— Ти, Олено, просто як квітка, що не бачить сонця! — Голос Олега прозвучав різко, коли він, стомлений після роботи, поставив тарілку на стіл. Борщ ледь хлюпнув, але цього вистачило, щоб напруга зависла у повітрі. — Я, знаєш, скільки працюю? А ти вдома, з дітьми… Часу на себе зовсім не лишається.
Олена завмерла біля кухонного столу. У руках — піврічна Марійка, що тільки-но заснула, поруч — волога серветка. Старші, двійнята, принишкли у своїй кімнаті, чуючи зміни в батьковому тоні.
— Що ти маєш на увазі? — запитала вона тихіше, ніж хотіла, відчуваючи, як стискається щось у грудях. — Це я з трьома маленькими дітьми, без допомоги і вихідних?
— А хто ж іще? — Олег, відчуваючи себе правим, зітхнув. — Квартира, звичайно, твоя, від батьків, і ми за це вдячні, але забезпечую всіх я. Я просто… втомився, Олено. Мені треба більше простору, більше особистого часу, а не постійний гамір.
Він, певно, чекав, що вона почне вибачатися, метушитися, запропонує йому відпочити. Але Олена обережно поклала доньку в ліжечко. Погляд її став зосередженим і спокійним.
— Простір, ти кажеш? — Вона підійшла до вхідних дверей і відчинила їх. — То йди. Прямо зараз. Речі потім збереш.
Олег здивовано посміхнувся, не сприйняв її слова всерйоз. І дарма. Менше ніж за годину він стояв на сходовій клітці, поруч із валізою, дивлячись на зачинені за ним двері. Замки клацнули, не залишаючи сумнівів.
Минуло три роки. Олена змінилася. Діти підросли, пішли до садочка та першого класу. Вона, після курсів, знайшла гарну роботу в логістиці і швидко зробила кар’єру. Здавалося, що в її житті настав час для світлих емоцій. І тут з’явився Віталій.
Віталій був інструктором із функціонального фітнесу. Широкий у плечах, з відкритою усмішкою, він говорив про баланс, енергію та правильне харчування. Він гарно залицявся, міг легко взяти на руки одразу двох дітей, жартував і допомагав по господарству, навіть полагодив кран на кухні, який давно протікав. Здавалося, це і є нагорода за її старання.
Вони прожили разом майже рік, і все було чудово. Аж поки одного вечора, під час вечері, Віталій, обережно пересуваючи виделкою овочеву запіканку, не почав:
— Люба, слухай, мені треба підвищити категорію для роботи, подати документи… Треба міська реєстрація. Ти могла б мене прописати до себе? Тимчасово, звичайно. Це ж просто формальність.
Олена відклала столовий прилад. В її пам’яті раптом яскраво спливли спогади про Олега і про те, як важко було зачинити двері. Вона знала, що у Віталія є власна квартира-студія за містом, яку він здає, щоб виплачувати кредит за свій кросовер.
— Віталію, — почала вона м’яко, — а навіщо тобі реєстрація саме тут, якщо в тебе є своє житло, нехай і за сорок хвилин їзди?
— Ну, Олено, ти чого починаєш? — його обличчя одразу похмурнішало. — Тобі що, шкода? Ми ж майже сім’я. Це ж питання довіри. А ти, виходить, мені не довіряєш?
Олена глибоко вдихнула. Вона вже проходила цей урок.
— Я тобі довіряю, Віталію. Але у своїй квартирі я прописую лише своїх дітей. Це моє правило. І воно не обговорюється.
Віталій надувся, тиждень ходив засмучений, а потім влаштував справжню сварку з підвищеними тонами, звинувачуючи її в “меркантильності” та “холодності”. Олена вислухала його спокійно і так само спокійно вказала на двері. Цього разу не було ні сліз, ні душевних сумнівів. Досвід навчив.
Минуло ще п’ять років. Олені виповнилося сорок. Вона вже не шукала стосунків, але доля знову подарувала їй зустріч. Андрій.
Інтелігентний, з приємним голосом, керівник фінансового відділу. Він не вимагав, не тиснув, просто був поруч, підтримував. Дітей радував подарунками – від якісних книг до освітніх ігор. Олену возив на відпочинок у затишні місця під Києвом. Здавалося, це було саме те зріле, спокійне щастя, про яке мріють.
— Давай одружимося, — запропонував він через півроку. — Я хочу, щоб ти познайомилася з моїми батьками. Вони люди прості, старої закалки, але дуже душевні.
Святковий обід вирішили влаштувати у Олени вдома. Вона підготувалася: запекла індичку, приготувала вишукані закуски, накрила стіл найкращим посудом. Квартира сяяла чистотою і затишком.
Батьки Андрія, Галина Петрівна та Микола Іванович, приїхали пунктуально. Мама — у яскравому костюмі, з пишною зачіскою, тато — тихий, трохи стриманий. Вони уважно оглянули будинок, Галина Петрівна навіть якось обережно провела пальцем по рамі картини — не знайшовши пилу, підтиснула губи.
Застілля проходило добре. Андрій підливав вино, діти чемно привіталися і пішли займатися своїми справами. Тости звучали теплі: «За ваше щастя», «За такий затишний дім».
І ось, коли подали каву з домашнім тортом, Галина Петрівна, відставивши чашку, подивилася Олені прямо у вічі й почала:
— Гарно в тебе, Оленко. Просторно. Чотири кімнати, майже центр. Ти молодець. Ми тут із Миколою Івановичем порадилися і вирішили… Якщо ви з Андрійком розписуєтеся, треба одну справу владнати.
Олена відчула внутрішню напругу. Андрій раптом зацікавлено розглядав візерунок на серветці.
— Яку справу? — ввічливо запитала Олена.
— У нас є родич, троюрідний брат Миколи Івановича, дядько Петро, — почала свекруха здалеку. — Він зараз у селі мешкає, а там із медициною сутужно, сама знаєш. Йому б міську пенсію оформити і до хорошої поліклініки прикріпитися. Ми хочемо, щоб ти його до себе прописала.
Настала тиша. Чутно було, як тихо гуде холодильник.
— Вибачте? — Олена подумала, що ослухалася. — Прописати… сторонню людину?
— Чому ж сторонню? — здивувалася Галина Петрівна, наче просила передати сіль. — Ви ж з Андрійком будете сім’єю. Значить, і дядько Петро тобі родич. Йому тут жити не треба, тільки реєстрація потрібна.
— А Андрій має своє житло? — уточнила Олена, дивлячись на нареченого.
— Є, однокімнатна, — швидко відповіла мати. — Але навіщо ж там? Там тісно, та й ми її, можливо, продаватимемо, щоб дачу підремонтувати. А в тебе місця багато. І взагалі, Оленко, — голос свекрухи став трохи суворішим, — у сім’ю треба приходити з відкритою душею. Не можна, щоб життя тобі здавалося надто вже казковим, треба іншим допомагати.
Олена подивилася на Андрія.
— Ти згоден з мамою?
Андрій підняв очі, в яких прочитувалися мука і бажання догодити матері: — Олено, ну це ж справді лише формальність… Мама дуже просить.
У цей момент Олена відчула не образу, а якесь неймовірне звільнення. Немов важкий вузол, який вона носила, раптом розв’язався.
— Формальність, кажете? — Олена підвелася. — Щоб життя казкою не здавалося?
Вона підійшла до шафи, де лежали документи, і обережно поправила їх.
— Знаєте, Галино Петрівно, у мене для дядька Петра є чудова пропозиція. Хай він у своєму селі й залишається, там повітря чистіше. А ви, дорогі гості… — вона посміхнулася усмішкою, від якої в Андрія завмерло серце, — будь ласка, залиште мій дім.
— Що?! — Галина Петрівна майже скрикнула. — Та ти… Та ми до тебе з добром! Невдячна!
— Геть , — повторила Олена тихо, але впевнено. — І дядька свого заберіть, і сина свого, який не вміє відстоювати свою думку. У мене тут не довідкове бюро і не притулок для родичів “сьомої води на киселі”. У мене тут дім. Мій та моїх дітей.
Андрій намагався щось прошепотіти про “пошук компромісу”, але Олена вже відчиняла двері.
Через два роки Олена сиділа в затишній кав’ярні зі своєю старою подругою Тамарою, яка працювала нотаріусом.
— Чула про твого колишнього нареченого? — усміхнулася Тамара, помішуючи лате.
— Про Андрія? Ні, як виставила, так і не цікавилася.
— О, там справжня історія! — очі Тамари заіскрилися. — Його матуся таки знайшла просту, щиру жінку, закохала в синочка і вмовила прописати того самого дядька Петра.
— І що?
— А те! Дядько Петро виявився не такою уже й “божою кульбабкою”, а людиною з дуже непростим минулим і звичками. Щойно отримав реєстрацію, одразу приїхав до неї жити. Сказав: «Маю право, за законом». І тепер там справжній… безлад: він палить на балконі, запрошує сумнівних друзів і голосно слухає шансон. Виселити не можуть — він оформив інвалідність, суд на його боці. Та жінка від Андрія пішла, квартиру продає з великою знижкою, щоб позбутися «дядька», а Галина Петрівна тепер із високим тиском по лікарнях бігає, бо син переїхав до неї у її маленьку квартиру і страждає від самотності та стресу.
Олена подивилася у вікно. Там світило сонце, а її вже дорослі діти поверталися зі школи, жваво обговорюючи щось.
— Знаєш, Тому, — посміхнулася вона. — Свекруха таки мала рацію.
— У чому?
— Щоб життя казкою не здавалося, іноді потрібно просто вчасно і дуже рішуче зачинити двері перед чужими людьми.
Олена допила свою каву. Солодку, зі смаком карамелі. І життя її було саме таким — спокійним, добрим і без непроханих «дядьків». Справедливість — це не завжди коли ти когось караєш. Це коли ти просто не заважаєш людям самим прийняти рішення, які вплинуть на їхнє життя.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
