Береш у людей все, що дають, а потім кажеш, що тобі мало — це не доля така тяжка, це просто дуже зручна позиція.

— Олено, мені мама дзвонила… На рахунок меблів наших. Сказала, щоб ми оголошення про продаж дивана зняли. Його завтра заберуть.

Олена відірвала погляд від монітора і здивовано підняла брову. — Серйозно? Вона покупців знайшла так швидко?

Сергій якось ніяково пом’явся біля дверей, уникаючи прямого погляду. — Та ні… Мама каже, що ми маємо віддати диван тітці Марії. Безкоштовно.

— Що?! — Олена аж підскочила на стільці. — Це той диван, на який ми пів року відкладали? Який ми планували продати, щоб хоч трохи перекрити витрати на переїзд у нову квартиру?

Сергій лише безпорадно розвів руками. — Ну, ти ж знаєш маму. Вона каже, що Марії зараз дуже сутужно, а в нас ніби все добре.

— Знаєш, Сергію, я твоїй родичці нічого не винна, — випалила Олена і з гуркотом закрила ноутбук. — Це вже переходить межу.

Коли Олена тільки вийшла заміж, вона щиро намагалася бути хорошою невісткою. Їй хотілося стати частиною великої родини, вона охоче погоджувалася на недільні обіди та святкування. Але з часом вона почала помічати дивну динаміку: у цій родині був один центр тяжіння, навколо якого всі мали «танцювати». І цим центром була тітка Сергія — Марія.

Марія була жінкою з вічно сумними очима, яка кожну розмову перетворювала на перелік своїх нещасть. — Ну як я можу їй відмовити? — зітхала свекруха, Людмила Степанівна. — У неї ж син, Сашко, він з дитинства прикутий до ліжка. Ви ж не уявляєте, як це — коли все життя навколо однієї кімнати крутиться. Чоловіка давно немає, вона все на собі тягне!

Звісно, Олена співчувала. Хвороба дитини — це велике випробування, яке нікому не побажаєш. Вона спочатку навіть передавала якісь речі, готувала гостинці. Але з часом помітила, що це співчуття в родині стало обов’язковим податком, який мали платити всі, крім самої Марії.

Історія ця почалася давно. Коли Сашко народився з особливостями розвитку, молодій родині Марії дійсно було непереливки. Потрібні були постійні консультації, реабілітації, спеціальне харчування. Людмила, хоч і сама виховувала Сергія одна, віддавала сестрі останнє. Вона їздила з нею по лікарнях, допомагала оформляти папери, збирала по знайомих одяг і ліки.

Потім був період, коли чоловік Марії знайшов хорошу роботу, і вони почали жити цілком пристойно. Людмила навіть іноді думала попросити в сестри трохи в борг, бо Сергій швидко ріс, і грошей на все не вистачало. Але не наважувалася — у Марії ж «особлива ситуація».

А коли чоловік Марії передчасно пішов із життя, світ для неї ніби зупинився. — Як я тепер сама? — плакала вона на плечі у сестри. — Я не витримаю цього навантаження, я просто зникну.

— Ти не сама, Марійко, — заспокоювала її Людмила. — Я тебе ніколи не покину.

І Людмила дотримала слова. Вона влаштувалася на другу роботу, щоб допомагати обом сім’ям. Навіть пенсію їхньої матері, Ганни Петрівни, майже повністю передавали Марії. Бабуся щиро вірила, що допомагає тій дочці, якій найважче. Марія ж приймала все це як належне, лише зітхала: — Дякую, Людо, що ти така сильна. Якби не ти і не мама, ми б з Сашком пропали.

Так минуло багато років. А потім трапилося лихо з самою Ганною Петрівною. Після важкого нападу бабуся опинилася в такому стані, що не могла навіть покликати на допомогу. Почався довгий шлях догляду та відновлення.

Людмила, ледь тримаючись на ногах від утоми, звернулася до сестри: — Марійко, ти все одно постійно вдома з Сашком. Може, ти зможеш побути з мамою хоча б кілька годин на день, поки я на роботі? Нам зараз дуже важко фінансово, мені треба працювати.

Але Марія лише безпорадно подивилася на свої руки. — Людо, ти ж розумієш… У мене Сашко. Він потребує кожної хвилини моєї уваги. Я фізично не можу розірватися.

— Але це ж наша мама! Вона все для нас робила. Тим паче, ти вже знаєш, як поводитися з тими, хто не може сам про себе подбати.

— Ти в нас сильна, — з ледь помітною посмішкою відповіла Марія. — А я не зможу. Мої нерви вже на межі. Мені ще одного такого клопоту не витримати.

Слово «клопіт» боляче різонуло Людмилу. Вона ніколи б так не назвала рідну матір. Бабусю перевезли до Людмили, а її власну квартиру тимчасово здали, щоб хоч якось покривати ліки.

Наступні роки були для Людмили справжнім випробуванням. Доглядати за хворою матір’ю, виховувати сина-підлітка і працювати на двох роботах — це був марафон на виживання. Але вона не скаржилася. Більше не просила Марію про допомогу. Марія ж заходила раз на місяць. Приносила коробку найдешевших цукерок, робила скорботне обличчя і зітхала в коридорі: — Боже, як важко бачити її в такому стані… Я б так не змогла, серце б не витримало. За тридцять хвилин вона вже поспішала додому, залишивши після себе лише запах дешевого парфуму та гіркий присмак образи.

Коли Ганни Петрівни не стало, Людмила була розбита горем. Марія ж, ледь минули перші дні прощання, почала розмову про нерухомість. — Мама залишила якісь розпорядження? — обережно запитала вона.

— Ні, ніяких паперів немає. Вона ж нас обох любила.

— Це правда… Знаєш, Людо, ти за нею доглядала всі ці роки, — м’яко почала Марія. — Нехай та квартира буде тобі. Це буде справедливо.

Людмила аж розплакалася від несподіванки. — Ти справді так думаєш? Дякую тобі, сестричко.

— Звісно. Я ж розумію, скільки ти на собі винесла.

У той момент Людмилі здалося, що всі старі образи розчинилися. Вона вирішила, що Сергій з Оленою, які тоді якраз побралися, зможуть переїхати в ту квартиру. Навіщо молодим витрачати кошти на оренду?

Минуло кілька місяців. Сергій з Оленою вже встигли переклеїти шпалери та оновити сантехніку, плануючи переїзд. І раптом Марія змінила тон. — Людо, я тут подумала… Треба продавати мамину квартиру.

Людмила ледь не впустила чашку. — Як продавати? Там же діти вже ремонт зробили, збираються в’їжджати!

— Це все чудово, але мені терміново потрібні кошти. Ти ж знаєш, як Сашкові зараз важко. А Сергій з Оленою — молоді, здорові, вони самі на все зароблять. Мій Сашко ніколи не зможе працювати, він — мій хрест.

Людмила намагалася сперечатися, але Марія була непохитна. Оскільки юридично квартира належала обом сестрам порівну, а ніяких письмових відмов Марія не підписувала, закон був на її боці.

— Тітко Маріє, але на що саме вам зараз потрібна така велика сума? — запитав Сергій під час сімейної зустрічі.

— Ой, синку, стільки всього! Сашкові треба спеціальне ліжко з електроприводом, щоб спина не боліла. І курс реабілітації в новому центрі рекомендували, а там ціни — сам знаєш. Мені про комфорт дитини треба думати, поки я ще жива.

Марія так вправно маніпулювала почуттям провини, що Людмила врешті здалася. Квартиру продали. Більшу частину отриманих коштів Людмила віддала сестрі — «на ліжко та лікування». Олена тоді промовчала, щоб не провокувати конфлікт у молодій сім’ї, але для себе зробила дуже чіткі висновки.

Минуло кілька років. Сергій та Олена працювали як прокляті, економили на всьому і нарешті змогли придбати власне житло. Перед переїздом вони вирішили позбутися старих речей.

— Диван у вітальню не підходить за розміром, — сказала Олена, фотографуючи меблі. — Виставлю на сайт, за нього можна отримати непогані гроші, якраз на нові штори вистачить.

Але за два дні сталася та сама розмова про дзвінок Людмили Степанівни. — Сергію, я повторюю ще раз, — голос Олени був спокійним, але твердим. — Цей диван не поїде до твоєї тітки. Він проданий. Крапка.

Увечері зателефонувала свекруха. Вона довго здалеку підходила до теми, розповідаючи, як Марії зараз важко, як Сашко страждає… — Людмило Степанівно, я вас дуже поважаю, — перебила її Олена. — Але диван вже оплачений покупцем. Ми не можемо підвести людей. А на ці гроші ми вже замовили стіл у нову кухню. Вибачте.

Свекруха зітхнула і поклала слухавку. Здавалося, інцидент вичерпано.

Через тиждень Олена випадково зустріла в торговому центрі свою знайому, Ірину, яка займалася нерухомістю та орендою. Вони зайшли на каву. — Ой, не повіриш, яку я квартиру вчора клієнтам показувала! — сміялася Ірина. — Господиня — справжній персонаж. Ходить у старому халаті, бідкається, що на хліб немає, а сама здає вже третю квартиру в цьому районі.

Олена з цікавістю прислухалася. — І як її звати?

— Марія. Рідкісне ім’я зараз, правда? Прізвище теж таке цікаве… — Ірина назвала прізвище тітки Сергія. — А що таке? Ти зблідла.

— Ти впевнена щодо трьох квартир? — голос Олени здригнувся.

— Ну так, я ж документи перевіряла. Одна — спадкова, інша — куплена кілька років тому, ще якась від родичів. Вона їх здає неофіційно, через знайомих, щоб податки не платити. Каже, що «на лікування сина збирає», а сама, судячи з усього, вже невеликий капітал сколотила.

Олена відчула, як всередині все закипає. — Іро, а покажи мені фото тієї квартири, що вона зараз здає.

Ірина відкрила галерею в телефоні. Квартира була простора, з гарним ремонтом, але майже без меблів. — Вона казала, що от-от привезуть диван і шафу, тоді ціна оренди трохи підніметься, — додала Ірина.

Олена впізнала адресу. Це був будинок неподалік від того місця, де жила сама Марія.

Повернувшись додому, Олена розповіла все Сергію. Той спочатку не повірив, навіть почав захищати тітку, мовляв, Ірина щось переплутала.

— Добре, давай перевіримо, — запропонувала Олена. — Твоя мама так хотіла допомогти з диваном? Нехай допоможе. Але ми зробимо по-іншому.

Сергій подзвонив матері та сказав, що «покупець відмовився», і вони готові віддати диван тітці, якщо вона сама організує доставку прямо зараз. Людмила Степанівна, зраділа, одразу зателефонувала сестрі.

У призначений час до будинку, де Марія нібито «орендувала» приміщення для Сашка (як вона всім казала), під’їхала вантажівка. Людмила Степанівна вже чекала там, сяючи від радості, що нарешті допомогла сестрі. Марія теж була тут — вона суєтилася біля під’їзду, вказуючи вантажникам, куди нести речі.

— О, Людочко, дякую! — вигукнула Марія, побачивши сестру. — Бачиш, як добре склалося. Тепер Сашкові буде зручніше…

— Маріє, — раптом перервала її Людмила, дивлячись на те, як диван заносять не в той під’їзд, де жила сестра, а в сусідню новобудову. — А чому його несуть туди? Ти казала, що Сашко вдома.

Марія на мить забарилася, але швидко знайшлася:

— Ой, та я там кімнату під склад орендую… для ліків… і взагалі.

У цей момент з під’їзду вийшла Ірина разом із молодою парою — потенційними орендарями. — О, пані Маріє! — привітно вигукнула Ірина. — А ми якраз дивимося вашу квартиру. О, і меблі привезли! Чудово, тепер ми точно готові підписувати договір на рік.

Тиша, що запала після цих слів, була майже фізично відчутною. Людмила Степанівна повільно переводила погляд з Ірини на сестру.

— Тобто це твоя квартира? — тихо запитала вона.

— Ну, Людо… — Марія почала благально складати руки. — Я ж збирала… Кожна копійка для сина… Ти ж знаєш, як це страшно — залишитися без нічого.

— Ти збирала? — Людмила зробила крок вперед. — Ти брала у мене гроші, коли мені не було за що Сергієві взуття купити! Ти змусила нас продати мамину квартиру, бо тобі «не вистачало на лікування»! А ти в цей час купувала нерухомість і здавала її?

— Я просто хотіла забезпечити йому майбутнє! — вигукнула Марія, і її голос вже не був таким слабким і жалібним. — Ти сильна, ти викрутишся! А мені треба було думати про нас!

Людмила Степанівна вперше за багато років подивилася на сестру без жалю. Вона побачила не «нещасну жінку з хворою дитиною», а холодну, розважливу маніпуляторку, яка роками живилася чужою добротою та почуттям провини.

Через кілька днів Марія знову зателефонувала Людмилі. Її голос знову був тихим і плаксивим: — Людочко, Сашкові так погано сьогодні… А в мене кран на кухні зламався, майстер стільки грошей просить… Може, ти б прислала Сергія на годинку?

Людмила спокійно допила свій чай, дивлячись у вікно на захід сонця. — Знаєш, Маріє, тепер у тебе є «подушка безпеки» у вигляді кількох квартир. Продай одну, найми майстра, найми няню Сашкові. А в мене тепер інші пріоритети. У дітей кредит, скоро онуки будуть. Настав час мені подумати про себе та про свою сім’ю.

— Але як же так? Ми ж рідні! — обурилася Марія.

— Саме тому, що ми рідні, я так довго вірила твоїй брехні. Більше не вірю. Сама, Маріє. Тепер все сама.

Людмила поклала слухавку і відчула дивну легкість. Ніби величезний рюкзак із камінням, який вона тягла тридцять років, нарешті звалився з її плечей.

На душі було трохи сумно від того, що рідна людина виявилася чужою. Але водночас вона відчувала спокій. Вона нарешті зрозуміла: допомагати треба тим, хто цього дійсно потребує, а не тим, хто просто навчився професійно страждати.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.