Вечір у квартирі Оксани Дмитрівни зазвичай минав під супровід тихої інструментальної музики та шелесту сторінок улюблених книг.
Вона вже три роки жила сама у своїй затишній оселі в одному з нових районів Києва.
Після розлучення жінка власноруч створювала кожен куточок: світлі стіни, мінімалістичні меблі, колекція рідкісних кімнатних рослин. Це був її храм тиші.
Раптом тишу розірвав різкий рингтон смартфона.
На екрані висвітилося ім’я племінниці — Яни.
— Оксаночко, рідна, у нас така біда! — голос дівчини в слухавці тремтів від сліз. — У нашому орендованому будинку прорвало каналізацію, все залило, жити неможливо! А господар каже, що ремонт триватиме тижнями. Нам із малечею та Сашком просто нікуди йти!
Оксана відчула, як усередині щось напружилося.
Вона завжди була доброю до родичів, але понад усе цінувала свій спокій.
— Яно, це жахливо, — почала вона, але племінниця перебила її.
— Тітонько, ми б ніколи не турбували, але ви — наша остання надія. Пустіть нас буквально на кілька днів, доки ми знайдемо нове житло. Ми ж свої люди! Ви ж не залишите нас на вулиці в такий час?
Совість і родинні почуття взяли гору. Оксана погодилася.
— Добре, Яно. Приїжджайте. У мене є вільна кімната, потіснимося трохи.
Вже за годину спокій Оксани Дмитрівни був розбитий на друзки.
Яна з чоловіком Олександром прибули не просто з сумками, а з горю речей, ніби переїжджали назавжди.
Двоє малих дітей — Артем та Віка — миттєво заповнили простір криками та біганиною.
— Ой, Оксано, як у тебе тут стерильно, — Олександр озирнувся, заносячи величезну валізу, яка залишила глибоку подряпину на новенькому паркеті. — Навіть телевізора нормального в залі немає. Як ми будемо футбол дивитися?
— Сашо, ми тут гості, — спробувала втихомирити його Яна, але її погляд вже блукав по полицях з колекційною керамікою Оксани. — До речі, тітонько, ми твій кабінет займемо? Там дітям буде зручно гратися.
— Але я там працюю вечорами, — тихо мовила Оксана.
— Та нічого, попрацюєш на кухні, — відмахнувся Олександр. — Сім’я ж понад усе!
Вже першого вечора Оксана зрозуміла, що «кілька днів» перетворюються на випробування.
Її улюблена орхідея була перекинута, а білий диван заплямований дитячим соком. На її зауваження Яна лише посміхнулася:
— Це ж діти, Оксано! Не будь такою прискіпливою до речей. Матеріальне — це ніщо, стосунки — все!
Минув тиждень. Марія Дмитрівна, подруга Оксани, яка зайшла на каву, була шокована змінами.
Квартира, що раніше нагадувала картинку з журналу про дизайн, тепер була схожа на гуртожиток.
Всюди висів одяг, на кухонному столі — гора немитого посуду, а повітря просякло запахом пересмаженої їжі, яку так любив Олександр.
— Оксано, ти на себе не схожа, — прошепотіла Марія на кухні. — Чому ти мовчиш? Вони ж виживають тебе з власного дому!
— Я не можу вигнати родичів, Маріє. Яна — донька моєї покійної сестри. Я обіцяла їй допомагати.
Але «допомога» ставала дедалі абсурднішою.
Олександр почав запрошувати своїх друзів, купував для них пляшку, ігноруючи прохання Оксани про тишу після десятої вечора.
Коли вона намагалася поговорити про оплату комунальних послуг, які виросли втричі, Яна робила здивовані очі:
— Гроші? Тітонько, ти ж знаєш нашу ситуацію! Ми кожну копійку на новий депозит збираємо, щоб свій дім купити. Хіба тобі шкода для нас трохи світла та води? Ми ж родина!
Оксана відчувала, як її власна оселя стає для неї чужою.
Вона почала довше залишатися в офісі, аби тільки не повертатися в цей гармидер.
Вона ловила себе на думці, що боїться заходити у власну вітальню.
Остання крапля впала в п’ятницю ввечері.
Оксана повернулася додому виснаженою після важких переговорів.
Відчинивши двері, вона почула гучну музику і незнайомі голоси. У її вітальні сиділа галаслива компанія.
— О, тітко, привіт! — крикнув Олександр, тримаючи в руках пляшку. — Знайомся, це мої колеги. Ми вирішили відзначити мою нову посаду. Ти ж не проти?
Оксана подивилася на свій білий диван: на ньому сиділи троє чоловіків у вуличному одязі.
На скляному столику лежали залишки піци та відкриті консерви.
А в кутку кімнати вона побачила розбиту вазу — подарунок мами, який вона берегла як зіницю ока.
— Хто це зробив? — голос Оксани був тихим, але холодним як лід.
— Ой, це Вікуся випадково зачепила, коли ми в хованки грали, — безтурботно відповіла Яна з кухні. — Не переживай, ми купимо тобі іншу, коли-небудь.
Музика продовжувала гриміти, гості сміялися, а діти стрибали по ліжку Оксани в спальні.
У цей момент жінка зрозуміла: її доброту прийняли за слабкість, а її дім перетворили на безкоштовний готель без правил.
Оксана підійшла до телевізора і вимкнула звук.
У кімнаті раптом стало дуже тихо.
— Вечірка закінчена, — сказала вона, дивлячись прямо в очі Олександру. — Всім присутнім, окрім моїх родичів, я прошу покинути квартиру протягом п’яти хвилин.
— Ти чого, Оксано? — Олександр підвівся, намагаючись виглядати грізно. — Ти нас соромиш перед друзями!
— Це ти соромиш мене у моєму власному домі. Час пішов.
Коли гості, ніяково перешіптуючись, пішли, Яна почала ридати:
— Як ти могла?! Ми ж сім’я! Ти зла і жорстка жінка! Ми просто хотіли трохи радості у такий важкий час!
— Яна, — Оксана підійшла до племінниці. — Родина — це не право на використання іншої людини. Родина — це повага. Ви за три тижні не виявили жодної краплі поваги до мене, моєї пам’яті та моєї праці.
— Ми нікуди не підемо! — вигукнув Олександр. — Нам нікуди йти!
— Я знаю, що ви вже тиждень як знайшли нову квартиру, Сашо. Марія бачила, як ти підписував договір оренди в офісі нерухомості. Ви просто хотіли зекономити на мені.
Яна замовкла, її сльози миттєво висохли.
— У вас є година, щоб зібрати речі, — твердо мовила Оксана. — Я вже викликала службу перевезення. Все, що не поміститься в машину, залишиться на сходовому майданчику.
Коли двері нарешті зачинилися за галасливим сімейством, Оксана Дмитрівна не відчула ні суму, ні провини.
Вона відчинила всі вікна, впускаючи нічне прохолодне повітря, яке вимивало запах чужого життя.
Вона витратила цілу ніч, щоб вимити підлогу, вичистити диван та розставити речі на свої місця.
Це було схоже на ритуал очищення.
Вранці, сидячи на своїй кухні в повній тиші з чашкою кави, вона відкрила ноутбук.
Жінка знайшла те саме оголошення про подорож до Карпат, про яку мріяла вже давно.
«Тур на одного. Тиждень у горах».
Вона натиснула кнопку «Оплатити».
Оксана зрозуміла головну істину: її дім — це її особистий простір, де вона має право встановлювати правила.
І бути «зручною» для всіх навколо більше не входило до її планів.
Вона навчилася говорити «ні», і це була найкраща інвестиція в її майбутнє щастя.
Дуже часто бувають такі родичі, які приїжджають без запрошення і гостюють стільки, скільки заманеться, ще й не поважаючи господаря і правил його.
Таких гостей не варто довго терпіти, варто все розставляти на місця відразу, бо людську доброту ніхто не поважає, її сприймають, як слабкість чим далі – тим гірше буде.
Таким родичам відразу потрібно вказувати на двері. Хіба не так?
Фото ілюстративне.
