй матері. Для нього вона була непогрішним авторитетом, скелею, об яку розбивалися будь-які мої спроби встановити кордони.
— Саш, вставай, — я штовхнула його в плече. — У нас надзвичайний стан.
— Що таке? — він пробурмотів, не розплющуючи очей. — Пожежа?
— Гірше. Твоя тітка Віка з усім табором їде до нас. На тиждень. Твоя мама вже все вирішила.
Сашко різко сів. В його очах промайнув такий самий розпач, як і в моїх, але він швидко змінився на звичну покірність долі.
— Ну… це ж рідня, Оленко. Як ми відмовимо? Мама каже, у них там якісь справи в місті. Перетерпимо.
— Перетерпимо? — я відчула, як всередині починає закипати те, що я стримувала роками. — Саш, ми живемо у двокімнатній квартирі. У нас двоє своїх дітей. Де вони будуть спати? На головах один в одного?
— Ну, щось придумаємо… — він відвів погляд і пішов у ванну.
Це було його фірмове «щось придумаємо». Зазвичай це означало, що викручуватися буду я, готувати буду я, а він просто зникатиме на роботі до пізнього вечора, щоб не бачити цього хаосу.
До обіду в двері не просто подзвонили — ними почали грюкати так, ніби прийшов спецназ. На порозі стояла Віка. Висока, галаслива жінка в дорогому, але трохи безглуздому костюмі, її чоловік Степан, який тримав у руках дві величезні валізи й мав вигляд людини, що мріє про телевізор і тишу, та двоє хлопців років семи й дев’яти.
— Ну, привіт, господиня! — Віка зайшла в коридор, навіть не чекаючи запрошення, і одразу почала знімати взуття, кидаючи його посеред проходу. — Ой, а що так тісно? Лариса казала, у вас місця повно. Степане, занось речі в ту кімнату, де диван. Діти, не бігайте, тут і так розвернутися ніде.
Я стояла в дверях кухні, заціпивши зуби. Жодного «дякуємо, що прийняли». Тільки ревізія.
— Оленко, а ти що, не прибирала сьогодні? — Віка провела пальцем по поличці для взуття. — Пил, бачу. Мої хлопці — алергіки, май на увазі. Нам треба, щоб щодня вологе прибирання було.
— Вікторіє, — я намагалася говорити максимально спокійно, — ми не очікували гостей. Повідомлення від Лариси Петрівни прийшло три години тому.
— Ну то й що? Свої ж люди! — вона вже господарювала на кухні, заглядаючи в каструлі. — Ой, а що це в тебе? Овочеве рагу? Хто ж таким мужиків годує? Степан без м’яса — це не людина, а тінь. Треба було хоч відбивних наготувати.
Протягом наступних трьох годин моє життя перетворилося на пекло. Діти Віки, яких вона називала «енергійними сонечками», встигли розлити сік на світлий килим, перевернути кошик з іграшками моїх дітей і почати війну за планшет. Мій Сашко, замість того щоб допомогти, раптом згадав, що йому «терміново треба в гараж підкрутити машину».
Вечір приніс «головний десерт» — візит Лариси Петрівни. Вона прийшла, як ревізор на м’ясокомбінат.
— Ну що, розмістилися? — вона обійняла сестру, а на мене глянула так, ніби я була невдалим елементом інтер’єру. — Олено, чому стіл не накритий? Вечір уже. Сестра з дороги, голодна.
— Я готую, Ларисо Петрівно. Просто важко встигнути все одразу, коли в хаті восьмеро людей на сорок квадратів.
— Не вигадуй складнощів там, де їх немає, — відрізала свекруха. — Раніше в одній хаті по три покоління жили, і нічого, всі були щасливі. Це просто ти така… сучасна. Все тобі не так.
Наступні два дні я була в ролі безкоштовної кухарки, прибиральниці та аніматора. Віка не піднімала нічого важчого за пульт від телевізора. Вона критикувала все: від марки мого прального порошку до того, як я виховую своїх дітей.
— Ти надто м’яка з ними, Олено, — повчала вона, поїдаючи мої запаси сиру. — От мої — золото. А твої тільки заважають Степану футбол дивитися.
Степан, до речі, виявився «золотою дитиною» у тілі дорослого чоловіка. Він просто сидів. Їв, спав і мовчав. А коли я натякнула, що, можливо, варто було б купити продуктів, бо холодильник спорожнів за два дні, Віка зробила великі очі:
— Ой, ми ж у гостях! Лариса казала, що у вас все є. Ми ж не розраховували на такі витрати, нам ще дітям куртки треба купити.
Це була крапля, яка переповнила чашу. Не в грошах була справа — хоча й вони не зайві, — а в цій абсолютній, залізобетонній впевненості, що я їм винна за фактом свого існування.
У понеділок ввечері, коли я повернулася з роботи (так, я ще й працювала, на відміну від Віки, яка була в «пошуку натхнення»), на кухні на мене чекала сцена з класичної п’єси. Лариса Петрівна і Віка пили чай, а мої діти сиділи в кутку, затуркані й тихі.
— Олено, нарешті! — вигукнула свекруха. — Тут Віка каже, що ти вранці забула дітям йогурти залишити. Вони бідні, голодні були до обіду.
Я подивилася на Віку. Та спокійно гортала журнал, навіть не глянувши на мене.
— А ти, Віко, — я поставила сумку на підлогу, — не пробувала встати і сходити в магазин? Він за рогом.
У кухні запала така тиша, що було чути, як цокає годинник. Лариса Петрівна повільно відставила чашку.
— Що ти сказала? Як ти розмовляєш з гостею?
— Я розмовляю з дорослою жінкою, яка живе в моєму домі, їсть мою їжу і при цьому має нахабство скаржитися, що я погано її обслуговую.
— Олено, схаменися! — свекруха піднялася. — Це моя родина! Це мій син тут господар!
— Ваш син тут чоловік, — я виділила кожне слово. — А господарюємо ми тут разом. Точніше, намагаємося. Але зараз я бачу тут лише готель «Свавілля», де я — єдиний персонал без зарплати.
— Та якби мій син знав, на кому він одружився… — почала Віка, але я не дала їй договорити.
— Твій чоловік, Віко, одружився з жінкою, яка вміє рахувати свої сили. Значить так. План на завтра такий. Ви або знімаєте житло — у місті повно варіантів, цілком пристойних. Або ви самі готуєте, самі прибираєте за своїми дітьми і купуєте продукти на всіх. Якщо ні — двері он там.
Лариса Петрівна схопилася за серце. Це був її коронний прийом, який зазвичай змушував Сашка бігати навколо неї з краплями. Але Сашка вдома не було.
— Ти… ти нас виганяєш? Рідну кров? — прошепотіла вона.
— Я виганяю нахабство, — відповіла я. — А рідна кров не поводиться так, ніби прийшла завойовувати територію.
Віка демонстративно почала збирати речі, голосно кидаючи їх у валізу. Вона кричала про «жахливе ставлення», про те, що «в селі люди добріші», і що вона «ноги в цьому домі більше не буде». Степан так само мовчки допомагав їй, маючи вигляд людини, якій абсолютно все одно, де мовчати — тут чи в готелі.
Коли за ними зачинилися двері, Лариса Петрівна залишилася сидіти на стільці. Вона виглядала здутою повітряною кулькою.
— Ти все зіпсувала, — тихо сказала вона. — Тепер вона всім розкаже, яка ти…
— Яка я? Що я не дала вилізти собі на голову? — я підійшла до неї. — Ларисо Петрівно, я вас поважаю. Ви мати мого чоловіка. Але я не дозволю руйнувати мій дім. Якщо ви хочете приходити до нас як бабуся, як гостя — ми завжди раді. Але не як генеральний директор нашого життя.
Вона пішла того вечора теж. Мовчки. Без скандалу, але з такою важкою образою, що її можна було відчути фізично.
Коли повернувся Сашко, я чекала на все що завгодно: сварку, звинувачення, вимоги вибачитися. Він пройшов на порожню кухню, сів за стіл і довго дивився у вікно.
— Вони поїхали? — запитав він нарешті.
— Поїхали.
— Знаєш… — він зітхнув. — Я зустрів їх біля під’їзду. Мама плакала, Віка кричала. Я спочатку хотів розвернутися і піти назад у гараж. А потім подумав: а чому я маю тікати з власного дому?
Він підвівся, підійшов до мене і просто обійняв.
— Вибач мені. Я мав сам це зробити ще в перший день. Я просто боявся образити маму. Але ти маєш рацію — якщо я не захищу наш спокій, його ніхто не захистить.
Минуло кілька місяців. Це був непростий час. Лариса Петрівна не дзвонила тижнями, передавала через знайомих, що «невістка в Сашка зі сталевими зубами». Але з часом шторм вщух.
Нещодавно вона подзвонила. Сама.
— Олено, я тут пиріжків напекла… з капустою, як Сашко любить. Можна я забіжу на годинку? Обіцяю — на одну годинку. Побачуся з малими і піду.
Я посміхнулася в слухавку.
— Заходьте, Ларисо Петрівно. Чай якраз заварила.
Вона прийшла. Цього разу вона не заглядала в шафи. Вона не повчала мене, як мити підлогу. Вона просто сиділа на кухні, розповідала якісь новини і вперше за багато років слухала, що я їй відповідаю.
Коли вона йшла, вона зупинилася в дверях і сказала:
— А знаєш… я ж теж колись такою була. Намагалася всім догодити, щоб свекруха слово добре сказала. А вона так і не сказала. Може, воно й добре, що ти інша. В тебе характер є. Мій Сашко… він добрий, але м’який. Йому такий стрижень поруч і потрібен.
Ця історія не про злу свекруху чи погану родичку. Вона про те, що любов і повага не існують без кордонів. Іноді треба один раз голосно сказати «досить», щоб потім усе життя розмовляти пошепки про приємні речі.
Тепер мої вихідні — це знову мій час. Час для кави, для дітей і для тиші, яку ніхто не сміє порушити без мого дозволу. І знаєте що? Це найкраще відчуття у світі — бути господаркою не лише у своїй квартирі, а й у своєму житті.
Чи варто було це того скандалу? Однозначно. Бо сім’я — це не про те, щоб терпіти, це про те, щоб цінувати один одного. А цінувати починають лише тоді, коли розуміють: ти — особистість, а не додаток до квартири чи зручний сервіс.
Як ви вважаєте, чи варто було так різко ставити крапку, чи краще було «перетерпіти» заради миру в родині? Хто у вашому домі встановлює правила?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
