fbpx

Оленка поїхала за кордон на заробітки. Там знайшла чоловіка і згодом вийшла заміж, але з України на їхньому весіллі нікого не було. Дивилася матір на весільне фото своєї доньки — й сумувала: як вона там, на чужині серед чужих людей? Уперше мама приїхала до доньки майже через десять років, коли в тієї вже було троє дітей. — Діти запитують в Оленки, — з плачем каже її матір, — чому бабуся з України їй допомагає, а їхня бабуся тільки гуляє і їсть

Ми самі обираємо собі долю, у когось вона близенько – тільки рукою подати, а комусь потрібно їхати, у далекі світи, щоб її наздогнати. Оленка поїхала за кордон на заробітки. Там знайшла чоловіка і згодом вийшла заміж, але з України на їхньому весіллі нікого не було. Дивилася матір на весільне фото своєї доньки — й сумувала: як вона там, на чужині серед чужих людей? Уперше мама приїхала до доньки майже через десять років, коли в тієї вже було троє дітей. — Діти запитують в Оленки, — з плачем каже її матір, — чому бабуся з України їй допомагає, а їхня бабуся тільки гуляє і їсть.

Дуже добре жилося Оленці. Закінчила інститут, працювала в банку. Мешкала у Львові у просторій квартирі. Тепер там поселився її рідний брат із сім’єю, бо батьки після виходу на пенсію переїхали до села. За матеріалами

— Працьовитою, скромною була, ніколи допізна не гуляла, в усьому знала міру, — пригадує мама Оленки, втираючи сльози. — Хіба зрідка натякала, що не проти поїхати за кордон на заробітки, бо в Україні зарплати невисокі. Але ніхто з нас не сприймав цього серйозно.

Проте однієї ночі донька не прийшла додому ночувати. Батьки місця собі не знаходили. Телефонували подругам, співробітникам, але ніхто нічого не знав. Писати заяву поки не хотіли — соромилися розголосу. Надіялися, що прийде. Та де там… Аж через чотири дні Оленка їм зателефонувала і випалила:

Читайте також: Весілля було гучним і я переїхала жити до чоловіка. Цілий місяць я сама купувала харчі ввечері, повертаючись з роботи. Коли місяць скінчився, прийшли квитанції за комунальні послуги, у мене вже грошей не залишилося і я показала їх чоловікові. Він сказав, що цілий рік давати мені гроші не буде. Лише згодом я дізналася, що причина у свекрові

— Мамо, я в Празі.

— Ти що, чотири дні сидиш у «Празі»? — здивувалася матір, адже у Львові був ресторан із такою назвою.

— Ні, — відповіла. — Я в столиці Чехії. В місті Празі. Хочу знайти тут собі роботу. Не переживайте за мене, все буде добре…

Відлягло батькам від серця, хоча вони й не схвалювали такого вчинку доньки. Але дякували Богові, що жива, бо різне передумали за ці чотири дні, що видалися їм роками.

Незадовго Оленка й справді знайшла в Празі роботу. Заробляла значно більше, ніж у рідному місті, тож повертатися додому не хотіла. За два роки навідалася у відпустку й знову гайнула за кордон. А якось зателефонувала й повідомила:

— Мамо, я вже у Швейцарії!

З’ясувалося, що в Празі вона познайомилася з молодим швейцарцем, котрий перевів її пішки через кордон.

— Це мій наречений, мамо, — радісно розповідала Олена. — Ми живемо в будинку його батьків. У селі, але те село таке гарне й чисте! В Україні навіть схожих немає. І взагалі, нам іще дуже далеко до таких умов, як у Швейцарії. Не переживайте, все буде добре…

Згодом молоді люди побралися, але з України на їхньому весіллі нікого не було. Дивилася матір на весільне фото своєї доньки — й сумувала: як вона там, на чужині серед чужих людей?

Уперше мама приїхала до доньки майже через десять років, коли в тієї вже було троє дітей. Вона довго не могла мати дітину, а потім сталося диво: дітки почали з’являтися на світ одне за одним. Дуже сподобалася Олениній мамі Швейцарія. Тільки не могла змиритися, що з внуками годі поговорити, бо ж української мови не знають. Оленка поволі вчила їх.

…Уже двадцять років минуло, як Олена у Швейцарії. У неї вже п’ятеро дітей. Відколи народила першого сина, перестала працювати. Чоловік заробляє добре, сім’я забезпечена, дім — повна чаша. Але почувається в ньому Оленка, наче пташка в золотій клітці. Нічого не бачить, крім дому. Повністю присвятила себе догляду за дітьми. Через постійні клопоти не може приїхати в Україну. Просить, аби батьки частіше їх провідували.

— Діти запитують в Оленки, — з плачем каже її матір, — чому бабуся з України їй допомагає, а їхня бабуся тільки гуляє і їсть. Оленка пояснює, що бабуся з України теж їхня. А вони: «Тогда почему она с нами не живёт, если она наша?»

Жде не діждеться мама, коли її донька нарешті, вперше за двадцять років, ступить на рідний поріг. Та щойно наймолодший внук попросить телефоном приїхати — вкотре збирається в далеку дорогу. Бо дуже скучає за своїми найріднішими.

Марія ПОЖАРНЮК.

с. Кривеньке Чортківського району.

Фото ілюстративне, з вільних джерел

You cannot copy content of this page