Оксана стояла біля кухонного вікна у своїй невеликій, але затишній київській квартирі, тримаючи в руках телефон і намагаючись осмислити щойно почуте. Голос Лариси Олексіївни все ще дзвенів у вухах — вимогливий, непохитний, наче крижаний вітер.
— Оксано, я тобі скажу прямо, як належить, — промовила свекруха тоном, що не терпів заперечень. — Якщо ви з Назаром вирішили розлучитися, то всі мої подарунки мають повернутися в сім’ю. Це цілком логічно.
— Вибачте, що саме? — перепитала Оксана, сподіваючись, що просто не дочула через шум на вулиці.
— Столовий сервіз «Мадонна», який я дарувала вам на весілля. Каструлі емальовані — ті, добрі, польські, пам’ятаєш? Постільна білизна блакитна з ніжними трояндочками, і дерев’яна скринька для прикрас, що я привезла з Карпат.
Оксана повільно опустилася на стілець. Десять років шлюбу пролетіли перед очима, як кадри документального фільму. Скільки разів вона мила цей сервіз після сімейних свят, готувала в цих каструлях борщ для всієї родини, складала в скриньку свої скромні прикраси та перші дитячі малюнки.
— Ларисо Олексіївно, але ці речі… Вони ж були подарунками.
— Подарунками невістці! — різко заперечила свекруха. — А тепер ти хто? Чужа людина. Моє добро не повинно діставатися стороннім.
Слово «стороннім» боляче кольнуло. Оксана була частиною цієї сім’ї десять років. Вона доглядала Ларису Олексіївну під час грипу, готувала на всі дні народження, допомагала з консервацією на дачі, возила онуків… Невже все це не залишило жодного сліду?
— Я розумію ваше хвилювання, але…
— Нічого ти не розумієш! — перебила свекруха. — Назар мій син, а не твій. Онуки — мої онуки. А ти… ти просто тимчасовий етап. Тож збирай усе в коробку і передавай через Назара. До побачення.
Гудки в слухавці здалися Оксані надзвичайно гучними. Вона поклала телефон на стіл і дивилася у порожнечу. Десь у глибині душі піднімалася знайома хвиля покірності — звичка поступатися, погоджуватися, не створювати конфліктів. Скільки разів за ці роки вона ковтала образи заради миру в сім’ї?
Але зараз щось було не так. Розлучення, хоч і болісне, змінило її. Вперше за довгий час вона відчула, що має повне право сказати «Ні».
Оксана встала і підійшла до буфета, де стояв злощасний сервіз. Білі чашки із золотою облямівкою дивилися на неї докірливо. В одній з них була невелика тріщина — слід від того дня, коли маленький Артем випадково зачепив її ліктем. Лариса Олексіївна тоді годину читала лекцію про обережне ставлення до «дорогоцінних речей».
— Що мені робити? — прошепотіла Оксана вголос. — Зібрати все і віддати? Чи…
Дзвінок у двері перервав її роздуми. На порозі стояла Леся, її найкраща подруга, з пакетом з улюбленої кондитерської.
— Ти виглядаєш, наче побачила привида, — зауважила Леся, проходячи до передпокою. — Що сталося?
— Лариса Олексіївна щойно вимагала повернути всі подарунки, які вона дарувала за час нашого шлюбу.
— Що?! — Леся ледь не впустила пакет з тістечками. — Вона це серйозно?
— Абсолютно. Каже, що я тепер «стороння людина» і її добро не повинно діставатися чужим.
Подруги пройшли на кухню. Леся мовчки поставила чайник і дістала з пакета еклери.
— І що ти збираєшся робити? — запитала вона нарешті.
— Не знаю. Частина мене хоче просто зібрати все й передати через Назара. Уникнути скандалу, як завжди. А інша частина… інша частина протестує.
— І правильно робить! — спалахнула Леся. — Оксано, скільки ти можеш дозволяти себе принижувати? Скільки ти вкладала в цю сім’ю? Скільки своїх грошей витратила на їхніх онуків, на подарунки для неї самої? Скільки свят організувала? А тепер ти стороння?
Оксана задумливо помішувала чай. У голові повільно дозрівала ідея — зухвала, трохи божевільна, але напрочуд приваблива, така, що звільняє.
— А що, якщо… — почала вона і замовкла.
— Що «якщо»?
— Що, як я справді поверну їй усе? Але не просто так, а… по-своєму?
В очах Лесі спалахнули пустотливі іскорки.
— Я тебе уважно слухаю, подруго.
Операція «Повернення»
Наступні два дні Оксана провела у дивному натхненні. План, який народився під час розмови з Лесею, здавався дедалі привабливішим. Вона ходила квартирою, розглядаючи речі новим поглядом, наче дослідник, який вивчає артефакти минулого життя.
— Так, — бурмотіла вона, дістаючи з шафи коробку. — Що тут у нас від дорогої свекрухи?
Сервіз вирушив у коробку першим. Оксана акуратно загорнула кожну чашку в газету, подумки прощаючись із сотнями сімейних чаювань. Слідом пішли каструлі — вірні супутники незліченних обідів та вечерь.
— Постільна білизна з трояндочками, — пробурмотіла вона, складаючи блакитні простирадла. — Пам’ятаю, як ви казали, що воно «занадто добре для щоденного використання». Ну що ж, тепер лежатиме у вашій шафі й далі чекатиме на особливий випадок.
Скринька для прикрас далася найскладніше. У ній зберігалися не тільки скромні сережки та ланцюжки, а й записочки від Назара, квитки до театру, фотографії… Оксана перебрала все, залишивши собі найдорожче.
Але головне було попереду. Вона сіла за стіл і дістала гарну листівку з українським орнаментом. Довго тримала ручку, підбираючи слова, щоб її меседж був чесним, але не агресивним.
«Шановна Ларисо Олексіївно!» — написала вона нарешті гарним, чітким почерком.
«Повертаю Вам подарунки, як Ви і просили. Сподіваюся, вони принесуть Вам радість і нагадуватимуть про добрі моменти, які ми колись розділяли.
Однак, оскільки Ви наполягаєте на “поверненні майна сім’ї” і називаєте мене “сторонньою людиною”, справедливість вимагає, щоб і я склала список того, що за ці десять років було “вкладено” мною у Вашу родину. Можливо, Вам буде цікаво:
36 домашніх тортів та пирогів до днів народження онуків та сімейних свят.
127 повноцінних сімейних обідів у неділю (Ваш улюблений борщ та деруни).
15 поїздок на дачу з повним циклом збирання врожаю та консервацією (на які Ви не мали часу).
8 пар домашніх в’язаних шкарпеток для всіх членів сім’ї (включно з Вами).
Численні ночі біля ліжка хворих онуків та сина.
10 років регулярної допомоги у веденні домашнього господарства (яку Ви сприймали як належне).
4 роки догляду під час Вашої хвороби спини та післяопераційної реабілітації.
2 повні генеральні прибирання квартири на Великдень та Новий рік.
Але не хвилюйтеся — я нічого не вимагаю натомість. Все це було зроблено щиро, від серця, і нехай залишиться у минулому.
Також додаю невеликі сувеніри від себе — нехай нагадують, що колись ми були родиною.
Бажаю Вам міцного здоров’я та душевного спокою.
З повагою, Оксана».
Перечитавши написане, вона посміхнулася. Не зло, а з якимось почуттям, що нарешті звільняє. Потім пройшлася квартирою, збираючи «подарунки у відповідь».
Магнітик з Одеси — «Ваш син подарував мені його в медовий місяць. Повертаю як частину спільних спогадів». Невелика рамка із сімейним фото — «Щоб пам’ятали, якими ми були щасливими». Засушена квітка з весільного букета — «Символ того, що колись цвіло, а тепер стало важливим спогадом».
— Оксано, ти впевнена? — запитала Леся, допомагаючи упаковувати коробку. — Чи не надто це… прямолінійно?
— Знаєш що, подруго, — Оксана ретельно заклеювала коробку скотчем. — Я все життя боялася здатися прямолінійною. Боялася образити, засмутити, спровокувати конфлікт. А до чого це мене привело? До розлучення та вимог повернути емальовані каструлі.
— Але вона може дуже розгніватися…
— Хай гнівається. Я сказала правду. Нікого не образила, нічого поганого не побажала. Просто нагадала, що стосунки — це вулиця з двостороннім рухом, а людська гідність не продається і не повертається.
Увечері зателефонував Назар.
— Оксано, мама каже, ти маєш повернути якісь речі? — голос колишнього чоловіка звучав винувато.
— Так, завтра передам тобі коробку. Все, що просила твоя мати, буде там.
— Слухай, я не знав, що вона дзвонила тобі… Мені якось незручно…
— Назаре, не хвилюйся. Усе гаразд. Я все зібрала.
— Ти не гніваєшся?
Оксана подивилася на акуратно упаковану коробку, на листівку, що лежала зверху.
— Ні, не гніваюся. Навпаки, вдячна. Твоя мама допомогла мені зрозуміти щось дуже важливе.
— Що саме?
— Що я гідна поваги. І більше не терпітиму, коли зі мною поводяться як із порожнім місцем.
У слухавці повисла тиша.
— Оксано… я…
— До побачення, Назаре. Побачимося завтра.
Вона поклала слухавку і відчула дивну, чисту легкість. Наче скинула з плечей важкий тягар, який несла довгі роки, намагаючись бути «зручною невісткою».
Реакція
Назар прийшов наступного дня після роботи. Виглядав він ніяково — м’явся у передпокої, уникав дивитися в очі, немов провинився школяр.
— Ось твоя коробка, — Оксана посунула упаковку до дверей. — Усе, що просила твоя мама.
— Оксано, мені справді незручно… — Назар почухав потилицю. — Я не думав, що вона…
— Назаре, все добре. Чесно. Я навіть рада, що це сталося.
— Рада? — він нарешті глянув на неї. — Чому?
Оксана сперлася на одвірок. Колишній чоловік здавався їй зараз якимось чужим, немов знайомий актор із фільму, який вона дивилася дуже давно.
— Тому що вперше за багато років я вчинила так, як я вважаю правильним. Не намагалася всім догодити, не боялася образити, не шукала компромісів там, де їх бути не повинно.
— Що ти маєш на увазі?
— Твоя мама назвала мене сторонньою. Після десяти років життя у вашій родині. Знаєш, це було боляче, але й… визвольно. Я зрозуміла, що час перестати бути «зручною» для всіх поспіль.
Назар підняв коробку, перевіряючи вагу.
— Що там, цегла? Важка якась…
— Ні, просто справедливість важить більше, ніж здається.
— Ти про що?
— Побачиш. Точніше побачить твоя мама.
Через два дні телефон задзвонив о сьомій ранку. Оксана ще лежала в ліжку, потягаючись після глибокого сну. На екрані світилося ім’я «Назар».
— Алло? — сонно пробурмотіла вона.
— Оксано, що ти там поклала в коробку?! — голос колишнього чоловіка звучав вкрай схвильовано. — Мама читає твою листівку вже годину і… плаче!
— Плаче? — Оксана сіла в ліжку. — Від люті?
— Не знаю від чого! Вона нічого не каже, тільки повторює: «Я не подумала, я не подумала…» Що там було написано?
— Правда, Назаре. Звичайна правда, викладена у формі списку.
— Яка правда?
— Про те, що стосунки — це дорога з двостороннім рухом. Твоя мама вимагала повернути свої матеріальні подарунки, ось я й нагадала їй про свої — нематеріальні.
У слухавці повисла пауза.
— Ти склала… бухгалтерію почуттів?
— А хіба це неправильно? Якщо ми ведемо облік майна, то давайте вести облік і вкладених зусиль та турботи.
— Господи, Оксано… Я ніколи не думав про те, скільки ти…
— Саме так, Назаре. Ніхто не думав. Усе сприймалося як належне. А тепер вибач, мені час збиратися на роботу.
Несподіваний візит
Надвечір телефон задзвонив знову. Цього разу дзвонила сама свекруха.
— Оксано… — голос Лариси Олексіївни звучав зовсім не так, як завжди. Тихіше, якось надломлено. — Чи можна мені до тебе приїхати?
— Приїхати? — Оксана ледь не випустила слухавку. — Навіщо?
— Поговорити. Мені треба з тобою серйозно поговорити.
— Ларисо Олексіївно, ми вже все обговорили. Ви отримали свої речі.
— Оксано, будь ласка. Я… я була неправа.
Ці слова пролунали так несподівано, що Оксана опустилася на диван. Вона відчула, що це не маніпуляція, а щось справжнє.
— Добре, — сказала вона нарешті. — Приїжджайте.
Лариса Олексіївна з’явилася за годину з великою клітчастою сумкою та червоними від сліз очима. Виглядала вона розгублено і якось менше, ніж зазвичай.
— Оксаночко, — почала вона ще в передпокої, — я принесла все назад.
— Що?
— Сервіз, каструлі, білизна… Все. — Свекруха поставила сумку на підлогу. — І ще хочу віддати тобі дещо.
Вона дістала з сумки знайому скриньку, але тепер у ній лежали не прикраси Оксани, а пожовклі, старі фотографії.
— Це знімки з наших сімейних свят. Ти є на всіх. Смієшся, готуєш, граєш з онуками… — голос Лариси Олексіївни тремтів. — Я дивилася на них усю ніч і думала: як я могла назвати тебе сторонньою? Ти ж була серцем нашої родини.
Оксана мовчала, не знаючи, що сказати.
— Я читала твій список, — продовжувала свекруха. — Рахувала, згадувала… Господи, скільки ж ти для нас зробила! А я пам’ятаю лише свої матеріальні подарунки, наче більше нічого й не було.
— Ларисо Олексіївно…
— Ні, дай мені договорити. Я була егоїстичною і надто гордою жінкою. Думала тільки про те, що мій син залишився сам, що сім’я розпалася, що моє «добро» йде до чужих… А про твої почуття не подумала. Про те, що ти теж втратила сім’ю, теж страждаєш…
Сльози текли по зморшкуватих щоках, і Оксана вперше побачила у грізній свекрусі звичайну жінку похилого віку, яка просто боїться самотності та втрати контролю.
— Сідайте, — тихо сказала Оксана, прибираючи сумку. — Я поставлю чай.
Вони мовчали, поки закипав чайник.
Лариса Олексіївна сиділа за столом, смикаючи носову хустку, а Оксана діставала чашки — не з парадного сервізу, а звичайні, повсякденні.
— Знаєте, що найсмішніше? — нарешті заговорила Оксана, розливаючи чай. — Я справді збиралася все віддати. Без жодних питань, як завжди. Просто, щоб уникнути конфлікту.
— Чому ж не віддала?
— Тому що зрозуміла: якщо я зараз промовчу, то мовчатиму все життя. Дозволятиму людям знецінювати мої зусилля, а потім ще й вибачатися за те, що я була «незручна».
Лариса Олексіївна звела очі від чашки.
— Я ніколи не думала, що ти можеш так постояти за себе. Ти завжди була такою… поступливою.
— Поступливою чи пригніченою? — гірко посміхнулася Оксана. — Знаєте, скільки разів я хотіла сказати вам, що мені важко готувати на всю сім’ю кожні вихідні, коли я працюю п’ять днів на тиждень? Чи що прикро, коли мої ідеї щодо виховання дітей відкидаються одним помахом руки?
— Я не знала…
— Звідки вам знати? Я ж мовчала. Посміхалася і мовчала. А всередині збиралася образа, як накип у чайнику.
Лариса Олексіївна відклала чашку.
— Оксаночко, а можна… можна я розповім тобі дещо?
— Слухаю.
— Коли Назар був маленький, його батько пішов до іншої жінки. Забрав усе, що міг, навіть мою бабусину брошку. Сказав, що я не заслуговую нічого доброго. — Голос свекрухи став ледь чутним. — Після цього я заприсяглася, що ніхто більше не забере в мене те, що дорого мені. Речі, людей, спогади…
Оксана відчула, як у грудях щось тьохнуло.
— Ось чому я так чіплялася за сина. За сім’ю. За ці дурні каструлі… Мені здавалося, що якщо я втрачу контроль, то знову залишуся ні з чим.
— Але ж я не забирала у вас Назара…
— Я знаю. Але коли ви розлучилися, у мені прокинувся той самий страх. Що все розсипається, що сім’я зникає, що треба хоча б речі врятувати… — Лариса Олексіївна схлипнула. — Безглуздо, так?
— Не безглуздо. Зрозуміло.
Вони знову замовкли.
— А знаєте, що мені написала онука? — раптом запитала свекруха.
— Марічка? Що?
— Вона дізналася про наш конфлікт. Написала: «Бабусю, навіщо ти сваришся з мамою Оксаною? Вона ж добра, вона купувала мені книжки й пекла мій улюблений Львівський сирник. Тато тепер живе окремо, але мама Оксана все одно може бути моєю мамою, правда?»
Оксана відчула, як до горла підступає клубок.
— Дитяча мудрість, — прошепотіла вона.
— Так. І я подумала: що я наробила? Дитина розуміє більше, ніж доросла жінка.
Лариса Олексіївна встала і підійшла до сумки.
— Оксаночко, я хочу подарувати тобі дещо. По-справжньому подарувати, без жодних умов.
Вона дістала невелику оксамитову коробочку.
— Це моя бабусина брошка. Та сама, яку забрав Назарів батько. Я її викупила через багато років у ломбарді. Берегла, як зіницю ока.
— Ларисо Олексіївно, я не можу…
— Можеш. Вона має належати людині, яка вміє любити. А ти вмієш. Ти любила мого сина, любила онуків, навіть мене, стару дурню, любила по-своєму.
Оксана відкрила коробочку. Усередині лежала витончена срібна брошка у вигляді ромашки з перлинною серединкою.
— Вона прекрасна, — сказала вона, відчуваючи, як сльози навертаються на очі.
— І знаєш, що я хочу тобі сказати? Ти все-таки залишишся частиною нашої родини. Діти тебе люблять, а я… я буду вчитися тебе поважати.
— Вчитися?
— Ну, так. У моєму віці важко перебудовуватися, але можливо. Ти показала мені, що у кожної людини є межі, які не можна переступати. Дякую тобі за цей урок.
Вони обійнялися — вперше за всі роки знайомства по-справжньому тепло, без примусу та натягнутих усмішок.
— Ларисо Олексіївно, — сказала Оксана, відсторонюючись, — а можна я таки залишу собі той сервіз? Дуже звикла з нього чай пити.
Свекруха засміялася — дзвінко, як дівчисько.
— Звісно, дорога. І каструлі також. У них борщ виходить особливо смачний.
Коли Лариса Олексіївна поїхала, Оксана довго сиділа на кухні, роздивляючись брошку. Завтра вона зателефонує Марічці, запросить її на вихідні. Спече той улюблений сирник. А може, навіть зателефонує Ларисі Олексіївні — просто поговорити про життя.
Деякі битви варто програвати, щоб здобути внутрішній спокій. Але деякі обов’язково потрібно вигравати. Особливо ті, що ведеш за свою гідність.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
