Олена Іванівна дивилася на своє відображення в дзеркалі і все більше переконувалася, що її життя пройшло якось не так, як мало б.
Вона більше не помічала зміни у своїй зовнішності — це стало буденністю.
Але кожен раз, коли вона дивилася на свого сина, на його розумні очі, що дивилися з захопленням на нову книжку, вона відчувала, що все, що вона робить, має сенс.
І все ж таки, вона запитувала себе: чи можна так в усьому собі відмовляти, щоб її рідний син міг отримати те, чого ти сам так давно прагнув?
Олена, жінка, якій ледь виповнилося п’ятдесят, виглядала набагато старшою за свої роки.
Її обличчя вкрили глибокі зморшки, очі, що колись світилися юністю, тепер були втомленими.
Вона одягалася неймовірно скромно, навіть бідно: старі речі, які їй віддавали подруги, або щось, що вона купувала на розпродажах, носила роками.
Її сиве, як сніг, волосся завжди було зібране в невеличкий пучок, без жодних прикрас чи фарбування.
Вона ніколи не користувалася косметикою і завжди коротко стригла нігті.
Економія на собі стала її філософією життя, і це було видно в кожній рисі її зовнішності.
Єдиною близькою людиною в її житті був десятирічний син, Дмитро.
Довгі роки особисте життя Олени не складалося.
Хоча в молодості вона була досить симпатичною. Але щось завжди йшло не так.
Можливо, надто суворе, «книжкове» виховання матері, а може, просто доля.
Вона так і не дочекалася свого принца, а коли їй виповнилося сорок, батьків одного за одним не стало, залишивши її в порожній квартирі на самоті.
Ця самотність, ця порожнеча, дала їй мрію – стати мамою для себе.
— Олено, як ти взагалі про це можеш думати? — зітхала її давня подруга, Віра. — Ти вже доросла і розумна людина. Все життя без дітей прожила, навіщо тобі це зараз у такі непрості часи? Тобі ж допомогти зовсім нікому. Заведи собачку чи кішку, якщо нудно.
— Я не хочу собачку, я мрію стати мамою. Я хочу мати сенс життя.
— Дитину ще ростити, Олено, довгі роки! — не вгавала Віра. — І в наш час виростити її так, щоб не гірше за інших, — це подвиг. Як ти одна справишся з цим? У повній сім’ї це буває непросто, а ти сама! Де ти візьмеш гроші? У тебе ні заощаджень, ні високих доходів немає. Квартира, звичайно, є, але цього ж мало. Ти не впораєшся, Олено. Навіщо тобі така важка ноша на старості років?
Ці розмови, замість того, щоб зупинити Олену, навпаки, загартували її рішення.
Вона твердо вирішила: її дитина матиме все, і ніхто не зможе сказати, що вона, самотня мати, не змогла забезпечити своє дитя.
— Вони ще побачать, — шепотіла вона собі. — Мій син матиме все найкраще.
Сьогодні її синові, Дмитру, десять років, і він дійсно має все, і все найкраще.
Подруги, згадуючи колишні розмови, намагалися віддавати їй дитячий одяг.
— Олено, — казала ще одна подруга, Наталя, — візьми, тут речі мого онука. Він їх майже не носив, може, Дмитро буде носити вдома або на прогулянку.
— Дякую, Наталю, але не треба, — Олена ввічливо, але рішуче відмовилася. — У мого сина все є.
Наталя була ображена. Інші подруги також дивувалися її поведінці.
Але з часом вони змирилися і зрозуміли: для сина Олена зробить все.
Вона щороку возить його на море, купує найсучасніші гаджети, він навчається в найкращій гімназії, носить лише фірмовий одяг та взуття.
Звичайно, це все давалося їй дуже нелегко. Вона постійно шукала підробітки, економила на собі, але ніколи не скаржилася нікому, адже знала заради кого старається.
Дмитро ріс розумним, вихованим і привітним хлопчиком. Він добре вчився, намагаючись радувати маму.
Здається, він розумів, чого їй це все коштує: навчання в гімназії, де вона здавала ледь не половину своєї зарплати на потреби класу та подарунки вчителям. А потім ночами сиділа над перекладами, щоб закрити дірки в бюджеті.
Якось, побачивши маму втомленою, Дмитро підійшов до неї.
— Мамо, а навіщо ти так багато працюєш? Може, я буду ходити в звичайну школу?
— Ні, Дмитре, — вона посміхнулася, погладивши його по голові. — Ти повинен вчитися в найкращій гімназії. Це твоє майбутнє. Я не для себе це роблю, а для тебе.
Як і будь-який хлопчисько, Дмитро хотів мати планшет та айфон, бо у його однокласників ці речі були нормою.
Але, дивлячись на інших мам, які під’їжджали до гімназії на дорогих авто, в шубах та діамантах, йому ставало трохи ніяково.
Він не соромився своєї мами, але боявся, що хтось із однокласників може щось сказати про її старе пальто і стоптані чоботи. Дмитро опускав голову і сумно озирався.
Одного разу, збираючись на прогулянку, він обійняв маму.
— Мамо, а давай тобі купимо нові чоботи? І шубу? Ти така гарна, тобі це личитиме.
Олена засміялася.
— Ой, та навіщо мені шуба, синочку? Куди мені в ній ходити? В супермаркет, чи що? У мене й так тепло. А чоботи ще як нові, ще на цей рік точно згодяться, а там, може, й на наступний.
Вона вкладала все, що мала, у свою дитину. В освіту, виховання, в стосунки.
Вона хотіла, щоб у сина було краще життя, ніж у неї. Вкладала все, без залишку.
І, хоча всім казала, що не сподівається на допомогу від нього в старості, в глибині душі, звичайно, сподівалася.
Іноді вона замислювалася, чи правильно вона робить, повністю ігноруючи себе. Але потім розуміла, що все це заради сина, адже мріяла про його краще життя.
Але чи вірно робить мати? А чи буде син колись пам’ятати, що вона робила для нього, щоб він жив краще?
Чи мати й на старості далі житиме бідно, коли син будуватиме вже сам собі щасливе життя?
Чи варто так жити матері заради своєї дитини, щоб у неї, головне, все було?
Фото ілюстративне.
