Того ранку Людмила Іванівна, як завжди дістала ключі, але не могла відкрити квартиру свого сина. Вона дуже здивувалася, адже завжди могла зайти до сина з невісткою тоді, коли їй спаде на думку, але, чомусь, не цього разу, на жаль.
Вона стала гукати невістку, адже дзвінок не працював, думала, хоч так її хтось почує.
– Доброго ранку, Людмила Іванівно, – Олена намагалася зберігати спокій, але внутрішнє роздратування швидко брало верх. – Нічого страшного, ми з Олексієм просто змінили замки.
– Як це змінили? Чому мене не попередили? – Людмила Іванівна не могла приховати роздратування.
– Олексій вам дзвонив вчора. Давайте ви поїдете додому, заспокоїтесь, а потім ми все пояснимо.
– Ні, я буду настоювати на своєму! Ти відкриєш і впустиш мене в квартиру зараз же!
Олена намагалась взяти себе в руки, знаючи, що розмова буде нелегкою. Але що почати саме з ранку – такого вона не очікувала. Людмила Іванівна стояла в коридорі, нервово тримаючи в руках ключі.
– Ви зараз не ввійдете, – твердо сказала Олена. – Давайте поговоримо.
– Про що тут говорити? – Людмила Іванівна підняла голос. – Дай мені новий ключ!
– Ні, – Олена покачала головою. – Ми з Олексієм вирішили.
– Ви вирішили? Ви хочете мене вигнати з дому? – Людмила Іванівна вже не могла стримати обурення. – Це будинок мого сина, ти не маєш права мене звідси вигнати!
Десь вище заскрипіли двері, і сусіди вже почали прислухатися до суперечки.
– Ми вас не виганяємо, – Олена намагалася зберегти спокій. – Просто хочемо, щоб ви попереджали про прихід. Це наш дім.
– Ваш дім? – Людмила Іванівна сумно посміхнулась. – Я ж вам допомогла з першою внеском. Забули?
Цей козир свекруха завжди використовувала в критичних ситуаціях.
Олена пригорнулася до вхідних дверей, відчуваючи, що мати чоловіка, напевно, ніколи не зрозуміє їх.
Ці усі докори свекрухи не були новими для неї.
Десять років мати була в Чехії на заробітках, вона там на складі працювала, заробляла добре, і їм добре допомагала, на квартиру на перший внесок грошей дала. Тоді їй було не до сина і його сім’ї, була зайнята своїми справами. А тепер, як не стало свекра, вона всю себе присвятила синовій сім’ї, ще й командувати стала там постійно.
Раніше, поки був живий свекор, все було по-іншому. Він завжди знаходив правильні слова і здатний був загасити сварки поглядом. Тоді їх родинні обіди проходили спокійно і тепло.
Але після того, як свекра не стало – все змінилося. Людмила Іванівна стала з’являтися щодня, перевіряти холодильник, наводити порядок і нав’язувати свої правила. І вона постійно повторювала: «Я ж вам допомагаю!»
Олексій ставав все більш розгубленим і сумним. Він не міг спокійно спостерігати за тим, як сумує матір, але й не міг спокійно дивитися на те, як вона намагається диктувати свої правила в їхньому домі.
Кілька тижнів тому вони дізналися, що чекають дитину, і Олена зрозуміла – більше так жити не можна. Вона не могла допустити, щоб їх малюк потрапив у середину цих постійних суперечок і докорів та повчань.
І коли вона поділилася своїми хвилюваннями з Олексієм, він нарешті погодився: «Ти права. Нам треба щось змінити».
– Так, допомогли, звісно, – Олена відчула, як її обурення наростає. – І ми вам вдячні, але це не дає вам права контролювати наше життя!
З боку пролунав тихий кашель сусіда. Олена приглушила голос.
– Людмила Іванівна, давайте спробуємо поговорити спокійно. Може, можна.
– З ким говорити? З тією, яка навіть матір свого чоловіка не пускає в квартиру? – В її голосі вже з’явилися сльозливі нотки. – Я зараз Олексію зателефоную!
Олена заплющила очі. Вчорашня розмова з чоловіком яскраво стояла перед її очима.
– Олена, я все розумію, – казав Олексій. – Але, може, ми ще раз спробуємо поговорити? Мама ж одна залишилася.
– Олексій, ми пробували. Скільки разів? П’ять? Десять? Вона щоразу обіцяє змінитися, а на наступний день все починається знову. Я так більше не можу. Нам скоро дитину виховувати.
Олексій довго мовчав, потім, зрештою, сказав: «Добре. Завтра змінюємо замки. Але домовимося так: ми не забороняємо мамі приходити, але тільки по домовленості».
Різкий голос Людмили Іванівни прорвався крізь тишу:
– Олексію, ти уявляєш, що вона зробила? Замки змінила! Ти знаєш про це? Як це так?
– Олексію! – Людмила Іванівна плакала по телефону. – Ти ж мій син! Я все своє життя тобі віддала, а тепер ця.
– Перестаньте! – Олена не витримала і вигукнула. – Ніхто не настраює, ми хочемо жити своєю сім’єю!
– А я вам чужа? Ти руйнуєш нашу сім’ю!
– Ні, я просто хочу, щоб кожен жив своїм життям. Мамо, ми вас чекаємо в неділю, – сказала Олена з усмішкою. – Більше не ходіть до нас без попередження, ми будемо запрошувати вас самі, або ви домовляйтеся про гостину у нас. Зрозумійте, так буде краще для всіх, це не правильно, що мати бігає щодня за дорослим сином.
Людмила Іванівна ще трохи поплакала і зрозуміла, що їй потрібно йти, адже невістка її не впустить. Раніше вона ледь не кожного дня могла ходити до сина, а тепер цього вже зробити не зможе і це було важко прийняти їй.
У під’їзді було тихо, десь далеко в когось грала сумна музика. Людмила Іванівна повільно спускалася сходами, рахуючи сходи. “Дев’ятнадцять, двадцять, двадцять одна”. Кожна сходинка, як день без сина.
Людмила Іванівна машинально потяглася до сумки, де раніше завжди лежали ключі. Ключів більше не було.
“Але хіба це правильно так з матір’ю вчиняти?” – думала вона.
Фото ілюстративне.
