Оксана відчула, як усередині щось обірвалося. Це був не різкий, болючий надрив, а тихе, остаточне розчарування, наче тріснула тонка порцелянова чашка. Раніше, звісно, вона б заплакала. Або кинулася доводити: ось же — твій улюблений борщ із м’ясом на кістці! Ось вареники з вишнями, які ти нахвалював на вихідних! Ось котлети по-київськи, які ти хвалив ще минулого місяця, казав, що навіть у ресторані таких немає!

Вона стояла біля мийки, обличчя її було незворушне. Повільно витерла руки об лляний рушник із вишитим орнаментом. І сказала:

— Як знаєш, Вікторе.

Віктор завмер. Він явно чекав на іншу реакцію. Готувався до пояснення, можливо, до виправдання, а може, навіть до гучного скандалу, який звільнив би його від почуття провини. А отримав — тишу і дозвіл.

Він постояв ще хвилину біля порогу кухні, наче чекаючи, що вона передумає і почне атаку, а потім пробурмотів щось про «побачимося ввечері» і поспішно пішов, зачинивши за собою двері квартири.

Будинок наповнився дивовижною пусткою. Пусткою, яка не була порожнечею, а лише відсутністю його присутності, його шуму, його мовчазного, але виснажливого судження.

Оксана сіла за стіл, де ще годину тому вони вечеряли. Він їв мовчки, як це часто бувало останнім часом. Схилився над тарілкою, макав хліб у густий буряковий сік, хрумтів маринованими огірками з банки. А вона, як завжди, думала: «От добре ж, подобається, значить, я старалася недарма». А потім пролунала ця фраза. Як вирок.

— Мама сказала, що в моєму борщі чогось не вистачає. Сказала, що її борщ — справжній, а мій… ну, ти ж розумієш. Сказала, що я повинен їсти у неї, бо вона досвідченіша.

Скільки років цій «мамі»? Лідії Іванівні — шістдесят вісім, як і було, коли Оксана вперше її зустріла. А її «синочку» — Віктору — сорок два роки. Успішний інженер, керує відділом, їздить на дорогому автомобілі. І він досі живе маминими оцінками, маминими порадами, маминими ідеалами «справжнього борщу»?

Оксана встала і прибрала зі столу. Каструлю з недоїденим борщем — у холодильник. Тарілки — в посудомийку. Все як завжди. Тільки тепер вона знала точно: вона більше для нього не готуватиме. Вона готувала заради любові та поваги, а не заради постійного іспиту, який ніколи не можна скласти.

Наступного ранку він спитав обережно, наче боявся порушити крихкий баланс у домі:

— А сніданок буде?

— Не знаю, — відповіла вона чесно, наливаючи собі каву. Вона поставила на стіл лише одну чашку, лише одну тарілку. — А тобі навіщо? У тебе ж мама є. Вона, мабуть, краще знає, як снідати.

Він розгубився. Покрутився кухнею, заглянув у холодильник — там були продукти, звісно. Чайник, хліб, вершкове масло, сир. Але ж це треба було робити. Самому.

— Оксано, — почав він, намагаючись знайти хоч якийсь вихід із ситуації.

— Вікторе, ти ж сам усе вирішив, — перебила вона, відпиваючи каву. — Я не сперечаюся. Просто беру твій вибір до уваги і підлаштовую своє життя під нього. Якщо твої потреби краще задовольняє мама, я не буду їй заважати.

І справді не сперечалася. Вона стала вільною. Ввечері, коли він повернувся від матері ситий і задоволений, знайшов удома повну тишу і спокій. Оксана читала книгу у клетчастому пледі в кріслі, поруч стояла чашка ароматного трав’яного чаю та тарілка з улюбленим імбирним печивом, яке вона купила спеціально для себе.

— А мені вечеря? — запитав він, знімаючи піджак.

— А ти не вечеряв хіба? — її голос був на диво м’яким.

Він знову розгубився. Бо вечеряв, звісно. І як! Мама готувала з голосіннями: «Ну треба ж, синок голодний прийшов! Дружина не годує! Погано доглядає!». І кожна ложка, яку він ковтав, була наповнена її прихованим докором і самопожертвою.

— Оксан, ти на мене не гніваєшся? — спитав він за тиждень, коли це мовчазне відчуження стало нестерпним.

Вона підвела очі від сторінок:

— Ні. Навіщо?

— Ну, я ж у мами їм.

— І що? Ти ж сказав — вона краще готує, вона досвідченіша. Я поважаю твій вибір.

— Так, але…

— Але що, Вікторе?

Він не знав, що відповісти. У голові крутилося: «Але ти моя дружина, твій обов’язок…». Але він розумів, що це звучатиме безглуздо. Наче права на неї є, а обов’язків — жодних. У цій тиші він вперше відчув вагу своїх слів.

Лідія Іванівна зателефонувала за два тижні. Голос — цукровий, але з отруйними нотками, які завжди були чутні Оксані:

— Оксаночко, голубонько, як справи? Вітя в мене обідає тепер. І вечеряє.

— Так, я знаю, Лідіє Іванівно.

— Ну, ти не переймайся, люба. Просто я досвідченіша, розумієш? Чоловіки ж такі вибагливі. От Вітя виріс на моєму борщі, а ти, ну… молода ще.

— Розумію, — спокійно погодилася Оксана. — Добре, що у Віктора є ви. Бо я б, мабуть, не впоралася з такими високими стандартами.

Свекруха явно чекала іншої розмови. Сліз, докорів, прохань навчити готувати той самий «справжній» борщ. А отримала — згоду та навіть комплімент.

— Ну, гаразд. Бережи себе.

Оксана поклала слухавку та посміхнулася. Вона припинила готувати не зі злості чи помсти — просто не бачила сенсу витрачати свій час, сили та тепло на того, хто цього не цінував і вважав її старання недостатніми.

Вранці вона варила каву тільки собі. Ставила одну філіжанку на стіл, намазувала один бутерброд із авокадо, який він не їв. Віктор крутився поряд, відчуваючи запах свіжої кави, але не маючи права навіть взяти чашку.

— Оксан, а може, хоч яєчню зробиш? — пробував він обережно.

— А ти не снідаєш у мами? Може, вона знає кращий рецепт яєчні?

Він морщився і йшов голодним. Перші дні ще сподівався — може, вона надумається, зрозуміє, що жарти закінчилися. Але Оксана не жартувала. Вона просто жила так, ніби чоловіка нема. Увесь свій вільний час вона присвятила своїм хобі: почала вивчати італійську мову, пішла на курси фотографії. Її вечори були наповнені змістом, а не очікуванням.

За тиждень Лідія Іванівна зателефонувала сама, і цього разу в її голосі не було цукру, лише прихована паніка:

— Оксано, мила, що це ти Вітю голодного до мене відправляєш? Він весь схуд! Бідолашний хлопчик змушений їздити до мене двічі на день!

— Це ви в нього запитаєте, Лідіє Іванівно. Я тут до чого?

— Як до чого?! Ти ж дружина! Ти маєш про нього дбати!

— Ну, так. І що?

Оксана говорила так спокійно, що свекруха розгубилася. Вона звикла до жіночих істерик, виправдань, спроб довести свою кулінарну правоту. А тут — байдужість, яка обпікала сильніше, ніж будь-який гнів.

— Ти ж маєш дбати про чоловіка! Це жіночий обов’язок!

— Маю? — щиро здивувалася Оксана. — А хто це вирішив? Чи це прописано в нашому шлюбному контракті?

— Ну як хто, це ж… традиції… — свекруха затнулася, не знайшовши потрібних слів.

— Лідіє Іванівно, Віктор дорослий чоловік. Сорок два роки. Він інженер. Якщо він не вміє сам подбати про своє харчування чи не може висловити дружині повагу до її праці, це питання не до мене. Це питання до нього і до його виховання.

Після цієї розмови вдома запанувала дивна, важка тиша. Віктор ходив спантеличений, як загублена дитина. Кілька разів намагався приготувати щось сам — виходило нісенітниця. Яєчню пересмажував до вугілля, макарони розварював у неїстівну кашу, а одного разу трохи кухню не підпалив, забувши про каструлю з водою.

— Оксан, ну допоможи! — благав він після чергової кулінарної катастрофи, стоячи перед горою брудного посуду.

— Із чим допомогти?

— Ну, покажи, як це робиться! Я ж не вмію!

Оксана підвела очі від книги:

— Вікторе, тобі сорок два роки. Ти керуєш складними інженерними проектами. Думаю, з рецептами в інтернеті та електричною плитою ти розберешся. Це ж не ядерна фізика, правда?

І знову тиша.

А за місяць сталося те, чого Оксана не чекала. Лідія Іванівна прийшла в гості. Сама. Зі свіжоспеченим маковим пирогом.

— Оксаночко, — почала вона здалеку, — я подумала, може, ми з тобою поговоримо?

— Звісно, ​​заходьте, Лідіє Іванівно.

Вони сіли за стіл. Свекруха нервувала, крутила в руках серветку.

— Ти знаєш, Віктор… він став якийсь нещасний. Приходить до мене, мовчить. Їсть погано. Схуд, очі сумні.

— М-м-м, — кивнула Оксана.

— Раніше він приходив веселий, розповідав щось про роботу. А тепер…

— А тепер що?

— А тепер каже, що ти вдома зовсім не готуєш.

— Лідіє Іванівно, справа не в приготуванні їжі.

— А в чому ж?

— У повазі. Ви з Віктором вирішили, що я готую погано, і що ваша думка важливіша за мою працю. Я прийняла ваше рішення. Тепер не готую взагалі.

Свекруха мовчала довго, пильно дивлячись на квітковий орнамент на скатертині. Потім зітхнула:

— А якщо я вибачусь за свої слова?

— У мене, Лідіє Іванівно?

— У тебе, Оксано. Мені соромно.

Оксана глянула на неї уважно. В очах жінки похилого віку читалися не лише втома і приниження, а й щось схоже на каяття. Вона вперше побачила матір Віктора, а не його вічну суддю.

— А Віктор? Він теж проситиме вибачення?

— Думаю, буде. Він же бачить, що накоїв. Він не був щасливий, Віктор завжди був щасливий тільки з тобою.

Цього вечора Віктор прийшов додому раніше, ніж звичайно. У руках у нього був великий букет білих троянд.

— Оксан, — сказав він тихо, — можна, ми поговоримо?

— Звісно.

— Я дурень, Оксано. Великий, сорокадворічний дурень.

— Можливо, — погодилася вона без агресії, але з ноткою іронії.

— Я мусив тебе захистити. Від мами. Від її слів. Від її вічного бажання нас контролювати. А я злякався. Я дозволив їй принизити тебе і твою працю. Це було не про борщ, це було про повагу.

Оксана відклала книжку, обіперлася на спинку крісла.

— Ти знаєш, що я зрозуміла за цей місяць?

— Що?

— Що я не зобов’язана доводити, що я вмію готувати. Що я взагалі нікому нічого не маю доводити. Я просто живу, працюю, і моє життя не має обертатися навколо його борщових стандартів.

Віктор кивнув, його очі були наповнені щирим розумінням.

— І що тепер?

— А тепер, — Оксана встала і підійшла до холодильника, — тепер, якщо ти хочеш, я можу приготувати вечерю.

— Оксано, — сказав він урочисто, — чи не могла б ти, будь ласка, приготувати що-небудь на вечерю? Я дуже голодний і дуже скучив за твоїм борщем. Чесно. За твоїм, а не маминим.

— Звісно, ​​— усміхнулася вона. — Але є умова.

— Яка?

— Ти сам подзвониш мамі. І скажеш, що маєш чудову дружину, яка готує для тебе. І що ти більше не вечерятимеш у неї щодня, бо ти чоловік, а не підліток.

Віктор справді зателефонував матері. Розмова була важка, але коротка. Лідія Іванівна плакала, дорікала, говорила про невдячність. Але він витримав.

— Мамо, я тебе кохаю. Але я одружений чоловік. І моя дружина вміє добре готувати. Досить.

Увечері Оксана готувала вечерю, а Віктор накривав стіл, нарізаючи хліб і дістаючи сільничку.

У двері зателефонували — на порозі стояла Лідія Іванівна, заплакана, але з порожніми руками.

— Проходьте, Лідіє Іванівно, — посміхнулася Оксана. — Ви якраз на вечерю.

Вона більше не боялася свекрухи. Бо поряд був чоловік, котрий нарешті навчився бути чоловіком, а не маминим синочком.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.