Олена Дмитрівна завжди вважала себе жінкою тактовною і вихованою, але в ту суботу її впевненість у власній непогрішності дала тріщину. Вона відімкнула двері квартири сина своїм дублікатом ключів, звично плануючи залишити в холодильнику судочки з домашніми голубцями та свіжоспеченим пирогом. Артем, її єдиний син, останнім часом зовсім себе не беріг: працював на кілька ставок у лікарні, повертався пізно, і мати серцем відчувала, що він знову харчується абияк.
Проте, переступивши поріг, Олена Дмитрівна заціпеніла. У квартирі, де зазвичай панувала холостяцька тиша та ідеальний, майже стерильний порядок, пахло чимось солодким — сумішшю ванілі та дитячого шампуню. А з кухні долинав зосереджений шепіт.
Вона пройшла коридором, м’яко ступаючи по новому паркету, який сама ж допомагала вибирати минулого року. У вітальні за великим обіднім столом сиділи двоє. Дівчинка років п’яти з кумедними хвостиками та хлопчик, зовсім малюк, якому на вигляд було не більше трьох. Вони так старанно малювали фломастерами на великому ватмані, що навіть не помітили гостю.
— Ой… Доброго дня, — нарешті вимовила Олена Дмитрівна, відчуваючи, як серце починає вибивати тривожний ритм. — Вибачте, я, мабуть…
Дівчинка відірвалася від малювання і серйозно подивилася на неї своїми великими волошковими очима. Її погляд був зовсім не дитячим — уважним і дещо вивчаючим. — Добрий день, — ввічливо відповіла вона. — Ви заходьте, не бійтеся. — Пиве! — весело підтримав її хлопчик, замазаний синім фломастером майже по самі вуха.
Олена Дмитрівна розгублено притиснула до грудей сумку. — Дітки, а ви чиї? Де господарі? Де Артем? Дівчинка відклала фломастер і склала руки на столі, наче відмінниця в школі. — Мама з Артемом пішли в магазин. Сказали, куплять чогось смачного до вечері. А ми тут чергові. Мама каже, що ми тепер тут житимемо, тож треба звикати. — Зити, так, — підтвердив малюк і знову заходився малювати щось схоже на величезну синю хмару.
Олена Дмитрівна відчула, як у неї підкошуються ноги. Вона опустилася на край крісла, намагаючись опанувати себе. Її син, її правильний і розсудливий Артем, привів у дім жінку з двома дітьми і навіть не спромігся попередити матір? — Бабусю, а ти чия? — раптом запитала дівчинка, підійшовши ближче. Це питання застало жінку зненацька. — Я… я мама Артема. Олена Дмитрівна. — Олена Дмитлівна, — старанно, хоч і не зовсім вірно, повторив хлопчик. Дівчинка на мить замислилася, а потім притулилася маленькою ручкою до коліна жінки. — Якщо ти нічия бабуся, то можеш бути нашою. У нас із Павликом бабусі немає. Зовсім. Тільки мама. Хочеш?
В очах дитини було стільки щирої надії, що в Олени Дмитрівни щось боляче стиснулося в грудях. Вона не знала, що відповісти. У цій квартирі, яку вона вважала фортецею самотності свого сина, тепер вирувало зовсім інше життя.
Артем ніколи не був бунтарем. Вихований у родині інтелігентів, він завжди був гордістю матері: золота медаль, медичний університет, успішна кар’єра хірурга. Проте Олена Дмитрівна знала — між ними завжди стояв невидимий мур. І цей мур вона звела власноруч багато років тому.
Коли Артемові було сімнадцять, він палко закохався. Його обраницею стала Іринка, сусідка по дачі. Дівчина була сонячною, веселою, але її родина була зовсім «іншого кола», як полюбляла казати Олена Дмитрівна. Батьки дівчини працювали на звичайних роботах, у них був галасливий побут і відсутність того лиску, який Олена вважала обов’язковим для оточення свого сина.
— Артемчику, вона гарна дівчинка, але ви з різних світів, — переконувала вона тоді сина. — Ти маєш думати про майбутнє, про навчання. Ця пристрасть мине, а спільних інтересів у вас немає і не буде. Вона лише заважатиме тобі стати тим, ким ти маєш стати.
Тоді Олена Дмитрівна не гребувала нічим. Вона говорила з батьками Іринки, натякаючи на «неперспективність» таких стосунків, вона контролювала кожен крок сина. Зрештою, родина Іринки, ображена такою зверхністю, поїхала до родичів в іншу область, і дівчина досить швидко вийшла там заміж.
Артем тоді замовк. Він перестав сперечатися з матір’ю, став ідеальним студентом, ідеальним лікарем, але його серце наче вкрилося тонкою кригою. Роками він не приводив дівчат, не заводив розмов про одруження. Олена Дмитрівна раділа його успіхам, але десь глибоко в душі її гризла тривога: невже вона справді зламала йому щось дуже важливе?
Минуло майже двадцять років. Артему вже було під сорок, коли він зустрів Наталю. Вона прийшла до нього на консультацію — скаржилася на болі після старої травми. Наталя працювала в бухгалтерії великої агрофірми, сама виховувала двох дітей. Її чоловік зник із горизонту, щойно зрозумів, що двоє малюків — це не тільки радісні фото в соцмережах, а й безсонні ніч і хронічна нестача грошей.
Наталя жила в орендованій кімнатці, де кожен сантиметр простору був заставлений дитячими іграшками та підручниками. Артем закохався не з першого погляду, а з першої розмови. Його вразила її тиха гідність і те, з якою любов’ю вона говорила про своїх «шибеників».
— Наталю, я не хочу, щоб ви більше поневірялися по кутках, — сказав він їй одного вечора, коли вони гуляли в парку. — Переїжджайте до мене. — Артеме, ти ж розумієш, на що йдеш? — Наталя сумно посміхнулася. — Чужі діти — це не подарунок. Вони можуть вередувати, хворіти, вони вимагатимуть твого часу. Ти звик до тиші. Навіщо тобі цей клопіт? — Це не клопіт, Наталю. Це життя. І я хочу прожити його з вами.
Двері квартири відчинилися, і до коридору ввалилися Артем та Наталя, сміючись і обговорюючи якісь покупки. Побачивши взуття матері, Артем на мить замовк, а потім впевнено пройшов до вітальні.
— Мамо? Яка несподіванка. Ти не попереджала, що заїдеш. Олена Дмитрівна піднялася, намагаючись надати своєму обличчю звичного суворого виразу. — Бачу, що заїхала вчасно, Артеме. Хоч дізналася, що в тебе вдома діється.
Наталя, яка стояла трохи позаду, зблідла, але погляду не відвела. Вона підійшла до дітей, які одразу кинулися до неї. — Мамо, познайомся, це Наталя. Моя наречена. Ми вже подали заяву, — голос Артема був спокійним, але в ньому відчувалася сталь.
Олена Дмитрівна відчула, як її захлинає хвиля обурення. Це була не просто образа за те, що їй не сказали. Це був старий страх, що син знову обирає «не той» шлях. — Артеме, ти добре подумав? — почала вона, намагаючись пом’якшити тон, але слова все одно звучали гостро. — Ти молодий чоловік, у тебе кар’єра, своя квартира. Навіщо тобі брати на себе відповідальність за чужих дітей? Невже ти не міг знайти жінку без такого складного багажу?
— Мамо, припини, — різко обірвав її син. — Я дуже прошу тебе — вибирай слова. Наталя — жінка, яку я кохаю. А Зоряна і Павлик тепер частина мого життя. Якщо ти хочеш бачити мене, тобі доведеться поважати мій вибір.
— Твій вибір — це чергова спроба мені помститися? — не втрималася Олена Дмитрівна. — Через ту історію з Іриною? Ти вирішив показати, що зробиш по-своєму, навіть якщо це зруйнує твій комфорт?
Наталя мовчала, вона лише міцніше обійняла дітей. Зоряна дивилася на Олену Дмитрівну вже не з цікавістю, а з легким переляком. — Це не помста, мамо. Це нарешті початок мого справжнього життя. І мені дуже шкода, що ти бачиш у цьому лише проблему, а не мою радість.
Олена Дмитрівна, не сказавши більше ні слова, розвернулася і вийшла. Її переповнювала гірка суміш гніву та самотності. Вона була впевнена: цей союз триватиме до першої серйозної сварки чи першої великої фінансової проблеми. «Він ще прийде до мене, коли зрозуміє, як важко тягнути на собі трьох людей, отримуючи лише звичайну лікарську зарплатню», — думала вона.
Минуло пів року. Стосунки між матір’ю та сином стали холодними, як грудневе небо. Артем телефонував раз на тиждень, розмови були короткими і стосувалися переважно здоров’я. Олена Дмитрівна не приходила в гості, хоча Артем кілька разів запрошував її на свята. Вона вперто чекала на «кінець фарсу».
Проте все змінилося одного пізнього вечора у вівторок. Телефонний дзвінок Артема застав її вже в ліжку. — Мамо, вибач, що так пізно. Мені дуже потрібна твоя допомога. Безвихідна ситуація. — Що сталося? Тобі погано? — Олена миттєво сіла, серце закалатало.
— Зі мною все добре. Але Наталю терміново поклали в лікарню, в гінекологію. Потрібен повний спокій, кажуть — загроза, вона ж вагітна. — Вагітна? — Олена Дмитрівна відчула, як світ навколо неї на мить хитнувся. — Так, ми хотіли сказати пізніше. Мамо, мені треба виходити на нічну зміну в стаціонар, там складна операція, я не можу відмовитися. Сусіди не можуть приглянути за дітьми, а більше нікого немає. Можна я привезу Зоряну і Павлика до тебе? Буквально до завтрашнього ранку.
Олена Дмитрівна хотіла сказати «ні». Хотіла нагадати про свої принципи. Але перед очима раптом постала маленька дівчинка Зоряна, яка запитувала: «Бабусю, а ти чия?». — Привозь, — коротко кинула вона. — Але тільки до ранку.
Через годину діти були в неї. Вони були заспані, розгублені і дуже тихі. Артем швидко заніс їхні речі, коротко подякував і зник — робота не чекала. — Ну, що стоїте на порозі? Проходьте, — Олена Дмитрівна намагалася говорити суворо, але голос зрадницьки тремтів.
— Бабусю Олено, а мама скоро повернеться? — тихо запитала Зоряна, притискаючи до себе пошарпаного іграшкового зайця. — Скоро, Зоряно. Лікарі їй допоможуть, вона трохи відпочине і прийде. А зараз давайте пити чай. Ви вечеряли? — Ні, ми не встигли, — прошепотіла дівчинка. — Мамі стало погано, приїхала швидка, було страшно…
Олена Дмитрівна пішла на кухню. Вона звикла жити одна, у неї в холодильнику завжди було все розкладено по поличках, але зараз вона зрозуміла, що для дітей у неї немає нічого підходящого. — Давайте приготуємо оладки з яблуками? Хочете? — Хоцемо! — неочікувано бадьоро вигукнув Павлик, витираючи кулачком очі.
Наступні дві години були для Олени Дмитрівни справжнім одкровенням. Виявилося, що Зоряна дуже любить допомагати: вона старанно викладала яблука на тарілку і розповідала, як вони з Артемом вчили вірші до садочка. Павлик же виявився великим майстром по поїданню варення — він примудрився забруднити не тільки себе, а й стіл, і навіть білу скатертину, яку Олена раніше берегла як зіницю ока. І, на свій подив, жінка не розсердилася. Вона лише сміялася, витираючи його щічки серветкою.
Після вечері Павлик заліз до неї на коліна. Він пахнув дитинством і солодкими оладками. — Бабусю, ти ласна, — пробурмотів він і миттєво заснув, притулившись теплим лобом до її плеча. Зоряна сіла поруч і взяла жінку за руку. — Артем казав, що ти дуже розумна і добра, просто іноді сувора. Він казав, що ми тобі обов’язково сподобаємося, треба тільки почекати.
Олена Дмитрівна відчула, як по щоках котяться сльози. Сором за свою холодність, за свою гординю і за ці втрачені пів року накрив її важкою хвилею. Вона зрозуміла, що ці діти, яких вона називала «виводком» і «тягарем», — це і є справжнє продовження її сина, його любові і його майбутнього.
Наступного ранку задзвонив телефон. Це була Наталя. Її голос був слабким, але спокійним. — Олено Дмитрівно, доброго ранку. Пробачте, що ми так вас напружили. Артем сказав, що діти у вас. Як вони? Не дуже вас втомлювали? Олена Дмитрівна глянула на малюків, які мирно спали в її вітальні на розкладеному дивані. — Наталю, здрастуй. Все добре. Ми чудово провели час. Ти як? Що кажуть лікарі? — Вже краще. Кажуть, треба кілька тижнів полежати на збереженні, але загроза минула. Головне — спокій. — От і добре. Слухай, Наталю… Ти не хвилюйся за дітей. Нехай вони поки побудуть у мене. Артемові важко з його графіком, а мені тільки в радість. Якраз навчу Зоряну пекти свій фірмовий пиріг. На тому кінці дроту повисла тиша. Наталя, мабуть, не вірила своїм вухам. — Дякую вам… Дуже дякую, — нарешті вимовила вона, і в її голосі почулося полегшення.
Через три тижні Наталю виписали. Олена Дмитрівна сама поїхала її зустрічати. Вона купила величезний букет квітів і вперше за довгий час відчувала себе по-справжньому щасливою.
У квартирі сина знову було гамірно. Тепер Олена Дмитрівна не відмикала двері своїм ключем — вона дзвонила і чекала, поки Зоряна з криком «Бабуся приїхала!» відчинить їй.
Вечеряли всі разом. Артем виглядав втомленим, але його очі світилися таким спокоєм, якого Олена не бачила в ньому з дитинства. Наталя, обережна у своїх рухах, накривала на стіл. — Знаєш, сину, — сказала Олена Дмитрівна, коли діти пішли у свою кімнату гратися. — Я була неправа. Твоє життя — це не проект, який я маю редагувати. Це твій дім, і я рада, що в ньому тепер так багато світла. Артем підійшов і міцно обійняв матір. — Дякую, що почула нас, мамо. Це найкращий подарунок.
Олена Дмитрівна поверталася додому пізно ввечері. Вона йшла знайомими вулицями, і світ навколо здавався їй іншим. Виявилося, що бути «нічиєю бабусею» — це шлях у нікуди, а відкрити серце для інших — це єдиний спосіб врятувати власну душу.
Через кілька місяців у них народився ще один хлопчик. Його назвали на честь діда — Олексієм. І тепер у великій родині була традиція: кожної неділі всі збиралися в Олени Дмитрівни. Вона більше не повчала невістку, як вести господарство, а просто допомагала з малюком, даючи Наталі можливість відпочити.
Життя — складна штука. У ньому багато гострих кутів, але якщо мати достатньо мудрості та любові, щоб їх оминути або пом’якшити, то в кінці дороги завжди чекає тепле світло рідного вікна.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
