Людмила тихо прочинила вхідні двері, намагаючись не шуміти ключами.
На годиннику була друга нова ночі.
Вона почувалася дивно: втомленою, але водночас неймовірно живою.
Вперше за довгі роки вона дозволила собі затриматися після зустрічі з колишніми однокурсницями.
Сукня кольору глибокого ізумруду, яку вона купила на таємно відкладені гроші, все ще приємно облягала статуру, хоча туфлі вже нещадно тиснули.
Світло в коридорі спалахнуло раптово.
Олег стояв біля стіни, схрестивши руки.
Його обличчя нагадувало грозову хмару.
— Де тебе носило до такого часу? — голос чоловіка був сердитим.
Людмила почала розстібати ремінці на туфлях, намагаючись не втратити рівновагу.
— Я ж попереджала, Олеже. У нас вечір зустрічі випускників. Ми не бачилися цілу вічність.
— Зустріч випускників! — він презирливо пирхнув. — Сусідка з третього поверху бачила, як ти виходила з іномарки під самим під’їздом. Сміялася на весь двір! Ти хоч розумієш, як це виглядає? Ганьбиш мене перед людьми!
— Я не виходила, а просто ледве трималася на ногах через ці підбори, — Людмила пройшла на кухню, відчуваючи спрагу. — Мене підвезла Олена зі своїм чоловіком. Вони живуть поруч. Ми стільки всього згадали. Сорок п’ять років — це не вирок, щоб сидіти під замком.
Вона налила собі холодної води з фільтра.
— А ти сам коли востаннє вечеряв удома раніше десятої? — раптом запитала вона, дивлячись йому в очі.
Олег почервонів, його шия напружилася.
— Я працюю на двох роботах, щоб ти могла купувати собі ці непотрібні всякі речі! А ти порівнюєш мою втому з твоїми гульками?
— Я теж колись була головним бухгалтером, — спокійно зауважила Людмила. — Поки ти не переконав мене, що «справжня господиня має створювати затишок вдома», а не рахувати чужі прибутки.
— Подивися на себе! — Олег зробив крок до неї. — У твої роки так поводитися соромно. Ти вже майже бабуся, а вдяглася, наче на дискотеку!
Людмила відчула, як десь глибоко всередині щось обірвалося.
Цей холодний тон, ці постійні звинувачення — вони стали фоном її життя протягом останніх двадцяти років.
Ранок почався не з кави, а з візиту свекрухи.
Катерина Іванівна з’явилася на порозі о дев’ятій ранку, тримаючи в руках величезні сумки з продуктами, ніби вдома у сина панував голод.
— Олег мені все розповів, — вона важко зітхнула, сідаючи на свій улюблений стілець. — Людмило, ти ж доросла жінка. Мати дорослого сина. Як можна було так опуститися?
— Катерино Іванівно, я просто сходила в ресторан з подругами, — Людмила спокійно мила пательню після сніданку. — Вперше за п’ять років я вибралася в люди.
— Подруги! У твоєму віці треба думати про онуків і тиск, а не про ресторани! Ти ж там точно з якимись чоловіками спілкувалася, зізнайся. Олег каже, тебе якийсь кавалер підвозив.
— Це був Сергій Петрович, чоловік Олени. Він розвозив усіх дівчат по черзі, щоб ніхто не їхав на таксі вночі.
Раптом телефон Олега, який він забув на підвіконні, вібруючи, поповз по пластику.
На екрані висвітилося повідомлення. Людмила мимоволі глянула на текст.
«Іриночка: Котику, вечір був чарівним. Чекаю нашої зустрічі сьогодні в тому самому готелі».
У Людмили заніміли пальці.
Вона взяла телефон і відчула, як серце починає калатати.
Вона відкрила месенджер.
Там був цілий світ, про який вона не здогадувалася: місяці листування, фотографії з відпусток, на які він нібито їздив «у відрядження», слова любові та дорогі замовлення з ювелірних магазинів.
— Катерино Іванівно, подивіться-но сюди, — Людмила простягнула гаджет свекрусі.
Жінка швидко пробігла очима по екрану, її губи стислися у тонку лінію, але вона лише відвернулася.
— І що? Це, напевно, звичайні робочі моменти. Зараз у фірмах всі так спілкуються.
— Робочі? Робочі готелі?
— Ти просто шукаєш привід, щоб виправдати свою вчорашню поведінку! — Катерина Іванівна різко підвелася. — Чоловік — це голова. Якщо він десь і шукає розради, то лише тому, що вдома ти стала прісною і нудною! Сама винна, що не втримала.
Людмила вийшла на балкон і набрала свою подругу Олену.
— Олено, скажи правду. Ти знаєш про Олега та якусь Ірину з відділу продажів?
Запала довга, важка тиша.
— Людо. Ми всі знаємо. Більше року це триває. Вони навіть на корпоративи разом ходять, коли тебе немає. Ми боялися тобі казати, ти ж так за свій шлюб трималася.
Коли Олег повернувся додому, Людмила чекала його у вітальні.
Свекруха все ще була там, щось активно шепочучи синові на вухо.
— Знаєш, Людмило, я вирішив, — Олег сів навпроти, намагаючись зберегти зверхній тон. — Я готовий тобі пробачити твій нічний вояж. Але за однієї умови: більше жодних «подруг» і жодних коротких суконь. Ти займаєшся домом і городом.
— Пробачити? — Людмила поклала телефон з відкритим листуванням на стіл. — Це ти мені пропонуєш прощення? Після року з цією Іриною? Після готелів і «котиків»?
Олег на мить завагався, але швидко опанував себе.
— Це нічого не означає! Просто інтрижка на роботі! Мені було важко, ти вічно була чимось незадоволена, вдома лише побут і нудьга! Чоловікові потрібне натхнення!
— Вона молода, йому треба відпочити! — вставила свої п’ять копійок Катерина Іванівна. — А ти тільки скандали влаштовуєш!
Людмила подивилася на них обох, ніби вперше побачила.
Двадцять п’ять років вона економила на собі, щоб Олег міг купити кращу машину.
Вона не фарбувалася, бо він казав, що йому подобається «природна краса», а насправді просто хотів, щоб вона не привертала чужої уваги.
Вона носила старий пуховик, бо свекруха вважала, що купувати нове щороку — це марнотратство. І ось фінал.
— Якщо тобі щось не подобається — двері там! — Олег вказав на вихід. — Подивимося, кому ти потрібна в сорок п’ять без роботи і грошей. Невісток зараз — хоч греблю гати!
— Син правий, — кивнула свекруха. — Ти без нього нуль.
Людмила мовчки встала.
Вона пройшла до спальні, витягла з-під ліжка велику сумку і почала складати свої речі.
— Ти що, серйозно? — Олег забіг до кімнати. — Куди ти підеш? До подружок своїх нерозумних? Через тиждень прийдеш назад, проситимешся!
— Може, і нуль, — Людмила застібнула блискавку на сумці, — але принаймні я буду вільним нулем. Двадцять п’ять років я була тінню в цьому домі. Досить.
Вона зняла з пальця обручку, яка вже давно врізалася в шкіру, і поклала її на комод.
У коридорі з’явився їхній дорослий син, Олег-молодший.
— Мамо, тату, що відбувається? Може, сядемо і спокійно все обговоримо? — хлопець виглядав розгубленим.
— Немає чого обговорювати, синку. Я занадто довго мовчала. Бережи себе.
Людмила вийшла з квартири, не озираючись на крики чоловіка та причитання свекрухи.
Минуло десять днів.
Олег зателефонував ввечері, коли Людмила готувала собі вечерю в орендованій маленькій кімнатці.
— Людо, ну досить вже грати в гордість. Ірину я видалив звідусіль. Мама каже, що ти вже достатньо «нагулялася». Повертайся, я навіть дозволю тобі купити ту нову кавоварку.
— Не прийду, Олеже.
— Ти що, зовсім з глузду з’їхала? Як ти там живеш?
— Я влаштувалася помічником бухгалтера в компанію моєї однокурсниці. Грошей поки небагато, але мені вистачає. І знаєш, що найдивніше?
— Що?
— Мені більше не соромно бути собою. Я сьогодні купила собі червону помаду і нові туфлі. І ніхто не сказав мені, що я «стара для цього».
Людмила поклала телефон.
Вона підійшла до вікна, де в скляній вазі стояли яскраві тюльпани.
За склом дихав вечірній Київ, мерехтячи тисячами вогнів.
Той самий вечір із подругами не просто став приводом для сварки.
Він став поштовхом, який змусив її нарешті розплющити очі.
Вона зрозуміла, що життя не закінчується після шлюбу чи після сорока.
Воно починається тоді, коли ти перестаєш дозволяти іншим малювати твій світ лише сірими фарбами.
Вона посміхнулася своєму відображенню і вперше за довгі роки відчула справжній, непідробний спокій.
Чи варто зберігати сім’ю заради «стажу» і страху залишитися самій, якщо повага та любов давно зникли?
Чому часто саме жінки, як свекруха у цій історії, стають найсуворішими суддями для інших жінок?
Коли настає той момент, коли «вже пізно» починати все спочатку, чи такого моменту не існує?
Чи варто Людмилі триматися за цей шлюб, коли чоловік визнав помилку і просить повернутися назад? Чи таке не пробачається, бо людина, яка зрадила, може зрадити знову?
Фото ілюстративне.
