«У вас навіть дивана нормального нема, гостям сісти ніде, а ви все про свої книжки думаєте», — ці слова свекрухи Оксана згадувала щоразу, коли заварювала собі ранкову каву, дивлячись на той самий «ненормальний», але такий улюблений диван кольору морської хвилі.
Вона купила його на свою першу велику премію ще до того, як у її житті з’явився Андрій. Цей диван був символом її свободи, її власного житла і того факту, що вона, проста дівчина з райцентру, змогла сама заробити на невеликий будиночок на околиці.
Оксана пам’ятала, як три роки тому вперше переступила поріг цієї оселі. Тоді тут пахло сирістю і старими газетами. Попередні господарі поїхали за кордон, і будинок стояв пусткою, заростаючи бур’янами та павутинням. Паркан похилився, штукатурка сипалася, як пісок, а сад нагадував непролазні джунглі.
— Ти збожеволіла, Оксано, — казала тоді її подруга Катя, розглядаючи тріщини на фасаді. — Нащо тобі цей клопіт? Купила б однокімнатну в новобудові, де все готове. Тут же роботи на роки!
— Зате тут дихається інакше, — відповідала Оксана, проводячи рукою по старій яблуні. — Це буде мій дім. Справжній.
Вона вклала сюди все. Кожну копійку, яку відкладала п’ять років, працюючи у приватній фірмі, де вихідні були розкішшю. Вона сама обдирала старі шпалери, сама вибирала плитку для ванної, місяцями вивчаючи відгуки в інтернеті. Вона наймала майстрів лише на те, що не могла зробити сама — дах, проводку, опалення. Вечорами, після основної роботи, вона їхала сюди, фарбувала стіни і відчувала неймовірне піднесення.
Цей будинок був її перемогою. Її особистим форпостом. Без кредитів, без допомоги батьків, без позичок у знайомих. Тільки її праця і наполегливість.
З Андрієм вони познайомилися випадково, через спільних друзів на пікніку. Він був спокійним, розсудливим, працював інженером. Не намагався вразити її дорогими подарунками чи порожніми обіцянками. Просто був поруч.
— Ти знаєш, я ніколи не бачив, щоб жінка так розбиралася в марках бетону, — сміявся він, коли вона вперше запросила його до себе і почала розповідати, як укріплювала фундамент веранди.
— Життя навчить, — усміхалася Оксана. — Коли розраховуєш тільки на себе, доводиться знати все — від вишивання до зварювальних робіт.
Вони зустрічалися близько року, перш ніж вирішили побратися. Весілля було тихим — розписалися, посиділи в затишному кафе з найближчими. Ніякого пафосу, ніяких боргів заради того, щоб «люди не засудили».
Андрій переїхав до неї. Його орендована квартира була тісною і незручною, тож переїзд у власний будинок дружини здався обом логічним кроком.
— Слухай, тут так тихо, — казав він у перші дні спільного життя. — Навіть не віриться, що можна просто вийти в сад з ноутбуком і працювати. Навіщо я стільки років платив за ту «коробку» в місті?
Оксана була щаслива. Їй здавалося, що вона знайшла людину, яка цінує її працю і поважає її особистий простір. Але вона не врахувала одного фактора — маму Андрія, Любов Петрівну.
Перший візит свекрухи стався вже за тиждень після того, як вони розпакували останні коробки. Любов Петрівна приїхала з «інспекцією», хоча офіційно це називалося «привезла дітям домашнього сиру та варення».
Вона повільно ходила кімнатами, торкаючись пальцями поверхонь, ніби перевіряла наявність пилу.
— Оксано, а чому у вас стіни в спальні такі сірі? — запитала вона, підтиснувши губи. — Це ж наче в лікарні. Треба було якісь шпалери з квітами, щоб затишно було.
— Мені подобається мінімалізм, Любове Петрівно, — спокійно відповіла Оксана. — Сірий колір заспокоює.
— Ну, не знаю, не знаю… — протягнула свекруха. — А кухня? Чому така маленька робоча поверхня? Як ти тут збираєшся великі обіди готувати? Коли ми з батьком Андрія жили, у нас стіл був такий, що десять людей сідало вільно.
— Нам удвох вистачає, — коротко кивнула Оксана, намагаючись не втрачати рівноваги.
Тоді вона ще не знала, що це лише початок. Візити стали регулярними. Любов Петрівна почала з’являтися без попередження, привозячи з собою не лише продукти, а й безкінечні поради.
— Оксано, я тут бачила на ринку чудові штори, такі, знаєш, з ламбрекенами. Дуже підійдуть до вашої вітальні. А то у вас ці жалюзі — наче в офісі, — казала вона наступного разу.
— Дякую, але я не люблю ламбрекени. Вони збирають пил, — відрізала Оксана.
Свекруха зітхнула так тяжко, ніби їй щойно повідомили про кінець світу.
— Ех, молодь… Нічого не розумієте в домашньому вогнищі. Ви ж тепер сім’я, Андрійкові тут теж має бути комфортно. А він любить затишок, я ж знаю.
Саме це слово — «сім’я» — стало головною зброєю Любові Петрівни. Вона вживала його при кожній нагоді, натякаючи на те, що особисте майно Оксани тепер автоматично стало спільним надбанням роду.
Ситуація загострилася, коли Любов Петрівна вирішила, що саду потрібна «господарська рука».
— Оксано, я подивилася на твої клумби. Ну що це за квіти? Якісь папороті, сукуленти… Це ж непрактично! — заявила вона однієї суботи, стоячи посеред подвір’я з сапкою в руках. — Я завтра привезу розсаду помідорів і перцю. Тут он скільки місця гуляє, можна нормальний город зробити.
Оксана відчула, як у неї починає сіпатися око.
— Любове Петрівно, я не хочу городу. Я посадила тут газон і декоративні рослини, щоб відпочивати, а не стояти на колінах над грядками.
— Як це «не хочу»? — свекруха щиро здивувалася. — Своя горина — це ж економія! Андрій дуже любить домашні помідори. Ти що, про чоловіка зовсім не думаєш? У сім’ї треба думати про спільну користь.
— У сім’ї треба поважати чужу працю, — твердо відповіла Оксана. — Я три роки створювала цей ландшафт. Я не дам його перекопувати під картоплю.
Любов Петрівна ображено замовкла, але наступного дня Андрій почав обережну розмову:
— Оксан, ну може дійсно виділимо мамі маленький куточок? Вона ж хоче як краще. Їй нудно на пенсії, хочеться бути корисною.
— Андрію, це мій сад. Ти ж знаєш, як я його випестила. Чому я маю жертвувати своїм комфортом заради її розваги?
— Ну, ми ж тепер разом… Це якби наш спільний дім… — невпевнено промовив він.
Оксана відчула холодок у грудях. «Наш спільний». Ці слова звучали правильно, але в контексті втручання свекрухи вони набували небезпечного відтінку.
Апогеєм стала історія з передпокоєм. Оксана планувала поставити там стильне дзеркало і невелику консоль. Але одного вечора, повернувшись з роботи, вона побачила в коридорі величезну стару шафу, яку Любов Петрівна вирішила «подарувати» молодим.
— Оксаночко, дивись, яка краса! — вигукнула свекруха, виходячи з кухні. — Натуральне дерево! Сусідка віддавала за безцінь, бо переїжджає. Я відразу про вас подумала. Сюди стільки всього влізе! Тепер у Андрія буде місце для інструментів і зимового одягу.
Шафа була жахливою — масивною, поцарапаною і пахла нафталіном. Вона закривала половину проходу.
— Любове Петрівно, я не просила цю шафу. Вона сюди не підходить ні за розміром, ні за стилем. Завтра я попрошу майстрів, щоб її вивезли.
Свекруха зблідла.
— Як це — вивезти? Я гроші платила, вантажників наймала! Я для вас старалася! Андрію, ти тільки послухай, що вона каже! Вона викидає речі, які я принесла в сім’ю!
Андрій вийшов на шум, розгублено дивлячись на жінок.
— Мам, ну шафа дійсно трохи великувата… — почав він.
— Трохи?! — перебила його мати. — Та це ж скарб! Просто твоя дружина хоче, щоб усе було по-її. Вона не розуміє, що в шлюбі немає «твого» і «мого». Усе має бути спільним! І рішення теж! А вона поводиться так, ніби я тут чужа людина, а ти — квартирант!
Оксана глибоко вдихнула. Вона зрозуміла, що час для делікатних натяків минув.
— Сядьмо і поговоримо, — сказала вона голосом, який не терпів заперечень.
Вони сіли за той самий стіл на кухні, який Любов Петрівна вважала замалим.
— Любове Петрівно, давайте розставимо крапки над «і», — почала Оксана. — Я поважаю вас як маму Андрія. Але цей будинок — не «наша спільна власність». Це мій будинок. Я купила його задовго до зустрічі з вашим сином. Я заробила на нього своїм здоров’ям і часом.
— Що ти таке кажеш? — сплеснула руками свекруха. — Ви ж розписані! По закону все спільне!
— По закону, Любове Петрівно, майно, набуте до шлюбу, є особистою приватною власністю. Андрій тут живе, бо я його кохаю і хочу бути з ним. Але це не дає вам права керувати в моїй оселі, переставляти меблі чи насаджувати городи.
— Андрію, ти чуєш?! — закричала мати. — Вона тебе ні за кого не вважає! Вона тебе в будь-який момент може на вулицю виставити! Ти що, не чоловік у цьому домі?
Андрій мовчав, дивлячись у підлогу. Потім він підняв очі на матір.
— Мам, Оксана права. Це її дім. Вона його вибудувала з нуля, коли я ще навіть не знав про її існування. Я прийшов сюди на все готове. І мені тут подобається саме так, як вона зробила. Мені не потрібна та стара шафа і мені не потрібні грядки. Я хочу, щоб моїй дружині було спокійно у власній оселі.
Любов Петрівна завмерла. Такої зради від сина вона не очікувала.
— Значить, так… — вона повільно підвелася. — Рідна мати вже ніхто. А вона — пані-господиня. Ну що ж, живіть як знаєте. Тільки не приходьте потім жалітися, коли стіни на голову впадуть, бо ви ж «самі все знаєте».
Вона схопила сумку і попрямувала до дверей.
— Шафу заберіть, — тихо додала Оксана. — Вантажники будуть завтра о десятій, я вже замовила.
Двері зачинилися з гучним звуком. У будинку запала тиша.
Минув місяць. Любов Петрівна не дзвонила і не приїжджала. Андрій спочатку переживав, але Оксана сказала йому:
— Вона чекає, що ми побіжимо вибачатися. Що ми скажемо, що без її порад життя не миле. Але якщо ми це зробимо, вона захопить цей будинок остаточно. Дай їй час.
І вона була права. Через шість тижнів свекруха зателефонувала сама. Голос був спокійний, навіть трохи винуватий.
— Андрійку, я там пиріжків напекла… Можна заїду? Просто посидимо, чаю поп’ємо. Обіцяю, нічого переставляти не буду.
Коли вона приїхала, то поводилася як гостя. Вона хвалила квіти (ті самі «непрактичні» сукуленти), не коментувала колір стін і навіть не згадала про нещасну шафу. Оксана була ввічливою і привітною, але тримала дистанцію.
Вона зрозуміла важливу річ: у житті українців часто плутають любов з контролем, а родину — з відсутністю кордонів. Але щоб зберегти справжню близькість, треба спочатку навчитися казати «ні».
Тепер у її будинку знову панував мир. Той самий диван кольору морської хвилі стояв на своєму місці, і ніхто більше не називав його «ненормальним». Бо нормальним є те, що робить тебе щасливим у твоїй власній оселі.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
