Олексій сидів за робочим столом, коли задзвонив телефон. Дзвінок із незнайомого номера.
– Ви чоловік Ірини? – почулося у слухавці.
– Так, що сталося? – в голосі Олексія раптом зникла вся твердість, яку він завжди тримав на роботі.
– Це вам телефонують із лікарні, до нас поступила ваша дружина. Ми зараз веземо її в операційну.
Серце завмерло. Світ ніби стиснувся в одну мить. Не пам’ятаючи, як зібрав документи, Олексій уже стояв біля службових дверей.
– Я поїду, у мене дружина в лікарні, – сказав колегам і не чекав відповіді.
Дорога розмивалася під колесами. Він їхав, стискаючи кермо, ніби міг силою пальців повернути час назад. В голові гуло: тільки б встигнути, тільки б встигнути…
Коли прибув до лікарні, його зустріла медсестра.
– Операція вже почалася. Ви зараз не зможете її побачити. Можете поки поїхати додому, зібрати їй речі.
Він кивнув. Хоч насправді не чув, що вона каже. Ноги самі винесли з лікарні, завели в машину. Їхати додому – ніби тікати в минуле.
Відчинив двері – і запах дому зустрів його звичним теплом. Та цього разу було щось інше: порожнеча. Тиша така, що чути, як тикає годинник у кухні.
Він машинально пішов туди, відчинив холодильник. На полиці стояла коробка з полуницею. Та сама, через яку вчора вони посварилися.
– Ти з глузду з’їхала, Іро? – бурчав він тоді, коли вона весело розкладала ягідки в миску. – Осінь на дворі, ціни космічні!
Вона лише посміхнулася:
– А мені захотілося. Один раз можна, правда?
Тоді він сердито махнув рукою і пішов у кімнату. Зараз же, стоячи біля холодильника, він відчував, як у грудях стискається щось болюче. Тієї миті йому стало байдуже, скільки коштувала та полуниця. Він би віддав усі гроші світу, аби тільки вона стояла поруч і сміялася.
Поруч на полиці лежав крем для обличчя – теж причина нещодавньої суперечки.
– Нащо тобі це? – казав він тоді. – Маємо інші витрати!
– Та я ж не щомісяця купую, – тихо відповіла вона. – Просто шкіра суха від холоду.
Він не відповів тоді, лиш грюкнув дверцятами. А тепер дивився на той крем і відчував сором. Невже любов можна так задушити копійками?
У вітальні, на спинці стільця, висів її халат – рожевий, м’який, трохи вицвілий від прання. Вона любила загортатися в нього ввечері, коли дивилися фільм чи пили чай.
Олексій узяв халат у руки. Тканина ще пахла її парфумами. Пахла домом. Пахла нею.
Він сів на диван, пригорнув халат до лиця й тихо заплакав. Беззвучно, як плачуть чоловіки, коли більше нема сил триматися.
«Чому ж я став такий жорсткий? – думав він. – Колись ми ділили останнє яблуко на двох, а тепер я сварю її за крем і полуницю…»
У голові промайнули картини:
Ірина у студентські роки – з косичками, усміхнена, коли він приніс їй букет ромашок;
Ірина у день весілля – хвилюється, щоб він не забув обручки;
Ірина, яка завжди знаходила сили усміхнутися, навіть коли йому було важко.
Він довго сидів, поки сльози висихали. Потім підвівся, почав збирати речі: халат, рушник, її гребінець, пляшечку води, той крем, що колись дорікав, і – коробку полуниці.
Нехай буде при ній, може, коли прокинеться – зрадіє, подумав.
Дорогою до лікарні він ловив кожну мить. Дерева за вікном здавалися золотими, небо – надто синім, а сонце – майже болючим. Наче все життя вперше побачив кольори.
Він згадав, як вони познайомилися. Це було на автобусній зупинці. Вона стояла під дощем без парасолі, і він, не думаючи, накрив її своєю курткою. Потім довго сміялися, бо вона вся була мокра, а він застудився.
«От і все, тепер ти мій герой», – сказала вона тоді.
Він посміхнувся крізь біль. Колись йому вистачало пари гривень, аби зробити її щасливою. А тепер він загубився серед рахунків, витрат, обов’язків – і забув, що насправді головне.
Коли приїхав у лікарню, медсестра сказала:
– Все пройшло добре. Ваша дружина поки не приходить до тями, але стан стабільний.
Він тихо опустився на стілець під дверима палати, поставив пакет на коліна. І знову глянув на ту коробку з полуницею.
«Іринко, – подумки звернувся він, – тільки прокинься. Я більше ніколи не буду бурчати. Хоч кожного дня купуватиму тобі ті ягоди, навіть узимку. Лише прокинься…»
Минуло кілька годин. Коли дозволили зайти на кілька хвилин, він увійшов у палату. Вона лежала бліда, з крапельницею. На її руці – його весільна каблучка.
Він тихо взяв її за пальці, поцілував.
– Іринко… я тут. Все буде добре. Ти тільки прокинься.
Її повіки здригнулися. Ледь чутно прошепотіла:
– Олексію… полуниця є?
Він розсміявся крізь сльози.
– Є, кохана. Ціла коробка. Чекає на тебе.
Через кілька днів Ірину перевели у звичайну палату. Вона вже могла сидіти, і коли побачила ту коробку на тумбі, усміхнулася:
– Та ти все-таки приніс?
– Авжеж, – відповів він. – І крем, і халат. І навіть гребінець твій.
– Ну, тоді я точно вилікуюся, – сказала вона тихо.
Олексій сів поруч, узяв її за руку.
– Знаєш, Іро… я, мабуть, зовсім загубився. Забув, що головне – не гроші, не рахунки. Головне – ти.
Вона мовчала, лише дивилася в його очі. І в тій тиші він відчув, що їхнє життя тепер почнеться заново.
Вийшовши з палати, він на хвильку спинився біля вікна. Осіннє сонце світило лагідно, наче прощало йому все.
Людина часто розуміє цінність щастя лише тоді, коли його може втратити.
Того дня Олексій уперше по-справжньому відчув, що таке кохати – не словами, не подарунками, а просто вдячністю за кожен подих того, хто поруч.
І коли він повернувся до палати, Ірина вже сміялася – тихо, лагідно, як колись.
– Олексію, – сказала вона, – я така вдячна, що ти є в моєму житті.
Він кивнув.
– І я. Пробач мене. Я більше ніколи не сваритимуся.
Вони обоє знали: життя не повертає минулого. Але дає шанс цінувати теперішнє.
І той шанс вони отримали.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
