За вікном кав’ярні сіра мряка огортала місто, перетворюючи обриси будинків на розмиті акварельні плями.
Оксана повільно розмішувала цукор у горнятку, спостерігаючи за тим, як її краща подруга Валерія емоційно жестикулює, ледь не перекидаючи лате.
— Оксано, я тебе просто не розумію! — Валерія майже вигукнула це, привертаючи увагу сусідніх столиків. — Ти даруєш синові на весілля не квартиру, а ключі? Це ж справжній абсурд! Подумати тільки, вийти на середину зали, урочисто піднести коробочку, а всередині — просто дозвіл пожити під твоїм наглядом. Хіба це подарунок? Краще вже поклади в конверт пару тисяч доларів, це принаймні буде чесно. А так ти ніби маниш цукеркою, але не даєш її розгорнути.
Оксана лише спокійно посміхнулася, хоча всередині в неї вже давно визріла залізна впевненість у власній правоті.
Вона знала, що робить.
Її син Андрій, 26-річний успішний хлопець із блискучою освітою, стояв на порозі великих змін.
Його весілля з Юлією було призначене на наступний місяць.
Оксана разом із чоловіком уже підготували «гніздечко» — компактну новобудову з дизайнерським ремонтом, дорогою італійською технікою та панорамними вікнами.
Там було все, про що мріє молода пара.
Але була одна детаталь: у документах на право власності стояло лише одне ім’я — Оксана Петрівна.
І змінювати це вона не збиралася.
Юлія, майбутня дружина Андрія, була дівчиною «з характером».
Принаймні так здавалося Оксані.
Вона приїхала з невеликого містечка, працювала на пересічній посаді в рекламній агенції і ділила тісну кімнатку в спальному районі з подругою.
З одного боку, Оксані не було в чому її дорікнути: Юлія була вихованою, працьовитою і нібито щиро кохала Андрія.
Проте життєвий досвід Оксани, яка разом із чоловіком будувала свій бізнес у важких 90-х, шепотів інше.
Вона бачила, як Юлія дивиться на їхні машини, як оцінює інтер’єр їхнього заміського будинку.
Андрій був засліплений коханням і вірив у «рай у курені», але Оксана знала: рай у курені закінчується там, де починається перша неоплачена квитанція за комуналку.
— Розумієш, Леро, — тихо почала Оксана, нарешті відставивши каву. — Юля — дівчина розумна. Вона робить «партію життя». Для неї мій Андрій — це квиток у світ, де не треба рахувати копійки до зарплати. Вона каже, що їй нічого не потрібно? Звісно! Було б дивно, якби вона зараз вимагала дарчу на нерухомість. Але я хочу бачити, як вона поводитиметься через п’ять років.
У Оксани була ще молодша донька, першокурсниця Марина.
Для неї вже також стояла готова квартира в іншому районі міста. І схема подарунка буде ідентичною.
Оксана вважала це не виявом недовіри до дітей, а найвищою формою піклування.
— Діти зараз — це великі дитинчата, — міркувала вона вголос. — Вони вірять у вічну любов і чесних людей. А життя — штука підступна. Сьогодні вони любляться, а завтра почнуть ділити майно. І що тоді? Андрій прийде до мене під двері, бо його «сонячна» дружина відсудила половину житла, яке я заробляла десятиліттями? Ні, цього не буде.
Оксана планувала зробити вручення ключів кульмінацією весілля.
Це була її «страховка». Молоді зможуть жити там скільки завгодно, робити перепланування, купувати нові дивани чи навіть перефарбовувати стіни в чорний колір.
Вони матимуть повну свободу дій, крім однієї — вони не зможуть це продати або закласти в банк.
Друзі та родичі розділилися на два табори.
Одні вважали Оксану мудрою матір’ю, яка береже сімейний капітал. Інші, як Валерія, звинувачували її в маніпуляціях.
— Ти ж розумієш, що Юля ніколи не почуватиметься там господинею? — продовжувала Валерія. — Вона буде знати, що ти будь-якої миті можеш прийти зі своїм комплектом ключів і перевірити, чи помита підлога. Це не дім для них, це золота клітка. Жодна жінка не захоче вкладати душу в ремонт квартири, яка їй не належить. Це постійний привід для сварок: «Андрію, нащо ми купуємо цей дорогий карниз, якщо завтра твоя мама нас виселить?»
Оксана лише знизала плечима. Вона була готова до цих розмов.
Її правда була простою: майно має залишатися в родині.
Діти успадкують усе, коли прийде час, а поки батьки живі — вони є гарантами стабільності.
Весілля обіцяло бути витонченим. Камерне кафе, лише найближче коло людей.
Андрій сяяв від щастя, Юлія готувала сукню, а Оксана готувала свою промову.
Вона щиро бажала синові щастя. Вона хотіла, щоб його сім’я була міцною.
І ці ключі на оксамитовій подушечці були її способом сказати:
«Я підтримаю тебе, сину, але я не дам тобі зробити помилку, яка коштуватиме тобі майбутнього».
Чи зрозуміє Андрій цей жест? Чи оцінить Юлія таку «опіку»? Оксана не знала.
Але вона була впевнена, що в сучасному світі, де все так швидко змінюється, єдине, що має залишатися непохитним — це право власності, зароблене важкою працею.
Весілля мало стати початком нового життя.
А чи стане подарована квартира справжнім домом, чи лише тимчасовим прихистком — залежало вже не від документів, а від того, чи зможе Юлія довести, що її кохання дорожче за квадратні метри.
Оксана була готова чекати на цю відповідь роками.
А ви як гадаєте, вірно зробила мати? Чи для невістки це відкриває важке життя, бо в домі чоловіка вона інколи не буде справжньою господинею?
Фото ілюстративне.
