Тридцять перше грудня завжди має особливий ритм — це суміш легкого хаосу, запаху мандаринів і запізнілих спроб завершити всі справи старого року. Оксана сиділа біля вікна запітнілого автобуса, що важко пробивався крізь вечірні затори. За вікном миготіли вогні київських каштанів, прикрашених гірляндами, а перехожі, загорнуті у важкі пальта, поспішали додому з оберемками ялинових гілок та пакунками з супермаркетів.

Вона тримала на колінах важку сумку, в якій терлися один об одного скляні банки з горошком та святкові делікатеси. В голові, наче заведений годинник, тікав список справ: «Відварити овочі на олів’є, не забути про домашній майонез… м’ясо вже замариноване, треба тільки в духовку… а ще холодець, він мусить застигнути до півночі… скатертина! Треба обов’язково знайти ту білу, з вишитими срібними нитками краями, яку дістаємо лише на великі свята».

— Встигну, — прошепотіла вона, притиснувшись лобом до холодного скла. — Мушу встигнути. Це ж Новий рік.

Її серце зігрівав ранковий дзвінок Івана. Він працював у логістичній компанії, і кінець року для нього завжди був часом «гасіння пожеж». — Оксано, кохана, — голос у слухавці був хрипким від утоми, — я сьогодні зашиваюся. Тут на складі аврал, фури застрягли на митниці. Але я зроблю все можливе, щоб звільнитися раніше. Ближче до вечора буду. Ти ж там не перепрацьовуй, добре?

Вона посміхнулася згадці про його голос. Вісім років спільного життя навчили її читати його інтонації. Вона вірила йому беззастережно. Іван був її фортецею, її спокоєм. Кому ж ще довіряти, як не чоловікові, з яким ділила і радощі, і перші труднощі орендованих квартир, і омріяну покупку власної оселі?

Вдома Оксана одразу занурилася у вир кулінарної магії. Увімкнула старий плейлист із улюбленими різдвяними піснями, зав’язала фартух і почала маневрувати між плитою та столом. Квартира швидко наповнилася затишними ароматами: солодкуватим запахом вареної моркви, пряним духом запеченої свинини та свіжістю щойно розрізаного лимона.

Раптом телефон на стільниці засвітився синім вогником. Повідомлення від Світлани. Світлана була не просто подругою — вони пройшли разом усе: від спільних лекцій в університеті, де ділили одну булочку на двох, до перших кар’єрних кроків. Світлана була свідком на їхньому весіллі, вона знала про Оксану все.

«Оксано… Я цього року зовсім одна. Сиджу біля телевізора, дивлюся на порожню тарілку. Нема з ким Новий рік зустрічати… Напевно, просто ляжу спати раніше».

Оксана відчула, як серце стиснулося від жалю. Вона уявила Світлану в її холодній самотній квартирі, і думка про те, що її близька людина буде плакати під бій курантів, здалася їй нестерпною.

Оксана швидко почала набирати відповідь: «Та ти що! Навіть не думай про таке. Швидко збирайся і приїжджай до нас. Місця вистачить, їжі — на цілу роту. Ми з Іваном будемо тільки раді. Без питань, Світланко! Чекаю!»

— Що купити? — миттєво прилетіло у відповідь. — Нічого. Просто приїжджай, візьми з собою лише гарний настрій, — усміхнулася Оксана, відчуваючи тепле піднесення від того, що може допомогти подрузі.

Світлана приїхала близько шостої. Вона виглядала втомленою, але дуже витонченою — в сукні кольору глибокого вина, яка дуже пасувала до її темного волосся. Вона одразу ж заходилася допомагати.

— Оксанко, ти як бджілка, — щебетала вона, вправно нарізаючи овочі. — Давай я допоможу з салатами. У тебе завжди все таке смачне, по-домашньому.

Вони сміялися, згадуючи, як колись у гуртожитку намагалися спекти торт у маленькій електричній духовці, і як він тоді згорів до чорноти. Підняли по келиху шампанського за рік, що минає. Оксана відчувала таку рідкісну гармонію: коханий чоловік ось-ось повернеться, найкраща подруга поруч, стіл ломиться від страв. Що ще потрібно для щастя?

Близько восьмої повернувся Іван. Він справді виглядав виснаженим, під очима залягли тіні, але побачивши Світлану, він наче миттєво підбадьорився. — О, у нас гості! Вітаю, Світлано. Радий, що ти приєдналася, — він кинув куртку на вішак і підійшов до Оксани, щоб поцілувати її в щоку. — Вибач, кохана, що запізнився.

— Головне, що ти вже тут, — відповіла Оксана, поправляючи йому комір светра. — Йди вмивайся, і будемо сідати.

Вечеря проходила чудово. Розмови текли легко, Іван жартував, Світлана підхоплювала його жарти. Все було майже ідеально. Але десь глибоко в підсвідомості Оксани почала з’являтися маленька, ледь помітна тривога. Вона помітила, як Іван подав Світлані серветку — не просто простягнув, а наче затримав руку на мить довше, ніж вимагала ввічливість. Помітила, як Світлана поправила волосся, коли Марко розповідав історію про роботу.

«Ти просто втомилася, Оксано. Шукаєш чорну кішку в темній кімнаті», — заспокоювала вона себе.

Коли стрілки годинника почали наближатися до дванадцятої, у кімнаті панувала святкова напівтемрява, яку розганяли лише вогники ялинки. Оксана наповнила келихи. Вона стояла поруч із чоловіком, готуючись загадати своє найпотаємніше бажання — про затишок, про майбутню дитину, про довгі роки разом.

Залунав перший удар курантів. Оксана повернулася до Івана, очікуючи на той самий погляд, який він дарував їй щороку. Вона хотіла почути його «З Новим роком, кохана», яке завжди звучало першим.

Але Іван не дивився на неї.

Він стояв трохи розвернувшись до Світлани. Коли пролунав останній удар, він першим нахилився до подруги своєї дружини. — З Новим роком, Світлано, — сказав він тихо, майже пошепки.

І цей тон… він не був дружнім. У ньому бриніла така ніжність, така інтимність, що повітря в кімнаті наче вибухнуло. Оксана застигла з піднятим келихом. Час для неї зупинився. Бульбашки шампанського продовжували свій танець, але вона більше не відчувала свята.

Світлана усміхнулася йому — не подружньо, а так, як посміхається жінка чоловікові, з яким має спільну таємницю. Лише після цього Іван повернувся до Оксани. — Зі святом, Оксанко, — сказав він, але його голос уже звухнув, став буденним.

— Зі святом… — механічно відповіла вона, намагаючись не дати руці з келихом затремтіти.

«Просто здалося. Ти просто перехвилювалася. Це всього лише алкоголь і атмосфера», — повторювала вона собі, як мантру, намагаючись заштовхнути правду глибше в серце.

Вони ще трохи посиділи, але веселощі зникли. Оксана відчувала себе зайвою у власному домі. Світлану поклали спати в гостьовій кімнаті, самі пішли в спальню. Іван заснув майже миттєво — або професійно вдав, що заснув. Його дихання було рівним, але Оксана не могла зімкнути очей.

Тиша київської ночі була важкою. Десь далеко ще вибухали поодинокі хлопавки, але в спальні панував холод. Оксана дивилася в стелю, де грали тіні від гірлянд. І раптом — коротка вібрація.

Це був телефон Івана, що лежав на тумбочці з його боку. Екран спалахнув, розганяючи темряву яскравим білим світлом.

Оксана не хотіла цього робити. Все її єство пручалося. Але рука сама простягнулася до гаджета. Вона не знала пароля, але повідомлення висіло прямо на заблокованому екрані. Його неможливо було не прочитати.

«З Новим роком, коханий. Я така щаслива, що ми зустріли його разом, навіть так, під одним дахом з нею. Це початок нашого нового життя. Кохаю тебе більше за все на світі. Твоя С.»

Світ навколо Оксани розлетівся на дрібні уламки. Вона не закричала, не заплакала. Навпаки, всередині запанувала дивна, крижана порожнеча. Ось чому він був «зайнятий» на складі. Ось чому вона була «сама» і так вдало написала саме сьогодні. Вони розіграли цю виставу перед нею, змусивши її власноруч приготувати вечерю для їхнього свята.

Вона сіла на ліжку, обхопивши коліна руками. Годинник на стіні відраховував секунди нового року. Першого року її нового, болючого, але справжнього життя.

Ранок першого січня був похмурим. Сіре небо низько нависло над містом. Оксана встала дуже рано. Вона вмилася холодною водою, вдяглася і вийшла на кухню. Поставила джезву на вогонь. Аромат кави, який зазвичай дарував надію, сьогодні здавався задушливим.

Коли кава була готова, вона розлила її у три горнятка. Вона не ховалася. Вона чекала.

Першим вийшов Іван. Він потирав очі, намагаючись бути бадьорим. — О, Оксанко, ти вже на ногах? З першим ранком року… — він осікся, побачивши її обличчя.

З сусідньої кімнати вийшла Світлана, заспана, в її сукні, яка тепер здавалася Оксані не святковою, а брудною.

— Сідайте, — голос Оксани був рівним, як лінія горизонту. — Нам треба поговорити.

Вони сіли. Поруч. Навпроти неї. Мимоволі Світлана трохи відсунулася від Івана, але було вже запізно.

— Ну? — запитала Оксана, дивлячись прямо в очі чоловікові. — Зізнавайтесь. Що тут відбувається? Скільки це триває?

Мовчання тривало нескінченно довго. Чути було лише, як на плиті шумить чайник.

— Ми… — Світлана почала першою, її голос тремтів, вона намагалася викликати жаль. — Ми не хотіли тебе обманювати саме так. Просто… так склалося.

— Це триває вже майже рік, — додав Іван, нарешті підвівши очі. В них не було каяття, лише якесь полегшення від того, що все розкрилося. — Ми вирішили почати з чистого аркуша. Ми кохаємо одне одного, Оксано.

— І ви вирішили почати цей аркуш з мого дому? — тихо спитала вона. — З мого столу? Ви їли мою їжу, пили моє вино, Світлано, ти тримала мене за руки і розповідала про свою «самотність», поки чекала на повідомлення від мого чоловіка?

Оксана встала. Вона не відчувала бажання бити посуд чи влаштовувати істерику. Ці люди стали для неї чужими за одну ніч.

— Квартира оформлена на мене, Іване. Ти це знаєш. Збирай речі. Прямо зараз. Світлано, твої речі вже в коридорі — я зібрала твою сумку, поки ви спали.

— Оксано, ну куди ми зараз? Перше січня, на вулиці холодно… — почав був Іван, але вона перервала його поглядом.

— Мені байдуже. Ідіть куди хочете — до Світлани, в готель, на вокзал. У вас же «нове життя». От і починайте його поза цими стінами.

Коли вхідні двері нарешті зачинилися, у квартирі запанувала тиша. Оксана повернулася до вікна. Вона бачила, як вони йшли до машини — Іван з валізою, Світлана, щось швидко йому говорячи. Вони виглядали не як герої романтичної драми, а як двоє людей, що загрузли в підлості.

Оксана сіла за стіл. На ньому все ще стояли недоїдені салати, святкова скатертина була трохи заплямована вином. Вона повільно взяла свій келих, який залишився з ночі, і вилила залишки шампанського в раковину.

Того дня вона втратила чоловіка, якого кохала вісім років. Вона втратила подругу, з якою ділила дитинство. Але вона знайшла щось значно цінніше — правду.

Новий рік справді став новим. Він почався з порожньої квартири, з болю у грудях, який заважав дихати, але також — з чесності. Оксана знала: попереду довгий шлях зцілення. Будуть вечори, коли тиша тиснутиме на вуха, будуть сльози в подушку. Але вона більше не буде жити в ілюзії.

Вона підійшла до дзеркала і подивилася на себе. Втома нікуди не зникла, але в очах з’явилася сталева сила. — З Новим роком, Оксано, — прошепотіла вона. — З новим, справжнім життям.

Вона знала, що десь там, за засніженими київськими вулицями, у майбутньому, яке ще тільки мало настати, є людина, яка скаже їй ці слова першою. Людина, чиє серце буде належати тільки їй. І це буде щиро.

Інколи треба, щоб старий світ зруйнувався до фундаменту, щоб на його місці виросло щось справжнє і міцне. Оксана відчинила кватирку, впускаючи в кімнату морозне січневе повітря. Вона глибоко вдихнула. Життя тривало.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.