Анна стояла посеред невеличкої кухні, намагаючись впоратися з емоціями, що огортали її. Вона дивилася на Ігоря, який спокійно пив каву, немов нічого не сталося.
– Це жарт, Ігорю? Ти серйозно? – її голос притих на останньому слові, коли вона просто стояла на місці, відчуваючи, як її ноги немов приросли до підлоги.
Ігор підняв погляд, відриваючи його від чашки.
– Олена потребує допомоги. Я не можу просто залишити її в такій ситуації. Ми залишаємося в місті, все тимчасово. Ти ж розумієш, як їй важко зараз, – він відповів з холодною впевненістю.
Анна нервово посміхнулася, наче намагаючись переконати себе, що він просто не може бути таким безтурботним.
– Важко Олені? Тобі не здається, що важко тепер і нам? Ми тільки що продали нашу квартиру, щоб змінити наше життя, щоб зробити крок вперед, про що давно вже мріяли обоє. І ось тепер ти просто так береш і все вирішуєш за нас?
Ігор зітхнув важко, ніби передчував, що розмова буде нелегкою.
– Я скасував всі плани. Олена залишилася одна з двома дітьми, а її чоловік залишив їй лише борги. Я не можу її покинути, ти б на моєму місці зробила те ж саме.
– На твоєму місці?! – Анна так емоційно викинула полотенце на стіл, що воно ледь не впало. – Ти навіть не дав мені шанс на вибір! Я б хоча б обговорила це з тобою, а ти просто вирішуєш: «Ось квартира, ось Олена». А я? Де я в цій історії?
Ігор закрив очі, не міг дивитися на реакцію дружини.
– Анно, заспокойся, це не кінець світу. Нова квартира – це лише тимчасове рішення. Олена потребує допомоги, і ти сама казала, що сім’я – це найважливіше.
Ці слова впали, наче холодний дощ. Вона завжди говорила, що сім’я важливіша за все. Але чи значить це, що її власні мрії та бажання не мають жодної ваги?
– Сім’я? – Анна дивилася на нього із розчаруванням. – Нашою сім’єю є ми. Ти, я, наша квартира. А не твоя сестра, яка вважає, що їй усі щось повинні.
– Не перебільшуй, Анно. Вона не просила у мене нічогісінько прямо, це моє рішення. Я хочу, щоб усе було якнайкраще.
Вона відвернулася, не бажаючи більше дивитися на нього.
– Як найкраще? Для кого? Для Олени, для її дітей? Але точно не для нас двох.
Анна поставила тарілки з омлетом на стіл, і вони здалися їй зайвими. Сніданок вже більше нагадував обов’язковий ритуал, ніж справжній прийом їжі.
Ігор їв мовчки, не піднімаючи погляду. Анна сиділа навпроти, і в її голові бринів хаос – забагато запитань, а відповіді не було, чоловік не збирався рахуватися з її думкою.
– Коли ти прийняв це рішення? – вона нарешті порушила тишу.
Ігор відсунув тарілку.
– На минулому тижні. Я знайшов підходящий варіант. Ріелтор все владнав. Завтра документи будуть готові.
Анна відчула, як її охоплює смуток.
– Ти навіть не сказав мені! Вважав, що це не потрібно. Чому? Я вже не частина твого життя?
Ігор подивився на неї з втомленим поглядом.
– Анно, ти не розумієш. Це мій обов’язок. Я не міг по-іншому.
– Міг! – вона підвищила голос. – Міг хоча б запитати мене! Ми роками мріяли про цю нову квартиру. Продали нашу стару, відклали гроші, а тепер замість мрії – це! Квартира якась невеличка поруч з Оленою. Як ти собі це уявляєш? Ми будемо доглядати її дітей, платити її борги? Що далі, Ігорю?
– Ти говориш, як ніби я роблю щось страшне. Я просто хочу допомогти своїй рідній сестрі у важкий період життя, – він спробував пояснити.
Анна різко встала з-за столу.
– Ти намагаєшся допомогти їй, руйнуючи наше з тобою сімейне життя! Ти навіть не розумієш, що втрачаєш!
Вона пішла до спальні і рішуче зачинила двері за собою.
Ігор залишився сидіти за столом, втративши всяку надію на порозуміння. Чи міг він вчинити інакше? Адже це був його обов’язок.
На наступний день Анна сиділа на кухні, тримаючи чашку кави, коли Ігор увійшов, уже одягнений і виглядав стурбовано.
– Я поговорив з ріелтором, – промовив він після паузи. – Але ти повинна зрозуміти: я роблю це не тому, що погоджуюсь з тобою, а тому що ти не залишаєш мені вибору.
Анна підняла погляд і, не відводячи очей, сказала:
– Ти все ще не розумієш. Це не просто мрія, це наші цілі, до яких ми йшли разом п’ять років.
Ігор задумався, опустив плечі.
– Добре, Анно. Ми спробуємо повернути нашу квартиру. Але я не обіцяю, що це вийде.
Вона кивнула, але в її душі залишався осад. Виглядало, що це не було перемогою для неї. Ігор не зробив це через неї, він просто не хотів продовжувати суперечку в сім’ї.
До вечора, сидячи у подруги в гостях, Анна відчула, як важливо зараз знайти підтримку.
– Ти дозволяєш йому все вирішувати за тебе, – сказала Марина. – Чоловік має розуміти, що з дружиною потрібно радитися, а не ігнорувати її. Ти дозволила йому взяти все під свій контроль, а тепер маєш наслідки.
Анна мовчала, розуміючи, що подруга права. Вона все ще відчувала смуток від того, що їхня мрія була зруйнована.
Коли Ігор сказав, що повернути їхню стару квартиру вже неможливо, Анна сказала, що розлучається з ним і більше не хоче жити з такою людиною, адже не може пробачити йому, що він так вчинив і через нього вони не змогли купити квартиру, про яку давно мріяли, він просто все вирішив сам.
Чоловік просить вибачення, просить, щоб Анна зберегла сім’ю, навіть рідні не розуміють її. Але Анна більше не довіряє чоловікові, який за її спиною сам приймає важливі рішення.
Але хіба вона не вірний вибір зробила?
Фото ілюстративне.
