Коли Орисі виповнилося п’ятдесят, вона вперше поїхала на заробітки. Синові Олегу щойно виповнилося двадцять шість, він одружився зі Світланою — тихою, спокійною дівчиною з сусіднього села. Невістка їй сподобалася, Орися залишила їм свою батьківську хату. Думала: хай живуть, хай господарюють, хай будують свою сім’ю.
Але Олегу перспектива жити в селі не подобалася.
— Мамо, ну навіщо мені ця стара хата? Це ж село! Я хочу нормальну квартиру, у місті. Як у людей, — бурчав він щоразу, коли заходила мова про житло.
Орися тоді тільки зітхала. Вона сама прожила в тій хаті майже сорок років і нічого — не зіпсувалась. Але син хотів «місто», хотів «своє життя», хотів «по-модному». І вона, як усі матері, подумала:
«Ну що ж, якщо хоче — треба допомогти».
Так вона й потрапила в Італію.
Перший рік був найважчий. Нові люди, інша мова, робота від ранку до ночі — старенька пані з деменцією, догляд, безсонні ночі, пелюшки, сльози. Орися ніколи такого не робила вдома, але тут — мусила. Думка про те, що десь там, за тисячі кілометрів, її син живе в кращих умовах завдяки її старанням, тримала її на ногах.
Вона відкладала кожну копійку. Відмовляла собі в одязі, у вихідних, у дні відпочинку. Та навіть в кафе каву за півтора євро вона собі не купувала — економила, хотіла швидше зібрати на своє.
Син час від часу дзвонив:
— Мамо, як там справи? Коли вже назбираємо на квартиру?
— Олеже, ще трохи. Я стараюсь.
— Ну бо, мам, я в тій хаті не виживу. Мені в селі — ну ніяк не йде.
Світлана таких розмов ніколи не вела. Вона, навпаки, завжди казала:
— Мамочко, не спішіть. Нам і так добре. Діти ростуть, ми собі справляємося.
Орися відчувала в тому щирість і… трохи сором. Бо вона розуміла: Світлана не вимагала. Світлана просто жила. І головне — була щиро вдячна за все. На відміну від її сина, який був постійно чимось не задоволений. А головне його бажання було — квартира в місті.
За шість років у них народилося двоє дітей — Миколка й Соломійка. Орисі показували онуків у відеодзвінках. Маленькі личка сміялися у камеру, а вона там, десь у чужій кухні, ковтала сльози.
Коли Орися вперше приїхала додому за ці шість років — аж на Великдень — вона відчула, що щось не так.
Олег став різкішим. Замкнутішим. Ховав телефон, коли заходила мама. Часто десь зникав «по справах».
Світлана, навпаки, була ще стриманішою, тихішою. Синці під очима, худа, виснажена. Але жодного слова скарги.
А потім почалися «доноси».
То сестра сказала:
— Орицю, ти знаєш… може, то не моя справа, але твій син часто гуляє.
То сусідка прошепче:
— Я його бачила біля кафе з якоюсь дівкою…
Орися питала в Світлани:
— Доню, що там у вас?
— Все добре, мамочко, все добре. Олег просто втомлений. А я справлюся.
У той момент Орися зрозуміла: Світлана бреше, бо хоче зберегти сім’ю.
А син — просто має «запасний варіант».
Коли гроші нарешті зібралися, Орися купила трикімнатну квартиру в гарному районі. І вирішила записати її… на себе. Хоч і не одразу казала чому.
Олег здивувався:
— Мамо, це що за цирк? Ти що, мені не довіряєш?
— Довіряю. Але поки що так краще, — відповіла вона.
Світлана сказала просто:
— Це ваші гроші і ваша праця, я нічого проти не маю.
Олег покрутив губами, але змирився.
Вони жили у тій квартирі ще два роки. Орися приїздила раз на рік і все більше переконувалась, що син іде не туди.
Минуло вісім років їхнього подружнього життя, коли Орися знову приїхала додому. На свята. Запросила родину до себе на вечерю.
Приїхав… лише Олег.
— А де Світлана? Де діти? — запитала вона одразу.
Олег сів, поклав руки на стіл і спокійно, як щось буденне, промовив:
— Ми розлучаємося.
Орися втратила дар мови.
— Як… чому?
— Не зійшлися, мам. У мене інше життя почалося. Я зустрів іншу жінку. Ну, ти розумієш.
— А діти?!
— Я буду приходити. Не хвилюйся.
— І що зі Світланою?
— Та що, мам. Житиме. Вона ж не на вулиці. У нас же квартира.
— Але квартира записана на мене, Олеже.
— Так от! — очі його спалахнули. — Пора вже переписати її на мене. Я ж твій син. І я з нею розлучаюся — хіба ти хочеш, щоб вона там залишилась? Вона ж тобі чужа людина!
Орися вперше відчула, що їй хочеться вдарити столом.
Вона повільно підвела погляд:
— Світлана — чужа?
— Ну звісно! Ми розлучаємося!
У ту ніч Орися не спала.
Вона згадувала, як Світлана роками мовчала, ховала свої сльози, чекала його з «дружніх посиденьок», годувала дітей, робила уроки…
Як вона ніколи не вимагала нічого — ні грошей, ні подарунків, ні уваги…
А тепер вона — чужа.
І її онуки — також «чужі», виходить?
А Олег? Олег збирався привести нову пасію. Дівчину, що вже писала йому смайлики, поки Орися була на кухні.
Привести в ту квартиру? Ту, за яку вона спину гнула, руки стерла, ночей недосипала?.. Ні.
Вранці Орися поїхала у місто. Вона довго сиділа перед нотаріусом, перебираючи пальцями хустинку.
Нарешті сказала:
— Я хочу написати дарчу. На квартиру.
— На кого? — запитала нотаріуска.
Орися зітхнула.
— На мою невістку. І на двох внуків. Порівну.
Нотаріуска здивувалась, але мовчки кивнула.
— Ви впевнені?
— Більш ніж.
Орися вийшла від нотаріуса легша. Наче зняла з душі камінь, який давив роками.
Вона зайшла до Світлани ввечері. Діти гралися на підлозі.
Світлана, бліда, виснажена, саме прасувала сорочки — мабуть, для роботи.
— Доню… — почала Орися.
— Мамо, щось сталося? Олег щось наговорив? — Світланині руки затремтіли.
Орися подала їй конверт.
Там був документ.
Світлана прочитала. Спочатку — не зрозуміла. Потім зблідла ще більше. Потім… впустила праску.
— Мамо…
— Тепер у тебе є дім. І мої онуки теж мають дім.
— Але… але як… чому?
— Тому що ти — не чужа. Ти була моєю дочкою, коли моя дитина був ще хлопчиськом. Ти берегла цей дім. Ти ростила моїх внуків. А квартира — то плата не за твою жертву. То просто… те, що правильно.
Світлана розплакалась так, як плачуть тільки тоді, коли душа вперше за довгий час перестає боятися.
— Я… я не прийму. Мамо, я не можу!
— Можеш. Бо інакше ваш батько завтра приведе туди свою нову жінку. І ти з дітьми підеш по світу.
Діти підбігли, обняли бабусю за ноги:
— Бабусю, ти приїдеш ще?
— Приїду, — усміхнулася вона крізь сльози. — У вас тепер є свій дім. І я хочу бачити, як ви в ньому ростете.
Олег дізнався через два дні.
Подзвонив серед ночі.
— Мамо, ти що наробила?!
Орися слухала спокійно.
— Те, що мала зробити.
— Ти мене зрадила!
— Ні, сину. Це ти зрадив свою сім’ю.
— Я тебе знати не хочу!
— Мені дуже шкода це чути. Але я зробила правильно.
І вона вимкнула телефон.
Уперше в житті вона вибрала не «дитину будь-якою ціною».
А справедливість.
І тих, хто справді берегли сім’ю.
Через пів року Орися знову приїхала. У квартирі було тепло, чисто, діти знову сміялися.
Світлана трохи поправилась. Очі перестали бути порожніми. На кухні пахло пирогами.
— Мамо, — сказала вона, — ми ніколи вас не забудемо.
— А мені й не треба подяк, доню, — усміхнулась Орися. — Мені треба, щоб ви жили добре. Бо дім — це не ті, хто про себе думають. Це ті, хто один одного бережуть.
І коли Соломійка обійняла бабусю за шию і прошепотіла:
— Бабусю, я виросту і теж куплю тобі дім…
— Ох, донечко… — сказала Орися, притискаючи її. — Найбільший дім у мене вже є. Він — у вас.
Іноді мати мусить зробити найболючіший вибір — не на користь власної дитини. Бо є моменти, коли не кров вирішує, а правда.
Олег втратив квартиру — але передусім він втратив совість.
А Світлана з дітьми отримали дім — але передусім вони отримали віру, що добро існує.
Бо там, де чоловік зрадив, матір — вберегла.
А як ви вважаєте, чи правильно вчинила Орися, коли рідного сина залишила без нічого?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
