Суботній ранок дихав вологою від річки.
Олена стояла біля вікна своєї квартири, механічно протираючи кухонну стільницю.
У повітрі ще витав аромат лимонного мийного засобу, аж раптом його розрізав інший запах — різкий, дорогий і до болю знайомий.
Парфуми з нотками ароматних спецій та вітру. Запах, який вона випалювала зі своєї пам’яті дуже довго.
— Оленко, а частувати гостя чаєм уже не модно?
Вона заціпеніла.
Ганчірка вислизнула з пальців і лягла на кахлі неохайним мокрим комом.
Серце, яке вона так довго вчила битися рівно, збилося з ритму, наче старий годинник.
Вона повільно, ніби крізь товщу води, обернулася.
У дверях кухні, притулившись плечем до одвірка, стояв він. Артем.
За п’ять років він майже не змінився, хіба що засмага стала густішою, а на скронях проступила перша шляхетна сивина.
На ньому була фірмова шкірянка, вартість якої могла б закрити кілька її іпотечних платежів.
Очі — нахабні, сині, як дніпровська вода в погожий день, — дивилися так, ніби він просто виходив на десять хвилин до магазину, а не зник на п’ять років.
— Артем? — голос зрадницьки здригнувся.
— Він самий. Привид минулого, — він без запрошення пройшов до столу, оглянув новенькі фасади кухні, магнітики на холодильнику, які малював малий Остап, і вазон з орхідеєю. — Гарно тут у тебе. Одразу видно — господиня старалася. Але затишок якийсь, надто правильний. Без чоловічої іскри.
Олена підняла ганчірку, намагаючись вгамувати тремтіння рук.
У голові пульсувала лише одна думка: «Чому зараз? Навіщо?»
— Що тобі потрібно, Артеме? Як ти взагалі наважився сюди прийти?
— Та от, проїздом, — він знизав плечима з тією легкою невимушеністю, яка колись так її підкорила. — Скучив за твоїм чаєм. З чебрецем, як я люблю. Пам’ятаєш?
— Артеме, це не просто поганий жарт, це образа.
— А я не жартую. Олено, я справді скучив. За тобою, за Остапом. До речі, де він? У школі?
Олена відчула, як пальці заніміли від напруги.
— Ти не маєш жодного права вимовляти його ім’я.
— Чому це? — Артем щиро здивувався, звівши брови. — Я його батько. Рідний, юридичний — як не крути.
— Ти перестав ним бути в той момент, коли залишив записку на дзеркалі: «Олю, я задихаюся в цьому побуті. Світ занадто великий, щоб сидіти в одній квартирі. Не шукай». Ти пам’ятаєш це, Артеме? Ти пам’ятаєш, як він плакав перші пів року, кличучи тебе кожного разу, коли рипіли двері?
Він зморщився, ніби від кислого лимона.
— Ну, навіщо цей драматизм? Це все емоції минулого. Я був молодий, хотів самореалізації.
— Тобі було тридцять два. Ти був дорослим чоловіком.
— Саме так! Криза смислів, пошук істини, — він клацнув пальцями. — Я побачив світ, Олено! Я проїхав на байку всю Європу, жив у горах Грузії, фотографував світанки над океаном!
— А я три роки не бачила моря, бо кожна копійка йшла для Остапа, у якого на фоні стресу почалися проблеми різні. Я купувала взуття на розпродажах, щоб у нього були найкращі вітаміни. І я щовечора вигадувала казки про те, що тато — секретний пілот, який рятує світ, щоб він не відчував себе покинутим.
— Гаразд, гаразд, не заводися, — він примирливо підняв долоні. — Гроші я дам. Багато. Скільки треба, щоб компенсувати ці роки?
— Ніскільки. У нас все є.
— Та годі тобі, — він усміхнувся своєю «фірмовою» усмішкою і підійшов ближче. Від нього пахло чужим, далеким світом, у якому не було місця відповідальності. — Я повернувся, Олено. Назовсім. Прийшов відновлювати родину.
Це було вже не просто повернення. Це був оголошений початок чогось не дуже доброго.
— Родину? — Олена відступила до самої стільниці, відчуваючи холод штучного каменю крізь тонку сукню. — Яку родину, Артеме? Її більше немає. Ти сам спалив усі мости, коли поїхав «шукати істину».
— А я побудую нові, — він випромінював таку впевненість, що на мить їй стало моторошно. — Я зрозумів головне: сім’я — це якір. А я, нерозумний, думав, що це тягар.
— Якір? — Олену прорвало. Лють, яку вона роками тримала під замком, вибухнула. — Ти хоч уявляєш, що таке якір? Це коли дитина посеред ночі плаче, недобре себе почуває, а в тебе немає машини, і ти біжиш з ним на руках до швидкої! Це коли ти працюєш на двох роботах, щоб купити йому омріяний велосипед, а ввечері ще читаєш казку, хоча очі самі закриваються! Це і є якір, Артеме! А ти навіть не човен. Ти просто тріска, яку носило хвилями, поки інші кораблі тримали курс у шторм!
Він слухав її спокійно, трохи схиливши голову.
Його це не зачіпало — він був надто закоханий у власний образ «повернутого героя».
— Ти стала міцнішою, Олено. І значно красивішою. Ця суворість тобі личить.
— Дякую. Це побічний ефект виживання.
— Коротше так. Що було — загуло. Давай з чистого аркуша. Остап зрадіє. Будемо разом ходити на Дніпро-Арену, куплю йому найдорожчий комп’ютер.
— Остап не любить футбол. Він займається авіамоделюванням.
— О, літаки! Це ж супер! Я йому розповім, як летів над Альпами.
В цей момент у коридорі почувся звук ключа.
Двері відчинилися, і спокійний, глибокий чоловічий голос вимовив:
— Оленко, ми вдома! Забрали Остапа з гуртка, по дорозі купили твої улюблені еклери.
Артем різко розвернувся.
Його обличчя вмить втратило розслабленість.
— Це ще хто? — процідив він.
До кухні увійшов Андрій.
Високий, плечистий чоловік років сорока, у простому светрі та джинсах. У руках він тримав пакет із продуктами та дитячий наплічник.
Поруч з ним стояв восьмирічний Остап.
— Привіт, — Андрій здивовано поглянув на гостя, потім на зблідлу Олену. — У нас відвідувачі?
— Це Артем, — рівно промовила Олена. — Мій колишній чоловік.
Андрій поставив пакет на стілець. Його погляд був уважним, але позбавленим агресії. Це був погляд людини, яка точно знає своє місце в цьому домі.
— Андрій, — він простягнув руку.
Артем зміряв його оцінювальним поглядом: відсутність дорогих аксесуарів, але спокій в очах.
Потиснув руку неохоче, зневажливо.
— Дуже приємно. А ви, перепрошую, хто в цьому домі? Квартирант?
— Я тут живу, — просто відповів Андрій.
Остап, який досі мовчав, уважно роздивлявся незнайомця.
Хлопчик був маленькою копією Артема — ті ж риси обличчя, той самий колір очей.
Але в погляді дитини не було батьківського нахабства, лише дитяча відкритість.
— Остапчику, привіт, — Артем присів на коліна, намагаючись бути на одному рівні з сином. — А я твій тато. Артем. Пам’ятаєш мене?
Хлопчик подивився на матір, потім на Андрія, і врешті знову на Артема. Потиснув плечима.
— Не дуже. Фото бачив.
— Нічого, тепер ми будемо бачитися часто! — Артем витягнув із кишені останню модель смартфона. — Це тобі. Подарунок від справжнього батька.
Дитина ахнула, побачивши блискучий ґаджет.
— Ого.
— Бери-бери, — Артем підморгнув. — За те, що виріс таким козаком.
— Артеме, це зайве, — втрутилася Олена.
— Я батько, я маю право балувати свого сина!
— Маєш право? — голос Андрія був тихим, але в ньому прозвучав метал. — А де ти був, коли треба було мати право сидіти з ним на лікарняному при недугах? Де було твоє право, коли він вперше пішов до школи?
— Слухай, — Артем підвівся. — Не лізь не в свою справу. Це наші родинні розбірки.
— Ні, Артеме, — раптом твердо вимовив Остап. Він підійшов до Андрія і простягнув йому смартфон. — Тату Андрію, заберіть, будь ласка. Мені не треба.
В кухні западала тиша. Артем зблід.
— Як ти його назвав? — прошепотів він.
— Тато Андрій, — повторив хлопчик і сховався за спину Андрія. — Він мій тато. Він зі мною літаки клеїть.
Коли Олена з Андрієм вклали Остапа спати, Артем все ще сидів на кухні.
Від його колишнього блиску не залишилося й сліду. Він був розлючений.
— Ти чув?! Він його татом назвав! Якусь підробку! — говорив він, міряючи кухню кроками. — Я його рідний батько!
— А Андрій — його рідна душа, — спокійно відповіла Олена, сідаючи за стіл. — Хто винен, що за п’ять років ти став для нього просто картинкою з фотоальбому? Андрій — єдиний батько, якого він знає в реальності.
— Це не батько! Це вихователь! — Артем аж трусився. — Я дав йому життя!
— А Андрій дав йому дитинство, — Андрій увійшов до кухні й зачинив двері. — Давай без криків. Дитина спить.
— Яке дитинство?! Нудне, за графіком? Каші, уроки, прогулянки парком? — Артем ткнув пальцем у бік Андрія. — Я б йому світ показав!
— Ти для початку дізнайся про нього хоч щось, ти нічого про нього не знаєш, — не стрималася Олена. — Ти знаєш ім’я його вчительки? Знаєш, як звали його першого собаку, якого не стало минулого року?
Артем розгублено мовчав.
— А Андрій знає, — продовжила Олена. — Бо це він тримав його за руку, коли Остап плакав за тим песиком. Це він вчив його кататися на ковзанах. Це він, а не ти, був поруч кожну мить.
— Гроші — це пил! Головне — емоції! Я йому подарую такі враження.
— Ти подарував йому дорогий телефон, який він повернув Андрію. Бо для нього Андрій — авторитет. А ти — незнайомий дядько з дорогою іграшкою.
Артем зупинився. Його обличчя викривилося від образи.
— Оленко, я ж заради вас повернувся. Я все зрозумів. Давай виженемо цього іншого тата.
— Його звати Андрій. І виганяти нікого не треба. Твій час «підкорення світу» закінчився, бо гроші скінчилися? Чи просто стало самотньо?
Артем здригнувся. Маска героя сповзла.
— Та яка різниця?! Мені потрібна родина! Мені потрібен син!
Все стало на свої місця. «Мені», а не «нам».
Як і п’ять років тому.
— Ні, Артеме. Ти не забереш наш затишок. Бо родина — це не готель, куди можна заїхати, коли закордон набрид.
Олена відчинила вхідні двері.
— Я даю вам місяць! — крикнув Артем на порозі. Його очі горіли недобрим вогнем. — Я доведу, що я кращий. Я поверну своє! Нудні завжди програють вільним!
Двері захлопнулися.
Олена закрила обличчя руками. Андрій підійшов і з теплом взяв її аз руку.
— Все буде добре, рідна.
— Ні, Андрію. Він не зупиниться. Він — руйнівник.
— Руйнуванню можна протидіяти, — тихо сказав Андрій. — Просто треба будувати міцніше.
Почалася справжня боротьба. Артем діяв із напором.
Він чекав на Остапа біля школи, завалював його конструкторами та солодощами.
Він надсилав Олені величезні кошики квітів на роботу, змушуючи колег шепотітися за її спиною.
Він приходив вечорами, приносячи делікатеси і розповідаючи історії про «те, як ми колись були щасливі».
Остап був розгублений. З одного боку — веселий «тато Артем», який дозволяє все.
З іншого — «тато Андрій», з яким просто добре.
— Мамо, а хто мій справжній тато? — запитав хлопчик якось увечері.
— Тато Артем дав тобі життя. А тато Андрій – він тебе ростить і любить щодня.
— Значить, у мене два тата?
— Так буває, синку.
— Але тато Артем каже, що Андрій скоро піде. Що він тут зайвий.
Олена відчула, як всередині все стиснулося.
Артем говорив у найболючіше місце.
Кульмінація сталася у п’ятницю.
Андрій затримувався на будівництві нового об’єкта. Олена з сином вечеряли, коли у двері забарабанили.
— Тато Артем! — Остап зрадів.
Артем увійшов, сяючи, як нова монета. У руках він тримав конверт.
— Збирайтеся! Ми їдемо в Єгипет! Прямо сьогодні вночі! Все включено, найкращий готель, море, рибки! Як колись, Оленко! Ти, я і малий!
Дитина застрибала від захвату.
— Ура! На море! Мамо, швидше!
Олена дивилася на Артема, на сяючого сина, на квитки.
Це виглядало як ідеальний фінал мелодрами. Герой повернувся, усвідомив, виправився.
— Артеме, я не можу. У Андрія робота.
— Та кинь ти свого Андрія! — відмахнувся Артем. — Нудні програють, пам’ятаєш? Подивись на сина! Це буде найкраща пригода в його житті!
В цей момент у дверях з’явився Андрій.
Він був втомлений, у робочому одязі, але, побачивши квитки в руках Артема, миттєво все зрозумів.
— Що тут відбувається?
— Тату Андрію! Ми на море летимо! З мамою і татом Артемом! Ти з нами?
Андрій подивився на Олену.
В його очах не було докору. Лише біль і німе питання.
— Ну що, Олено? — Артем втрутився. — На чиєму ти боці? Пригод чи іпотеки і сірих буднів?
Олена подивилася на втомлені руки Андрія, які щодня будували справжні будинки.
Потім на самозакохане обличчя Артема.
— Артеме, скажи чесно, — її голос був дуже тихим. — Чому ти насправді повернувся? Гроші закінчилися? Чи та жінка, заради якої ти поїхав у Німеччину, виставила тебе за двері?
Артем здригнувся.
Маска тріснула.
— Яка різниця?! Я повернувся, бо мені так захотілося!
— Ось і відповідь, — Олена присіла перед сином. — Остапчику, ми поїдемо на море. Але влітку, десь в Одесу. І з татом Андрієм. Бо справжні пригоди — це не коли хтось прибігає раз на п’ять років з квитками, а коли хтось поруч щодня.
— Значить, ти обрала його? Цього будівника? — Артем дивився на Олену з роздратуванням. Квитки валялися на підлозі. Остап, схлипуючи, пішов у кімнату з Андрієм.
— Так, Артеме. Я обрала надійність.
— Нерозумна. Ти просто боїшся жити яскраво!
— Я не боюсь. Я просто не хочу більше збирати уламки після твоїх «яскравих» спалахів. Твоя казка завжди закінчується однаково: ти їдеш «рятувати світ», а я залишаюся з боргами і заплаканою дитиною.
— Сину скажеш, що вигнала рідного батька?
— Скажу, що тато знову вилетів у свій рейс. Постійний, — Олена відчинила двері. — Прощавай, Артеме. Сподіваюся, ти знайдеш свій океан. Але не в нашому домі.
Він пішов, грюкнувши дверима так, що забряжчало скло.
Олена замкнула замок на всі оберти.
У квартирі запала дивовижна тиша. Ураган пішов.
З дитячої вийшов Андрій.
— Заснув. Сказав, що Одеса краще за Єгипет, бо там своя рідна водичка.
Андрій підійшов і тепло глянув на Олену. Від нього пахло бетоном, домом і спокоєм.
— Дякую, Андрію, — прошепотіла вона.
— За що?
— За те, що ти такий, правильний. І за те, що ти просто є.
Вона взяла ганчірку і стерла те останнє мокре коло від чашки з чаєм, яку залишив Артем, на стільниці.
Все повернулося на свої місця. Життя тривало — не яскраве, як феєрверк, але тепле, як вогонь у каміні.
А ви б якого обрали чоловіка: звичайного працівника, але доброго та надійного, хоч і мало заробляє, чи чоловіка, який завжди досягає мети, в житті йому все легко вдається, заробляє добре і з ним цікаво?
Фото ілюстративне.
