fbpx
Життєві історії
Олегу тоді було 19. Він вчився на заочному, а у школі викладав фізику. Треба сказати, що він, як на зло, видний був. Високий, статний. Але ж Люська, моя донька, буквально ходила за ним по п’ятах. Доходилася! Вже скоро дізналася, що чекає дитину. Вони навіть заяву в РАЦС подали. Ми стали до весілля готуватися. Але за місяць до торжества прийшов жених і каже: «Я передумав!» Зі школи розрахувався і десь поїхав. Більше, після того, ми його не бачили. А згодом у Люськи з’явилася донька. А через багато років доля поставила все на місця

Свого рідного батька Оля ніколи не бачила. Знала лише, що його звуть Олегом, бо по батькові вона була Олегівна. Бабуся розповідала, що мама записала справжнього у її свідоцтво про народження, сподіваючись, що він до неї повернеться колись, коли прийде на це час. Сама ж мама ніколи не розповідала про історію народження доньки.

Оля захотіла дізнатися більше про тата, коли їй уже було за 20 років. Тоді вона була закохана і збиралася виходити заміж за Дмитра. За матеріалами

Це він почав ставити їй запитання, на які дівчина не мала відповідей.

Дитинство у неї було майже безтурботне. Мама, бабуся, дідусь, тітка – всі Олюню дуже любили і у всьому їй догоджали. Тому ні про яке «де мій тато?» мови навіть не було. Лише раз, коли побачила, як її подружка з дитячого садочка радісно побігла до чоловіка з криком «Татко!», а той взяв її на руки і підкинув вгору, запитала у мами: «А де мій?» Мама відповіла: «А у нас тата немає». Після цього в Олі ніяких питань не виникало: немає, то й немає, якось не особливо відчувалося.

Перший раз справжній інтерес до особи батька з’явився у років 14. Тоді Оля спробувала вивідати історію свого народження у мами, але та вперто мовчала. І от тепер, коли сама зібралася заміж, дівчина вирішила поїхала до бабусі. Жінкою вона була балакучою. До того ж, впевненою, що Оля має знати правду, адже має на це право. А вона виявилась досить банальною: мама ще в 15 років закохалася у свого вчителя.

– Олегу тоді було 19. Він вчився на заочному, а у школі викладав фізику. Треба сказати, що він, як на зло, видний був. Високий, статний. Ти дуже на нього схожа, – усміхнулася бабуся. – Спочатку між ними нічого не було. Але ж Люська буквально ходила за ним по п’ятах. Доходилася! Коли закінчувала школу, вже тебе під серцем носила. Вони навіть заяву в ЗАГС подали. Ми стали до весілля готуватися. Але за місяць до торжества прийшов жених і каже: «Я передумав!» Ти уявляєш, що ми тоді пережили з твоєю мамою? А він почав виправдовуватися, що не готовий створювати сім’ю. Що грошей мало, що квартири не має, що, може, не спішити… Пропонував все швидко виправити і давав на це якісь гроші. А Люська вже на четвертому місяці була. Відмовилася. Тоді знаєш, що твій татусь сказав? «А може, – каже, – то не моя дитина? Звідки я знаю, з ким ти зустрічалася ще?» Тоді Люська дуже образилася. А він пішов і більше не з’являвся. Зі школи розрахувався і десь поїхав. Більше, після того, ми його не бачили. А згодом у нас з’явилася ти.

Після тієї розмови Оля ніяк не могла прийти до тями. Невже її татко такий підлий та недобрий чоловік? Може, бабуся чогось не договорює, можливо, вона всієї правди не знає? Та й у нього, зрештою, мали ж бути якісь причини…

Словом, батька свого рідного вона відразу вирішила розшукати. Ні, не для того, щоб повернути чи гроші якісь у нього просити. Просто захотілося подивитися на нього, запитати, чому і як так вийшло.

Знайти через стільки років тата виявилося непростою справою. У їхньому містечку він знімав кімнатку. Квартирна хазяйка сказала, що десь у неї була його адреса. Шукала її декілька днів. Виявляється, Олег був родом із сусідньої області. Мешкав за 300 кілометрів від них.

Оля поїхала туди разом з Дмитром. Та у тій квартирі уже років десять жили зовсім інші люди. З договору купівлі-продажу вона дізналася лише прізвище батька.

Дмитро тоді твердо вирішив допомогти нареченій, і через своїх знайомих у поліції дізнався, де зараз мешкає Олин тато. З’ясувалося, що це зовсім поруч, за 50 кілометрів. Він одружений, має двох дітей.

Оля довго не наважувалася набрати номер телефону. Один раз навіть кинула слухавку – її підняла батькова дружина. Дівчина хвилювалася після того, але через декілька днів знову подзвонила. На тому кінці дроту відповів чоловічий голос. Коли Оля сказала, хто вона, він різко запитав:

– Чого ви від мене хочете, навіщо телефонуєте?

– Та нічого особливого, – почала швидко виправдовуватися. – Я не збираюся влізати у вашу сім’ю. Просто хотіла побачити і поговорити…

– Добре, – після кількахвилинної паузи відповів чоловік.

А вже згодом вони зустрілися на нейтральній території, в іншому місті. Дівчина хвилювалася так, як ніколи раніше. Навіть коли бігла вперше на побачення до свого Дмитра. Його вона на зустріч не взяла, хоч хлопець і просив.

– Давай спершу я сама. Не знаю, чим він «дихає», як все пройде, – вмовляла. – Якщо він непогана людина, я вас ще обов’язково познайомлю… Та й, зрештою, ми зустрічаємося серед білого дня у великому кафе, тож завжди можу встати і піти.

Оля дуже хвилювалася, що не впізнає його. Але її побоювання виявилися марними. Бо коли зустрілася з ним очима, було відчуття, ніби у дзеркало дивиться і бачить себе у чоловічій версії. Бабуня була права – вони дійсно схожі! Оля помітила, що і він щиро вражений цим фактом.

З вигляду він був звичайним чоловіком, простим таким, звичайним. Прийшов у сорочці з краваткою. Ще раніше дівчина вирішила, що звертатиметься до нього по імені та по батькові і на «ви». Ніяких «тату».

Після привітання перші слова, які сказав Олег Петрович, просто збили з пантелику.

– Покажи паспорт, подивлюся, чи дійсно ти Олегівна.

Оля мовчки дістала документ. Він взяв його у руки і відкрив на першій сторінці. Спочатку криво всміхнувся, а потім почав якось незрозуміло мружити очі – було видно, що щось рахує. Оля здогадалася, що той час, коли мама її носила дитятко.

– Ну, що, збігається? – глузливо запитала.

– Ніби все так, – пробурмотів розгублено.

Потім почав її розпитувати про життя, плани на майбутнє. Замовив навіть два тістечка. Коли Оля витягнула гроші, надув губи і сказав: «Я сам заплачу».

Про себе говорив неохоче. Дівчина так чекала, що він бодай вибачиться, що не хотів її знати стільки років! Натомість, прощаючись, почула:

– Я бачу, що ти на мене схожа… Та й дата народження ніби збігається… Але все одно я не вважаю тебе своєю дитиною. Матір твою я не кохав я зовсім ніколи. Бігала за мною вона сама тоді… Дістала. Словом, у мене є двоє хлопців, я їх люблю, вони мої сини, мої діти… Моя дружина нічого не знає, я не говорив…

– І не треба, – різко перебила Оля. – Я думала, мама перебільшує, ображена. А бачу, що ви насправді непорозуміння якесь, а не чоловік. Прощайте.

Дівчина демонстративно видалила його номер зі свого мобільного, розвернулася і пішла. А він стояв і розгублено дивився їй услід. Ці очі потрібно було побачити.

Марта ДИМИДІВСЬКА.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – pixabay.

facebook