Почувши новину, Олександра була геть спустошена, не було ніяких почуттів. У її Олега є інша, яка чекає дитину. Єдине, що тішило жінку в цій ситуації – її Олег нарешті «подорослішав» і «дістав голос».
Вони прожили разом вісімнадцять років. Одружилися молодими, коли їм щойно виповнилося по двадцять. Тоді Олександрі здавалося, що вона дуже кохає Олега. А що ще треба для створення міцної сім’ї.
Роботи жінка ніколи не цуралася. Олександра завжди була активною, все встигала: і худобу обійти, і город обробити, і ремонт вміла сама робити, косила траву, водила машину, при цьому працювала вчителькою в місцевій школі на півтори ставки.
Олег був спокійним, сам до роботи ніколи не брався, що скаже дружина, те і робить. Його безініціативність дуже не подобалася Олександрі, але терпіла, бо, як кажуть, «Бог парує». Все робила сама, аби вдома лише був спокій.
Першим серйозним випробовуванням для подружжя було те, що не з’являлася у них дитинка. Що тільки не робила Олександра – і лiкарі, і молитви, і поїздки по святих місцях. Олег ж, звичайно, не так сильно, як дружина, переймався цією проблемою. Він завжди любив говорити: «Якось буде».
Це його «якось» ніколи не влаштовувало Олександру. Вона вірила і молилася, і через довгих вісім років вимолила в Бога дитинку. Дівчинку Даринкою назвали. Бо і справді Олександра вважала її появу на світ даром Божим.
…А тепер на тобі, новина – її Олег йде до молодої співробітниці, яка чекає від нього дитину. Кажуть, син буде.
Всі ці роки, навіть живучи в шлюбі, Олександра ніколи не відчувала чоловічої підтримки, практично всю частину чоловічої роботи вона виконувала сама. Чоловік жодного разу не взяв сам собі їсти чи не випрасував сорочку. Він завжди чекав, що це зробить дружина. І вона робила, бо вважала це своїм святим обов’язком.
А тепер її безініціативний чоловік нарешті проявив ініціативу – кидає її з дитиною і йде до іншої. Зважився чи не вперше в житті прийняти рішення. Єдине, що непокоїло жінку, чому це сталося саме з нею, чому життя зробило її настільки сильною, що вона має все це пережити.
На її очах не було сліз, та якби хто заглянув зараз в її душу, то побачив би їх цілий океан.
Олександра мовчки вислухала чоловіка і тихо сказала: «Йди… Я тебе відпускаю…»
Фото ілюстративне – perfektstock.
