– Оксано, ти не будеш проти, якщо ми якийсь час поживемо у моїх батьків. Я ще не дуже твердо стою на ногах, не можу забезпечити нам окремого проживання. Та й ти ще студентка, тому зараз мусимо перечекати, а мої батьки не проти нас прийняти у себе, – каже мені Тарас.
Ми з ним одружувалися дуже молодими. Мені 20 років, я студентка четвертого курсу. Тарасу 24, він уже працює, але на окреме житло ще не заробив.
Я любила свого чоловіка, і по молодості, погодилася жити в домі його батьків, навіть не уявляючи, яке воно – життя в чужій хаті та ще й із свекрухою.
Весілля у нас було велике, на 250 осіб, і робили ми його в селі у чоловіка. Відгуляли весілля, розійшлися гості. І лише тоді я зрозуміла, що я у чужому домі.
Такий жаль взяв за душу, що плакала, не стримуючи сліз. Тут все мені було чуже, я не уявляла, як житиму далі, де все чуже, не знайоме мені. Мене, напевно, зрозуміють ті жінки, які як і я, пішли в невістки.
Та Тарас побачив мої хвилювання, обійняв, пожалів, і я заспокоїлась, бо любов до нього була більшою за мої страхи.
А потім почалося нове життя. А з ним і сварки. Я побачила свого чоловіка з іншої сторони. Він став іншим. А може, він завжди таким був, але я цього не бачила?
Ну як можна кидати брудні шкарпетки під ліжко? З роботи він приходить, кидає свої речі де попало. Чому не можна одяг відразу на вішак і у шафу скласти?
До мене у чоловіка теж було чимало претензій. Він нервувався, коли я не встигала приготувати йому сніданок, і спересердя сьорбав гарячий чай.
А ще, ревнував, коли я запізнювалася з університету. Я пояснювала, що сиділа у “читалці”, а от що він робив так довго на роботі… І пішло-поїхало.
Між нами почастішали непорозуміння, невеликі сварки були чи не щодня, і якщо у медовий місяць варто було лише поцілувати, то згодом це вже не допомагало.
Та найбільше мене дістало те, що чоловік якось сказав, щоб відтепер я носила довгі спідниці і обрізала “манікюр”. Мені це дуже не сподобалося, і я нагадала йому, що ми так не домовлялися.
– Ти ж до весілля нічого не казав!
– А тепер кажу – у нашій сім’ї коротких спідниць не носять.
– А в нашій сім’ї дарують квіти, – наголосила я йому з притиском, бо була дуже ображеною за те, що недавно була річниця нашого знайомства, про яку чоловік навіть не згадав.
Дрібні сварки виникали на порожньому місці, і це мене найбільше дивувало, бо коханий дуже змінився, наче іншою людиною став. А його мама теж не мовчала, вичитувала мене за найменшу дрібницю.
Ще більші проблеми почалися, коли народилася дитина. Ми були молодими, хотілося поспати і відпочити, але з маленькою дитиною це було практично неможливо. Ми з Тарасом сперечалися, хто має вставати вночі, хто звечора заколише дитину, хто буде прати пелюшки, хто…
Я дуже втомилася, практично вибилася із сил, постійно догоджаючи чоловікові та його батькам. І одного дня вирішила: якщо він і далі не буде допомагати, я повернуся до своїх батьків додому.
Та чоловіка це не налякало:
“Ну, подумаєш…”, – спокійно сказав він.
Не став мене тримати і зупиняти Тарас, коли я зібрала речі, зібрала дитину, викликала машину, яка мала мене назавжди забрати від нього. Це стало для мене справжнім потрясінням, я вирішила, що чоловік мене не любить і ніколи не любив, якщо дозволяє собі так легко мене з дитиною відпустити.
У своїх батьків вперше за довгий час я відчула, що я – вдома. Мама з татом в усьому допомагали, навіть словом не дорікнувши. Не питали, що сталося, не давали непотрібних порад, а просто допомагали і підтримували.
Через два тижні з’явився і Тарас, сказав, що хоче бачитися з дитиною. Я не була проти.
Потім він став приходити до дитини чи не щодня, зі мною перекидався кількома стриманими фразами. Тільки наші закохані погляди говорили інше: як ми скучили одне за одним!
Якось я зустріла колишню однокласницю, вигляд у неї був не вельми добрим, вона наче постаріла на 10 років. Молода жінка зі сльозами на очах розповіла, що чоловік дуже негідно з нею поводиться, дозволяє собі неприпустимі речі і словом і ділом, а всі гроші пропиває, в той час як вона ледве кінці з кінцями зводить.
Це так вразило мене, що я по-новому поглянула на своє сімейне життя. Я зрозуміла, що у мене все не так погано і було. Задумалася: а чому, власне, я пішла від Тараса? Брудні шкарпетки? Ну, подумаєш! Заколисати дитину? І сама заколише – чоловік все ж таки на роботі і приносить немалі гроші.
Не дарма кажуть, що все пізнається в порівнянні. Коли Тарас знову прийшов до нас, не стрималась і зі сльозами кинулась до нього.
А він наче чекав цього:
– Давай, знову будемо разом, – каже.
Ми сіли, спокійно поговорили, і стали думати, як нам далі жити. Зрозуміло, що нам була потрібна окрема квартира, але без допомоги ми б не справились.
Я попросила своїх батьків, а Тарас своїх, вони з розумінням поставилися до ситуації, бо вже бачили, яких ми дров наламали. А для них було важливо, щоб наша сім’я збереглася, щоб дитина мала батька.
Батьки скинулися і купили нам квартиру. В своїй оселі ми зажили зовсім по-іншому. Створили свої правила, свій світ, в якому не було місця для чужих порад. Намагалися не сваритися на побутових питаннях, а з любов’ю і турботою про іншого їх вирішувати.
Ми стали щасливими, але перед цим нас з чоловіком добряче потруханило. Зате ми навчилися берегти і цінувати одне одного.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
