Олексій сидів за робочим столом, коли задзвонив телефон. Дзвінок із незнайомого номера.

– Ви чоловік Ірини? – почулося у слухавці.

– Так, що сталося? – в голосі Олексія раптом зникла вся твердість, яку він завжди тримав на роботі.

– Це вам телефонують із лікарні, до нас поступила ваша дружина. Ми зараз веземо її в операційну.

Серце завмерло. Світ ніби стиснувся в одну мить. Не пам’ятаючи, як зібрав документи, Олексій уже стояв біля службових дверей.

– Я поїду, у мене дружина в лікарні, – сказав колегам і не чекав відповіді.

Дорога розмивалася під колесами. Він їхав, стискаючи кермо, ніби міг силою пальців повернути час назад. В голові гуло: тільки б встигнути, тільки б встигнути…

Коли прибув до лікарні, його зустріла медсестра.

– Операція вже почалася. Ви зараз не зможете її побачити. Можете поки поїхати додому, зібрати їй речі.

Він кивнув. Хоч насправді не чув, що вона каже. Ноги самі винесли з лікарні, завели в машину. Їхати додому – ніби тікати в минуле.

Відчинив двері – і запах дому зустрів його звичним теплом. Та цього разу було щось інше: порожнеча. Тиша така, що чути, як тикає годинник у кухні.

Він машинально пішов туди, відчинив холодильник. На полиці стояла коробка з полуницею. Та сама, через яку вчора вони посварилися.

– Ти з глузду з’їхала, Іро? – бурчав він тоді, коли вона весело розкладала ягідки в миску. – Осінь на дворі, ціни космічні!

Вона лише посміхнулася:

– А мені захотілося. Один раз можна, правда?

Тоді він сердито махнув рукою і пішов у кімнату. Зараз же, стоячи біля холодильника, він відчував, як у грудях стискається щось болюче. Тієї миті йому стало байдуже, скільки коштувала та полуниця. Він би віддав усі гроші світу, аби тільки вона стояла поруч і сміялася.

Поруч на полиці лежав крем для обличчя – теж причина нещодавньої суперечки.

– Нащо тобі це? – казав він тоді. – Маємо інші витрати!

– Та я ж не щомісяця купую, – тихо відповіла вона. – Просто шкіра суха від холоду.

Він не відповів тоді, лиш грюкнув дверцятами. А тепер дивився на той крем і відчував сором. Невже любов можна так задушити копійками?

У вітальні, на спинці стільця, висів її халат – рожевий, м’який, трохи вицвілий від прання. Вона любила загортатися в нього ввечері, коли дивилися фільм чи пили чай.

Олексій узяв халат у руки. Тканина ще пахла її парфумами. Пахла домом. Пахла нею.

Він сів на диван, пригорнув халат до лиця й тихо заплакав. Беззвучно, як плачуть чоловіки, коли більше нема сил триматися.

«Чому ж я став такий жорсткий? – думав він. – Колись ми ділили останнє яблуко на двох, а тепер я сварю її за крем і полуницю…»

У голові промайнули картини:

Ірина у студентські роки – з косичками, усміхнена, коли він приніс їй букет ромашок;

Ірина у день весілля – хвилюється, щоб він не забув обручки;

Ірина, яка завжди знаходила сили усміхнутися, навіть коли йому було важко.

Він довго сидів, поки сльози висихали. Потім підвівся, почав збирати речі: халат, рушник, її гребінець, пляшечку води, той крем, що колись дорікав, і – коробку полуниці.

Нехай буде при ній, може, коли прокинеться – зрадіє, подумав.

Дорогою до лікарні він ловив кожну мить. Дерева за вікном здавалися золотими, небо – надто синім, а сонце – майже болючим. Наче все життя вперше побачив кольори.

Він згадав, як вони познайомилися. Це було на автобусній зупинці. Вона стояла під дощем без парасолі, і він, не думаючи, накрив її своєю курткою. Потім довго сміялися, бо вона вся була мокра, а він застудився.

«От і все, тепер ти мій герой», – сказала вона тоді.

Він посміхнувся крізь біль. Колись йому вистачало пари гривень, аби зробити її щасливою. А тепер він загубився серед рахунків, витрат, обов’язків – і забув, що насправді головне.

Коли приїхав у лікарню, медсестра сказала:

– Все пройшло добре. Ваша дружина поки не приходить до тями, але стан стабільний.

Він тихо опустився на стілець під дверима палати, поставив пакет на коліна. І знову глянув на ту коробку з полуницею.

«Іринко, – подумки звернувся він, – тільки прокинься. Я більше ніколи не буду бурчати. Хоч кожного дня купуватиму тобі ті ягоди, навіть узимку. Лише прокинься…»

Минуло кілька годин. Коли дозволили зайти на кілька хвилин, він увійшов у палату. Вона лежала бліда, з крапельницею. На її руці – його весільна каблучка.

Він тихо взяв її за пальці, поцілував.

– Іринко… я тут. Все буде добре. Ти тільки прокинься.

Її повіки здригнулися. Ледь чутно прошепотіла:

– Олексію… полуниця є?

Він розсміявся крізь сльози.

– Є, кохана. Ціла коробка. Чекає на тебе.

Через кілька днів Ірину перевели у звичайну палату. Вона вже могла сидіти, і коли побачила ту коробку на тумбі, усміхнулася:

– Та ти все-таки приніс?

– Авжеж, – відповів він. – І крем, і халат. І навіть гребінець твій.

– Ну, тоді я точно вилікуюся, – сказала вона тихо.

Олексій сів поруч, узяв її за руку.

– Знаєш, Іро… я, мабуть, зовсім загубився. Забув, що головне – не гроші, не рахунки. Головне – ти.

Вона мовчала, лише дивилася в його очі. І в тій тиші він відчув, що їхнє життя тепер почнеться заново.

Вийшовши з палати, він на хвильку спинився біля вікна. Осіннє сонце світило лагідно, наче прощало йому все.

Людина часто розуміє цінність щастя лише тоді, коли його може втратити.

Того дня Олексій уперше по-справжньому відчув, що таке кохати – не словами, не подарунками, а просто вдячністю за кожен подих того, хто поруч.

І коли він повернувся до палати, Ірина вже сміялася – тихо, лагідно, як колись.

– Олексію, – сказала вона, – я така вдячна, що ти є в моєму житті.

Він кивнув.

– І я. Пробач мене. Я більше ніколи не сваритимуся.

Вони обоє знали: життя не повертає минулого. Але дає шанс цінувати теперішнє.

І той шанс вони отримали.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.