Життя в Олени ззовні було ніби гарне — своя квартира, стабільна робота в офісі, чоловік, двоє дітей, яких вона обожнювала. Але всередині неї давно жила одна постійна тривога — мама. Не хвороба мами, не самотність, а саме мама, її вимоги, її нескінченне «дай».
Її мамі, Ганні Іванівні, було всього п’ятдесят п’ять. Гарна жінка, доглянута, моложава. Вона любила гарно вдягатися, ходити в салони, робити манікюр і завжди казала:
— Я не хочу виглядати старою бабою, в мене ще все життя попереду!
Це, мабуть, було б добре, якби вона мала власні гроші. Але проблема в тому, що Ганна Іванівна ніколи не вміла їх заробляти й берегти. Все життя вона то працювала трохи, то сиділа вдома, то міняла роботу, бо «начальниця дурна», то «колектив поганий». Зате тепер, коли в дочки стабільна зарплата, вона вирішила, що може собі дозволити жити «по-людськи».
— Леночко, доню, ти ж у мене одна, — телефонний дзвінок, як завжди, починався з солодкого голосу. — Мені треба трішки грошей.
— Знову? — видихнула Олена. — Мамо, я ж минулого тижня пересилала тобі дві тисячі.
— Та я ж не просто так! У мене зуб зламався, треба лікувати. Але я не піду в ту міську поліклініку, там же жах! Черги, грубі лікарі, пломби, як пластилін. Я знайшла нормальну клініку, сучасну. Там тільки пломба — півтори тисячі.
— Мамо, але ж у тебе пенсія є.
— Пенсія… ти бачила, яка та пенсія? Її хіба що на хліб і проїзд вистачить! — голос став образливим. — А ти в мене одна, хто мені ще допоможе? Я тебе, між іншим, народила.
Ця фраза завжди ламала Олену. Вона мовчки відкривала додаток банку й перекидала гроші.
Так минали місяці. Спочатку Ганна Іванівна просила «на зуб», потім — «на стрижку», далі — «на кофточку, бо стара вже смішна». Одного разу вона навіть сказала:
— Доню, я хочу поїхати на відпочинок у Туреччину. Хоч раз у житті! Он, сусідка поїхала, все виставляє в Інстаграмі. А я що, гірша?
— Мамо, я цього року навіть дітям море не обіцяю, бо ремонт у квартирі, кредити… — пояснювала Олена.
— Та нічого, ви ще молоді, у вас все попереду. А мені вже п’ятдесят п’ять, я хочу хоч трохи пожити для себе. Я ж тебе народила, ти мусиш мені допомогти!
Ці слова знову різали, як ножем. Олена пам’ятала своє дитинство — не було там особливої ніжності. Мама завжди казала: «Я працюю, щоб тебе годувати». І любов у їхній хаті звучала як обов’язок, а не як тепло.
Одного вечора, коли діти вже спали, а чоловік сидів за ноутбуком, Олена гортала телефон. На екрані — повідомлення від мами:
«Леночко, завтра манікюр, треба 800 гривень. Перешли, бо в мене вже нічого не лишилось.»
Олена заплющила очі. У неї перед очима промайнули черевички, які вона не купила доньці, бо треба було «знову мамі». Піца, яку просив син, і вона відповіла: «потім». І кожного разу — «мамі».
— Знову? — підняв голову чоловік. — Вона тобі навіть не дає перевести подих.
— Та я не можу відмовити… Вона одразу починає: «Я тобі життя дала».
— А може, досить? — спокійно, але твердо сказав він. — Ти їй не банкомат.
— Ти не розумієш, — Олена зітхнула. — Це ж мама…
Через кілька днів ситуація повторилася. Ганна Іванівна подзвонила серед робочого дня:
— Леночко, мені терміново треба грошей! Я хочу зробити зачіску на свято у подруги, а в мене нічого немає!
— Мамо, ну яке свято? Я на роботі, я не можу зараз…
— Та я ж не кажу зараз! Просто перешли на картку, а то місце можу втратити. Майстриня чекає.
— Мамо, мені скоро платити за гурток дітей, за комуналку. У мене не лишається нічого!
— Та що ти мені розказуєш! Ти ж заробляєш добре, я знаю! — різко відповіла мама. — Не прикидайся бідною!
— Я не прикидаюся. Я справді рахую кожну гривню.
— А я що, винна, що ти дітей наробила? Я тобі не казала! Я хочу жити!
Тоді Олена не витримала. Вона поклала слухавку й уперше не надіслала грошей.
Тиша тривала тиждень. Потім мама написала:
«Раз ти така, то не дзвони мені більше. Я зрозуміла, яка ти донька.»
Олена сиділа з телефоном у руках і плакала. Вона не знала, чому так болить — через несправедливість чи через те, що мама знову зробила з неї винну.
Минуло два тижні. У неділю вона зібралася до мами, взяла дітям печиво, купила каву.
Мама зустріла її холодно.
— Що прийшла? Грошей дати нема, то чого?
— Мамо, я прийшла поговорити.
— Про що? Про те, що ти мене кинула, як непотріб?
— Мамо, я не кидала. Просто я більше не можу тягнути все сама. Ти не хочеш зрозуміти, що в мене двоє дітей. Я не можу щомісяця давати тобі по кілька тисяч, бо тобі треба салон чи поїздка.
— А мені що, тепер на себе хрест ставити? Сидіти, як стара?
— Ні, але можна ж жити простіше. Не все в салоні, не все дороге.
— А я не звикла! Я хочу виглядати добре!
— А я хочу, щоб мої діти мали нормальне дитинство. Щоб ми могли іноді кудись поїхати, купити нові речі. Але я не можу цього зробити, коли віддаю все тобі.
Ганна Іванівна відвернулася. Її руки тремтіли.
— То ти мені закидаєш, що я тобі життя дала?
— Ні, мамо, я вдячна тобі. Але народити дитину — це не угода, де потім треба платити все життя. Це любов. А любов — це не рахунок у банку.
Мама мовчала.
— Я не хочу з тобою сваритися, — тихо продовжила Олена. — Але якщо ти не зупинишся, я змушена буду віддалитися. Бо я втрачаю себе. Я більше не дихаю, я рахую кожну копійку й кожен твій дзвінок.
Вона вийшла з маминої квартири з відчуттям, що з серця зняли камінь і поклали інший — холодний. Але тепер вона знала: або вона поставить межу, або мама знищить її морально.
Минуло кілька місяців. Мама перестала телефонувати. Спочатку Олена мучилась, хотіла подзвонити, але стримувалась. Потім почала звикати до тиші. У неї з’явились сили більше бути з дітьми, ходити з ними в парк, пекти разом печиво. Вона навіть відкрила депозит — уперше за все життя.
І от одного вечора мама подзвонила сама.
— Леночко… — голос був тихіший, ніж колись. — Як ви там?
— Добре, мамо.
— Я от подумала… Може, я й справді трохи перегнула. Просто страшно старіти. У всіх щось є, а я все чекаю від тебе.
— Мамо, я тебе люблю. Але любов не вимірюється грошима.
— Знаю. Я вже зрозуміла. Вибач мені.
Олена усміхнулася крізь сльози. Може, це не кінець. Може, вони ще навчаться любити одна одну — не через банківські перекази, а просто, як мама й донька.
З того часу все пішло інакше. Ганна Іванівна поступово навчилась жити скромніше. Вона знайшла підробіток у бібліотеці, де допомагала оформлювати книги, а сусідка навчила її варити мило й продавати на ярмарках. І вперше в житті мама принесла доньці не прохання, а подарунок — невелике мило з ароматом лаванди.
— Саморобне, — сором’язливо сказала вона. — Я ж тепер трохи заробляю сама.
Олена обняла її.
Тепер вона знала: іноді треба сказати «ні», щоб зберегти любов. Бо справжня любов — це не нескінченне жертвування, а межа, за якою починається повага.
І хоч минуле залишило слід, між ними нарешті запанувала тиша, не гірка, а спокійна — як світанок після довгої ночі.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
