— Тобі дістанеться кришталь. А Ларисі — квартира.
Слова матері, Галини Петрівни, пролунали так буденно, так легко, ніби вона оголошувала, що на десерт буде яблучний пиріг, а не ділила моє життя на “до” і “після”. Вона сиділа навпроти, елегантна, попри свої сімдесят п’ять років і нещодавні проблеми зі здоров’ям, і розливала позолоченою черпачкою ароматний трав’яний чай. Золота облямівка на старовинних німецьких чашках «Майсен» виблискувала у вечірньому світлі.
Я завмерла з печивом у руці. Хрускіт пісочного тіста, який я тільки-но збиралася відчути, застряг у горлі. Серце не просто впало, воно обірвалося, як зірваний з гілки плід, і перетворилося на важку, свинцеву грудку десь у районі шлунка, повністю паралізувавши дихання.
— Що ви сказали, мамо? — ледь чутно видихнула я. Мій голос був чужим, тонким, як перший лід.
Галина Петрівна поклала черпачок, склала сухі, обтягнуті тонкою шкірою долоні на колінах і посміхнулася – тією своєю особливою, трохи зверхньою, але нібито лагідною посмішкою, яка завжди робила мені боляче.
— Ну, Оксано, не роби трагедії. Кришталь — богемський, справжній антикваріат. Це ж не просто якийсь там посуд. Сервіз на дванадцять персон, вази, чарки, графини… Цілий стан, Оксано. Пам’ятаєш, скільки років він стоїть у серванті? Його ще твоя бабуся, моя мати, збирала.
Вона кивнула на високий, темний, різьблений сервант, що займав півстіни, де за скляними дверцятами, мов армія застиглих привидів, виблискували ряди шляхетного, важкого кришталю з діамантовою гранню. Я знала кожну чарку в обличчя. Я протирала їх щосуботи протягом останніх п’ятнадцяти років.
— А квартира ця, — вона махнула рукою у бік вікна, з якого було видно сірий, типовий дев’ятиповерховий будинок у провінційному містечку, — стара. Ремонт потрібен капітальний. Ларисі з її родиною вона потрібніша.
Ларисі. Моїй молодшій, на десять років молодшій сестрі. Ларисі, яка останні п’ятнадцять років жила у Києві, приїжджала до матері раз на рік на Різдво чи Великдень на три дні, та й то з відчуттям великої ласки. Ларисі, чоловік якої — успішний ІТ-підприємець, трикімнатна квартира в елітному районі столиці, і автомобіль, який коштував як п’ять наших із Андрієм річних зарплат.
А я? Я жила у сусідньому будинку, через двір. Щодня, п’ятнадцять років, як на роботу, я ходила до матері. Купувала продукти, щодня готувала їй свіжу їжу, мила, прибирала, викликала лікарів, водила на обстеження. Сім років тому, після інсульту, вона стала майже повністю безпорадною. Я сиділа біля її ліжка ночами, годувала з ложечки, вчилася робити масажі, щоб вона знову могла ворушити правою рукою. Кожен день мого життя був підпорядкований її потребам. Я відмовилася від можливості переїхати з чоловіком у велике місто, відмовилася від підвищення на роботі, бо “мама одна”.
— Мамо, але ж це не просто несправедливо, — мій голос зірвався, але я зробила над собою зусилля. — Я весь цей час… моє життя було тут. Поруч із вами.
— Саме так, Оксано, — перебила вона, і тепер у її голосі з’явилися ті металеві нотки, які змушували тремтіти мене з дитинства. — Ти живеш поряд. У тебе є своя двокімнатна квартира. Тобі ця квартира не потрібна. А Ларисі вона потрібна для дітей. Тарас і Софія, твої діти, хоч і ходять до мене щовихідних, але Ларисині, Дмитро та Оленка, мої онуки, зможуть влітку приїжджати і матимуть тут свій куточок.
Онуки. Ларисині діти. Я бачила їх на фотографіях, може, разів п’ять. Мій Тарас, мій п’ятнадцятирічний син, і Софія, моя дев’ятирічна донька, щовихідних приходили до бабусі, допомагали по дому, читали їй книги, приносили малюнки. Вони були тут, вони були реальними. Але в її очах вони були менш важливими, ніж міфічні “онуки з Києва”.
— А кришталь, — мама, здавалося, смакувала мою образу, — ти його продаси. Він дорогий. На новий, гарний, сучасний автомобіль вистачить. Чи на навчання Софії. Це ж великі гроші.
Я дивилася на цю вазу, на її ідеально рівні грані, на важке, глухе скло, і відчувала, як усередині мене розвалюється мій власний ідеальний світ. Кришталь. За п’ятнадцять років мого життя, за п’ятнадцять років самопожертви, мені дістанеться кришталь.
— Коли це рішення було прийнято? — спитала я, відчуваючи дивну байдужість, яка прийшла на зміну шоку.
— Та вже давно. З Ларисою порадилася, вона згодна. Вона, правда, хотіла тобі ще грошей дати за клопіт, але я сказала: навіщо, кришталь і так дорогий.
Грошей дати. За “клопіт”. Наче я наймана доглядальниця, яка має отримати відступне, щоб не заважати справжнім спадкоємцям.
— Мамо, я не за спадок до вас ходила, — підвівшись, я відчула, як важкість у шлунку замінюється гострою, нестерпною образою. — Але це принизливо. Лариса отримує житло, яке коштує щонайменше три мільйони гривень, а я — посуд, нехай і антикварний?
— Оксано, не груби! — мати різко стукнула чашкою об блюдце. — Я мати, і я вирішую! І взагалі, квартира поки що моя. Це просто щоб ви знали заздалегідь, не сварилися потім на похоронах.
Я просто розвернулась і пішла. Вперше за п’ятнадцять років. Я не помила посуд, не перевірила, чи прийняла вона свої вечірні ліки, не залишила вечері. Я просто вийшла і голосно зачинила за собою двері.
Удома, на своїй маленькій кухні, я плакала дві години, не приховуючи ридань. Мій чоловік Андрій мовчки обіймав мене. Він знав, що слова тут безсилі.
— Вона назвала це клопотом, Андрію, — захлинаючись сльозами, прошепотіла я. — П’ятнадцять років мого життя — це просто “клопіт”.
— Вона не варта твоїх сліз, кохана, — пробурмотів він, цілуючи мене в маківку. — А кришталь цей… ми його продамо і поїдемо з тобою на море. Нарешті.
Вночі я не спала. Я лежала і дивилася у темряву, і ця темрява була наповнена гіркотою. А потім я прийняла рішення. Якщо мати вважає мене обслугою, безкоштовною доглядальницею, яку можна відкупити блискучими дрібничками, я перестану нею бути. Моє рабство скінчилося.
Наступного дня я не пішла до Галини Петрівни. І наступного теж. Я відчувала себе злочинницею, винною, кинутою в холодну воду. Але я трималася.
Телефон розривався від дзвінків. Спочатку дзвінки від матері. Вона не могла сама дістати до кінця дня всі ліки. Не могла впоратися з пилососом. Не могла приготувати собі нормальну їжу. Вона дзвонила, і в її голосі спершу була образа, потім злість, а потім — здивування.
— Оксано, що це за вистави? Ти кидаєш мене одну!
Я не відповідала. Я дивилася на екран і стискала кулаки.
Потім задзвонила Лариса, і її голос був сповнений праведного обурення. Вона дзвонила з Києва, зі свого ідеального, віддаленого світу.
— Оксано, що ти влаштувала? Мама дзвонить мені і плаче! Каже, що ти її демонстративно бойкотуєш! Хіба можна так із хворою людиною?
Я вдихнула повітря і відповіла спокійним, холодним голосом, який сама в собі ледве впізнала.
— Ларисо, а ти не хочеш приїхати і подбати про маму? Ти ж тепер офіційна спадкоємиця квартири. Вона ж тобі потрібна.
— Оксано, ну це ж абсурд! Ти що, через квартиру скаженієш? Ти ж знаєш, що у мене робота, сім’я, я у Києві! У мене важливий проект! А ти живеш поряд, тобі ж легше!
— Саме так. Мені було “легше” п’ятнадцять років. Я жила на підхваті, була черговим лікарем, кухарем, прибиральницею, психологом. А тепер нехай спадкоємиця квартири займеться. Це ж логічно, чи не так? Ти отримуєш мільйони, я отримую дрібнички, але обов’язок має лягти на нас обидвох.
— Ти через якісь нещасні стіни матір кидаєш?! Як тобі не соромно!
— Мені соромно, Ларисо? — мій голос став гучнішим. — А тобі? Ти п’ятнадцять років не те що не допомагала — ти жодного разу не привітала її з Днем народження вчасно! Я купувала подарунки від нас обох, я брехала, що ти передала їй квіти! Я тягала її лікарнями, сиділа ночами після інсульту, мила її, годувала з ложечки! А ти? Ти прислала двадцять доларів на свято і вважала, що свій борг виконала.
У слухавці запанувала тиша, яка була важчою за будь-який крик.
— Оксано, я не винна, що живу далеко, — голос Лариси став тихішим, але в ньому все ще відчувався захисний тон. — І мама сама так вирішила зі спадщиною. Я навіть не просила.
— Але й не відмовилася, — жорстко додала я.
— А чому я маю відмовлятися від квартири, яка мені належить по праву дочки?
Я поклала слухавку. Руки тремтіли. Я відчула себе брудною.
Через тиждень Лариса з’явилася особисто. Приїхала на швидкісному поїзді, красива, доглянута, у дорогому пальті з кашеміру та з брендовою сумкою. Вона зайшла до моєї квартири, сіла навпроти мене на кухні і дивилася оцінююче — немов на виставці, де товар виявився бракованим.
— Оксано, я приїхала розібратися, бо мама вже просто кричить. Каже, що ти її занапастиш. Що відбувається?
— А ти сходи до неї, Ларисо, — я спокійно помішувала чай, який сама собі заварила. — Подивися на квартиру, яку отримаєш. Протерла пил? Випрала постіль? Купила продукти на тиждень? Чи викликала лікаря, щоб відкоригувати ліки?
— Оксано, я ж на два дні приїхала, мені потрібно ще в справах…
— Саме так. На два дні. А я — на п’ятнадцять років. Але спадщина ділиться не за працею, а за материнською любов’ю, чи не так?
Лариса скривилася. Її гарне обличчя спотворилося від неприємного усвідомлення.
— Слухай, якщо тобі так потрібна ця квартира, давай я тобі гроші дам, щоб ти заспокоїлася. Це ж, мабуть, про образу йдеться, а не про стіни. Скільки? Сто тисяч гривень? Двісті? На ремонт у своїй квартирі?
Мене затрясло. Вся моя внутрішня боротьба, всі роки жертовності, вся моя любов — вона оцінила в двісті тисяч гривень. Компенсація за п’ятнадцять років мого життя.
— Забирайся, — прошипіла я, ледве стримуючи сльози гніву. — Негайно.
— Та що ти психуєш! Я ж по-доброму!
— Забирайся, поки я тобі цим чаєм в обличчя не вилила! Ти оцінила моє життя в гроші! Забирайся!
Лариса схопилася, притисла свою дорогу сумку до грудей і вискочила за двері, голосно гримнувши ними.
Увечері зателефонував Андрій.
— Оксано, тут твоя мати дзвонила мені на роботу. Плакала. Просила вплинути на тебе. Говорить, що вмирає без твоєї допомоги.
— І що ти відповів?
— Я сказав, що це ваші сімейні справи, і ти чиниш правильно. Але, кохана… може, не варто так? Вона все-таки твоя мати. А раптом, справді, щось трапиться?
Я лягла спати з важкістю, що нестерпно тиснула на груди. А раптом правда? Раптом мама серйозно захворіє, і я винуватиму себе все життя?
Але вранці, коли знову задзвонив телефон, я не взяла слухавку.
Минув місяць. Це був найдовший місяць у моєму житті. Я трималася з останніх сил, бо щоденне почуття провини було важчим, ніж сам щоденний обов’язок. Лариса найняла приходящу доглядальницю на дві години на день, решту часу Галина Петрівна була сама.
Вона дзвонила мені по десять разів на добу. Я читала есемески, сповнені докорів, маніпуляцій та проклять: «Ти мене в могилу зведеш», «Я тобі все віддала», «Невдячна дочка, Бог тебе покарає».
А потім надійшло дивне повідомлення від сусідки, Віри Іванівни, яка жила через стіну від матері. Вона була старою, але дуже доброю жінкою, яку ми всі називали просто тітка Віра.
«Оксаночко, зайди до мене, будь ласка. Терміново. Мені треба тобі дещо показати. Це важливо. Стосується твоєї мами і… твоєї квартири».
Я приїхала увечері. Віра Іванівна, вісімдесятирічна старенька, що жила поруч із Галиною Петрівною останні сорок років, впустила мене і відразу змовницьки озирнулася:
— Проходь, проходь, дитино. Чай будеш? Свіжий заварила.
— Тітко Віро, ви писали, що терміново. Щось із мамою?
— З Галею все буде. Сідай. — Вона дістала з буфета стару, вицвілу коробку з-під цукерок «Київ вечірній». — Ось. Це твоя мати попросила мене зберігати. Давно. Ще коли твій батько, Сергій, помер. Сказала, щоби нікому не показувала, а після її смерті віддала тобі. Але я… я бачу, що відбувається. Бачу, як вона тебе кривдить. І вирішила — покажу зараз. Не хочу тягнути. Нехай правда принесе тобі спокій.
— Що це? Документи на кришталь?
— Документи. Відкрий.
Я відчинила коробку. Усередині лежали пожовклі, витерті на згинах папери, старі чорно-білі фотографії та… свідоцтво про народження. Моє свідоцтво. Я взяла його в руки і відчула, як холодний піт проступає на спині.
На мене дивилося моє ім’я: Оксана Андріївна. Але у графі «мати» стояло не Галинине ім’я. Там було написано: Віра Іванівна Соколова. Моя сусідка.
— Це… що це? Якийсь жарт? — я підняла очі на тітку Віру, і світ поплив.
Бабуся важко зітхнула, і з її очей потекли великі, повільні сльози.
— Я твоя справжня мати, Оксано. А Галина… Галина моя молодша сестра. Мені було шістнадцять, коли я тебе народила. Батько твій — одружений чоловік, наш сусід, він втік, як тільки дізнався. Наші батьки, твої бабуся з дідусем, мало не збожеволіли від сорому. Це ж був Радянський Союз, сорокові роки. Дитина без батька, скандал. Вирішили, що Галя тебе усиновить — їй тоді було тридцять, вона була заміжня, але дітей мати не могла. Офіційно оформили. Мене вигнали до гуртожитку, а потім дозволили повернутися, але я мала мовчати все життя. Взагалі.
Я сиділа на стільці, вчепившись у свідоцтво, і намагалася скласти пазл, який руйнував усю мою реальність.
— Тобто… Галина Петрівна… вона моя тітка?
— Вона твоя тітка. А я мати. Біологічна. — Віра Іванівна витерла сльози рукою. — Я віддала тебе заради твого майбутнього. Щоб у тебе був тато, повна сім’я, нормальне життя, без тавра позашлюбної дитини. А сама… сама дивилася на тебе все життя збоку. Бачила, як ти росла. Як Галя тебе виховувала. Суворо, холодно. Вона не могла тебе полюбити по-справжньому — ти була нагадуванням про мій гріх, про те, що вона сама неплідна. Вона завжди ревнувала тебе до мене, хоча я ніколи не наближалася.
— Чому ви не сказали мені раніше? Чому мовчали, коли я її доглядала?
— Обіцяла батькам. Обіцяла Галі. Але зараз… Оксано, ти п’ятнадцять років віддала жінці, яка навіть не народила тебе, не мала до тебе кровного зв’язку, крім родинного. А вона віддає твою спадщину, твій дім, чужій дитині. Лариса — її рідна дочка. Пізня, довгоочікувана. Вона народилася, коли тобі було десять років. Пам’ятаєш, як Галя тебе відсунула? Як вся увага переключилася на Ларису?
Я пам’ятала. Цей біль став настільки фізичним, що я відчула нудоту. Я пам’ятала, як раптом стала непотрібною, невидимою у власному будинку. Як Галина Петрівна носилася з маленькою Ларисою, а мені говорила: «Ти вже велика, Оксано. Сама собі даси раду».
— І квартира, — продовжувала Віра Іванівна, а я вже навіть не дивувалася. — Вона взагалі не Галина. Вона моя. Наші батьки залишили її мені, старшій. Але Галя переконала мене переписати її на себе, коли батьки померли. Сказала, що їй, як матері, з двома дітьми (тобто з тобою і Ларисою), потрібніше. Що я самотня, мені вистачить кімнати у комуналці. Я погодилася — адже вона виховувала мою дочку. Думала, це моя плата за тебе, моя дяка за те, що ти ростеш у благополуччі.
Я сиділа з документами в руках і відчувала не просто шок, а визволення. Я нарешті зрозуміла всю архітектуру мого болю, всю цю потворну схему.
— Значить, я не зобов’язана їй нічим, — прошепотіла я.
— Ти зобов’язана мені, — тихо сказала Віра Іванівна. — Але я ніколи нічого не просила і не попрошу. Я просто хочу, щоб ти знала правду. Щоб не мучилася виною. Галина використала тебе. П’ятнадцять років. А тепер хоче віддати все своїй кровній дочці, залишивши тебе, свою племінницю, з блискучими, але порожніми цяцьками.
Глава 4. Конфронтація та визволення
Наступного ранку я прийшла до Галини Петрівни. Вона сиділа на кухні, самотня, очікувала на доглядальницю. Я сіла навпроти неї і поклала на стіл свідоцтво про народження.
— Що це? — вона побіліла, і її права рука, яка ще не зовсім відновилася після інсульту, затремтіла.
— Це правда. Яку ти приховувала тридцять вісім років.
Галина Петрівна схопилася за серце. Її обличчя стало пергаментним, по ньому побігли фіолетові плями.
— Віра… ця стара дурепа! Я ж просила її мовчати!
— Мовчати, що я не твоя дочка? Про те, що ти все життя виховувала чужу дитину і ненавиділа мене за це, попри мою безмежну відданість?
— Я не ненавиділа! — прохрипіла вона.
— Ні? — Я повільно підвелася. — Тоді чому всю любов і тепло ти віддавала Ларисі? Чому мене відсунула на другий план, щойно народилася твоя рідна дочка? Чому п’ятнадцять років я доглядала тебе, а ти віддаєш квартиру їй, назвавши мою працю «клопотом»?
— Тому що вона моя! — вигукнула Галина Петрівна, і вся її хвороблива маска спала. Залишилася лише гола, злісна правда. — Моя кров! Моя дитина, яку я виносила і народила! А ти… ти завжди була чужою! Я взяла тебе зі жалості до сестри! Виховувала, годувала, одягала, дала освіту! А ти невдячна!
— Невдячна? — я засміялася, і цей сміх був болісним, пронизливим. — Я віддала тобі п’ятнадцять років найкращих моїх років, років моєї молодості! Я відмовлялася від кар’єри, від відпусток, від зустрічей із друзями, від власного повноцінного життя! А ти вважаєш це… жалістю?
Вона відвернулася. Її дихання стало важким, свистячим.
— Квартира, — сказала я, — не твоя. Вона належала Вірі Іванівні. Моїй справжній матері. Яку ти переконала переписати її на себе. А тепер хочеш віддати Ларисі. Але я не дозволю.
— Що ти хочеш? — Галина Петрівна обернулася. В очах була лють, змішана з відчаєм. — Відсудити квартиру? Спробуй! Вона оформлена на мене, маю право розпоряджатися!
— Я хочу справедливості. Але не юридичної. Я хочу, щоб ти зізналася Ларисі, хто я насправді. Хочу, щоб вона дізналася, що її дорогоцінна мати використовувала свою племінницю як слугу і доглядальницю п’ятнадцять років, а потім намагалася принизити її блискучими цяцьками.
— Не смій! — Галина Петрівна знову схопилася, але цього разу її ноги підкосилися. — Не смій розповідати Ларисі! Вона не повинна знати!
— Чому? Соромно? Чи боїшся, що вона побачить тебе справжню? Що її «успішна» мама — насправді дрібна маніпуляторка?
Галина Петрівна опустилася на стілець і заплакала. Це було негарно, жалібно, зі схлипами.
— Оксано, прошу тебе… не руйнуй нашу родину. Так, я була не права. Так, я тебе не любила так, як Ларису. Але ж я виростила тебе! Я ж старалася!
— Намагалася? — я сіла поряд, але не торкнулася її. — Знаєш, що я пам’ятаю з дитинства, мамо? Як ти казала мені: «Поводься тихо, а то віддам назад». Я не розуміла тоді, що це означає. Тепер я розумію. Ти завжди давала мені зрозуміти, що я тут тимчасова. Що я маю заслужити право бути в цій сім’ї. Я — твоє нагадування про твою неплідність, про те, що ти не змогла. А потім Лариса… це було диво. Мені було сорок, лікарі казали, що не зможу. А я змогла! І вона була моя, цілком моя. Не Вірина, не чужа. Моя.
Я дивилася на цю жінку, яку називала мамою тридцять вісім років, і відчувала лише порожнечу. Не було злісті. Не було образи. Лише неймовірне, цілковите спустошення.
— Я забираю Віру Іванівну до себе, — сказала я. — Вона моя справжня мати, і останні роки вона проведе зі мною. А ти… ти можеш віддати квартиру Ларисі. Або продати. Або робити з нею, що хочеш. Мені байдуже. Я більше нічого тобі не винна.
— Оксано, почекай! — вона схопила мене за руку мертвою хваткою. — Я… я зміню заповіт! Я розділю квартиру порівну! Тільки не йди! Хто за мною доглядатиме?
Ось воно. Справжня причина її паніки. Не каяття. Не любов. Страх залишитися без обслуги.
— Наймеш цілодобову доглядальницю, — я вивільнила руку. — На ті гроші, що Лариса тобі дає. До побачення, Галино Петрівно.
Я вийшла з квартири і зачинила двері. Назавжди. І відчула, як за моєю спиною розвалилася не просто сім’я, а в’язниця, в якій я жила все своє свідоме життя.
Віра Іванівна переїхала до нас за тиждень. Ми з Андрієм звільнили для неї нашу маленьку, затишну гостьову кімнату. Діти, Тарас та Софія, сприйняли новину про «нову бабусю» зі здивуванням, але швидко звикли. Віра Іванівна виявилася теплою, тихою, на диво оптимістичною жінкою. Вона не вимагала, не командувала, а просто жила поруч.
Тарас, мій п’ятнадцятирічний син, якось сказав мені: «Мам, а баба Віра добріша за бабу Галю. З нею легше, вона не питає, чому я не став відмінником». Ця фраза стала для мене ще одним підтвердженням правильності мого вибору.
Лариса прилетіла з Києва за два тижні. Вона не дзвонила, а просто увірвалася до мене в квартиру, як у свій штаб.
— Що ти наробила? — кричала вона, скидаючи своє дороге пальто на крісло. — Мама злягла! Лежить із тиском, каже, ти її кинула! Забрала тітку Віру! Ти її вбиваєш, Оксано!
— Сідай, Ларисо, — я спокійно кивнула на стілець. — Мені є що тобі розповісти.
Я розповіла все. Про заміну, про свідоцтво про народження, про Віру Іванівну. Про те, як Галина Петрівна переконала сестру переписати на себе їхню батьківську квартиру. Лариса слухала з відкритим ротом, а на її гарному, доглянутому обличчі повільно проступала розгубленість, яка не маскувалася дорогим макіяжем.
— Тобто… ти мені не рідна сестра? — це питання здалося їй найважливішим.
— Двоюрідна. По крові. Але по життю я тебе ніколи не вважала чужою. До цього моменту.
— Оксано, я не знала! Клянуся, я нічого не знала! — Лариса хапалася за голову. — Мама ніколи не говорила! Я думала, ми рідні! Я думала, що ти мені заздриш!
— Тепер знаєш.
— І квартира… квартира Віри Іванівни була?
— Так. Але вона подарувала її твоїй мамі. Офіційно. Отже, юридично все чисто. Можеш не хвилюватися — твоя спадщина в безпеці. Я не збираюся її відсуджувати.
Лариса дивилася на мене довго. Потім раптом заплакала. Вперше я бачила, як вона плаче по-справжньому, без київського шику, без манірності.
— Оксано, пробач мені. Я була егоїсткою. Я справді не розуміла, скільки ти для мами робиш. Я жила своїм життям, думала, що це нормально. Що ти поряд — значить, тобі так зручно, ти сама цього хочеш. Я не думала, що ти жертвуєш чимось.
— Я жертвувала всім. Але більше не буду.
— Я відмовлюся від квартири, — раптом сказала Лариса. — Нехай мама перепише її на тебе. Ти заслужила, Оксано.
— Не треба, — я похитала головою. — Мені ця квартира не потрібна. Знаєш, чому? Тому що кожен кут там наповнений болем, неприйняттям, нещирістю. Кожна кімната нагадує про роки, які я витратила на жінку, яка ніколи мене не любила. Забирай квартиру. Продавай. Або живи. Мені байдуже.
— Але ж це… це несправедливо!
— Справедливість не в квадратних метрах, Ларисо. Справедливість у тому, що я нарешті вільна. Вільна від почуття провини, від зобов’язань, від цього вічного «ти винна». Розумієш? Я взяла назад своє життя, і це коштує більше, ніж усі ваші мільйони.
Лариса кивнула, витираючи сльози. Вона вперше побачила мене не як свою провінційну сестру, а як сильну, незалежну жінку.
— Я поговорю з мамою. Скажу, що так не можна. Що вона повинна компенсувати тобі хоч щось.
— Не треба. Просто живи своїм життям. І доглядай за своєю матір’ю сама, раз отримуєш спадщину. Це буде найбільша справедливість.
Лариса пішла пригніченою. А я вперше за довгі місяці відчула повне, цілковите полегшення. Біль був, але над ним запанувала свобода.
Минув ще місяць. Галина Петрівна знову злягла. Інсульт, другий. Лариса примчала, найняла цілодобову доглядальницю. Дзвонила мені, просила приїхати.
— Оксано, вона хоче тебе бачити. Каже, що має щось сказати. Вона… згасає.
Я приїхала. Не з жалю, а з почуття обов’язку до своєї колишньої тітки і просто людини. Просто щоб закрити цей розділ остаточно.
Галина Петрівна лежала на ліжку, бліда, постаріла, здавалася маленькою і тендітною. Побачивши мене, вона заплакала.
— Оксаночко… пробач. Пробач стару дурепу.
Я мовчала. Я не могла її пробачити, але й не могла сказати їй цього в обличчя.
— Я заповіт змінила, — прохрипіла вона. — Квартиру навпіл. Тобі та Ларисі. І ще… — вона показала тремтячою рукою на сервант. — Кришталь. Ти думала, це просто посуд?
— А що?
— Відкрий нижню шухляду. Там, під лляною серветкою.
Я відчинила. Під старою лляною серветкою лежала металева скринька. Усередині — пожовклі документи та ключі.
— Це що?
— Дача. Під Києвом. Наші батьки купили її у сімдесятих. Оформили на Віру — вона старша була, мала право. Але Віра подарувала її мені, коли батьки померли. Разом із квартирою. Я нікому не казала. Навіть Ларисі. Бо… бо хотіла віддати тобі. Коли помру. Це була моя… компенсація.
Я дістала документи. Дача, шість соток, цегляний будинок, лазня. За нинішніми цінами — щонайменше п’ять мільйонів гривень. Справжній скарб.
— Чому ти мовчала? — запитала я, і тепер у моєму голосі була не злість, а подив.
— Бо соромно було. Все життя я тебе відсувала, знецінювала, а потім хотіла відкупитись дачею. Думала, після смерті віддам — і легше буде душі. Але ти мала рацію. Я боягуз. Я боялася визнати, що ти заслуговуєш на більше. Що ти була кращою, відданішою дочкою, ніж моя рідна Лариса.
— А кришталь? Навіщо ти про нього говорила? Чому принизила мене?
Галина Петрівна слабо посміхнулася, і в цій посмішці було щось дитяче, слабке.
— А це… то була моя жорстокість. Я хотіла тебе принизити, Оксано. Показати, що Лариса важливіша. Що ти отримаєш крихти, а вона — все. Але кришталь цей… він також дорогий. Антикварний. Тисяч двісті, може, триста гривень коштує, якщо продати. Я думала, ти одразу його продаси. А потім знайдеш документи на дачу і зрозумієш…
— Зрозумієш що?
— Що я таки намагалася бути справедливою. По-своєму. Криво, підло, через маніпуляції, але пробувала. Бо я бачила твою любов, твою жертовність, Оксано. І це мене дратувало, бо ти була не моя. А я так хотіла, щоб моя дочка була найкращою.
Я дивилася на неї, і вперше мені стало її шкода. Її життя було отруєне ревнощами, страхом і неможливістю любити ту дитину, яка була поруч.
— Оксано, — Галина Петрівна взяла мене за руку, і цей дотик був крижаним, — я не прошу пробачення. Я не заслуговую. Але знай: я розуміла завжди, що ти краща. Що ти сильніша, добріша, чесніша за Ларису. І це мене руйнувало.
— Лариса добра, — несподівано сказала я. — Просто розпещена. Ти сама її такою зробила.
— Знаю. — Вона заплющила очі. — Іди, Оксано. Забирай документи. І кришталь теж. Він твій. Завжди був твоїм.
Я вийшла з кімнати зі скринькою в руках. Лариса стояла у коридорі.
— Вона тобі розповіла про дачу? — тихо спитала вона.
— Ти знала?
— Дізналася тиждень тому. Знайшла документи, коли папери розбирала. Оксано, я навіть не уявляла… Мама виявилася ще тією штучкою.
— Це точно.
— Слухай, — Лариса взяла мене за руку, — давай так. Дача твоя, квартира моя. І годі ділити. Втомилася я від цієї спадщини. Чесно.
— Домовилися.
Ми обійнялися. Вперше за багато місяців по-справжньому. І я зрозуміла, що пробачила Ларису. Вона не винна у тому, що її любили більше. А мені це більше не боляче.
Кришталь дзвенів, коли я його мила.
Минуло п’ять років. Я стояла на кухні, що стала більшою завдяки ремонту, про який ми так давно мріяли, і протирала велику вазу — ту саму, з алмазною гранню, яку Галина Петрівна називала справжньою цінністю. Віра Іванівна тихо померла у нас, оточена любов’ю, і її останнє слово було: «Дякую».
— Мамо, навіщо ти його щотижня миєш? — Софія зайшла на кухню. Їй уже чотирнадцять. — Купи звичайну вазу, пластикову, як у всіх! А цей постав у музей.
— Не хочу, — я посміхнулася. — Мені подобається дзвін. Чуєш?
Я провела пальцем по краю вази, і вона задзвеніла — тонко, високо, красиво. Це був не просто звук. Це був гімн.
— Це звук свободи, доню, — сказала я. — Нагадування, що блискуче не завжди цінне. А цінне не завжди блищить.
— Мамо, ти філософствуєш знову? — Софія засміялася. — Гаразд, я пішла, у мене побачення.
Вона втекла, а я залишилася з кришталем. Поставила вазу на стіл, налила води, поставила польові квіти — звичайні волошки та ромашки з дачі.
Дача, яку залишила Галина Петрівна, виявилася скарбом. Ми відремонтували будинок, упорядкували ділянку. Тепер щоліта вся родина проводила там час. Лариса з дітьми приїжджала на тижні. Ми смажили шашлики, ходили до лісу по гриби, розмовляли до ночі.
Кришталь я брала й туди. Сервірувала стіл на веранді, ставила вази з польовими квітами. І щоразу, коли він дзвенів від дотику, я згадувала ту розмову.
«Тобі дістанеться кришталь, а сестрі квартира».
Галина Петрівна думала, що принижує мене. Думала, що дає мені крихітки. Але насправді вона дала мені волю. Свободу від ілюзій, від обов’язку перед невдячними, від необхідності бути зручною.
Кришталь навчив мене головному: не все вимірюється грошима. Іноді найцінніше — це правда і гідність.
Лариса стала моєю справжньою сестрою. Не за кров, а за вибором, за спільно пережитим болем і примиренням. Ми телефонуємо щотижня, зустрічаємося на свята. Її діти називають мене тіткою, і це звучить щиро, тепло.
А кришталь… Кришталь живе зі мною. Він дзвенить, коли я його мою. Дзвінить, коли наливаю в келихи вино у свята. Дзвінить, коли випадково зачіпаю вазу, протираючи пил. І щоразу цей дзвін нагадує мені: я обрала себе. Я відмовилася грати роль жертви, зручної доньки, безкоштовної доглядальниці. Я взяла своє — не квартиру, не гроші. Я взяла свою гідність, яка, як виявилося, вартує набагато більше, ніж будь-який антикваріат.
Якось у гості прийшла сусідка, пані Людмила. Побачила кришталь на столі і ахнула:
— Оксано, та в тебе ж стан на полицях стоїть! Ти знаєш, скільки такий кришталь коштує? Його ж продати треба!
— Знаю, Людмило Іванівно, — я посміхнулася. — Близько п’ятсот тисяч гривень, може, більше.
— І ти його… використовуєш? Щодня?
— А навіщо він ще потрібний? Щоб стояти за склом і збирати пил? Гроші приходять і йдуть, Людмило Іванівно. А ось що залишається — це пам’ять. Щоразу, коли я беру цей посуд, я згадую, як мало не втратила себе. Як думала, що винна всім. Як була готова віддати життя за визнання жінки, яка мене не народила і не любила.
— Ну… це так, — сусідка ніяково замовкла.
— І цей кришталь, — я провела рукою по вазі, змушуючи її дзвеніти, — він нагадує мені: блискуче не означає цінне. Квартира блищала обіцянкою спадщини. А кришталь здавався глузуванням. Але в результаті квартира принесла б лише біль і сварки. А кришталь… він приніс визволення.
Я поклала телефон і підійшла до вікна. Вечоріло. На горизонті маячили вогні великого міста, Києва. Десь там люди ділили спадщину, лаялися через квартири.
А я стояла біля вікна, у своїй квартирі, з сім’єю в сусідній кімнаті, з кришталем на столі і була щаслива.
Тому що зрозуміла головне: не речі роблять нас багатими. Не квартири, не дачі, не антикварний кришталь. Багатими нас робить свобода. Свобода бути собою. Свобода відмовитись від нав’язаної ролі. Свобода сказати «ні» тим, хто використовує наше кохання. Кришталь брязкав на протязі, і цей звук був схожий на сміх. На радісний, звільняючий сміх людини, яка нарешті зрозуміла: життя належить мені. І тільки мені вирішувати, що у ній цінно.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
