— Оксано, присядь, будь ласка. Я маю сказати тобі дещо таке, що може змінити твоє життя.
Оксана саме витягла з духовки сирну запіканку й тепер стояла посеред кухні у смугастому фартусі, тримаючи гарячу форму через складений удвоє рушник. За вікном поволі сутеніло, у дворі багатоповерхівки в Чернівцях уже світилися ліхтарі, а з кімнати долинала музика: їхній дванадцятирічний син Матвій збирав рюкзак на завтрашню шкільну поїздку. Назар сидів за столом і вже хвилин десять крутив у руках ложечку, хоча чай перед ним давно вистиг.
— Якщо ти знову забув оплатити комунальні, то я навіть сваритися не буду. Просто віддам тобі всі квитанції й урочисто призначу головним міністром домашніх платежів.
— Я не про це.
Оксана поставила форму на дерев’яну дошку й уважно подивилася на чоловіка.
— Тоді кажи. Ти сьогодні якийсь дивний від самого порога. Навіть Матвій помітив і спитав, чи тебе на роботі хтось засмутив.
Назар провів долонею по обличчю, підвівся, знову сів і нарешті дістав із кишені телефон.
— У мене є донька.
Оксана спершу навіть усміхнулася, наче чекала продовження невдалого жарту.
— Звісно, а в мене три будинки біля озера. Назаре, що ти таке говориш?
— Я серйозно. Її звати Соломія. Їй тринадцять.
Рушник зісковзнув зі столу. Оксана нахилилася, підняла його, акуратно склала й лише тоді знову глянула на чоловіка.
— Повтори.
— Соломія моя донька. Вона народилася ще до нашого знайомства. Я до минулого тижня про неї не знав.
— До минулого тижня?
— Так.
— А сьогодні в нас четвер. Тобто ти кілька днів ходив поруч зі мною, снідав, питав, що купити в магазині, сперечався з Матвієм через телефон і весь цей час мовчав?
— Я намагався зрозуміти, що робити.
Оксана сперлася долонями об стіл.
— Почати можна було з двох слів: «Оксано, поговорімо». Для цього не треба кілька днів.
— Я боявся.
— Чого саме?
— Твоєї реакції. Того, що ти подумаєш. Того, що буде далі.
Оксана відсунула стілець і сіла.
— Добре. Починай від самого початку. І цього разу без уривків. Я хочу почути все.
Назар розблокував телефон, відкрив фотографію й поклав його перед дружиною. На екрані стояла худенька темноволоса дівчинка в зеленій куртці. Вона трохи мружилася від сонця й тримала в руках паперовий пакет.
— Її мама — Аліна. Ми зустрічалися ще студентами. Недовго. Потім розійшлися. Я поїхав працювати до Львова, вона залишилася в Тернополі. Через два роки я познайомився з тобою. Ти все це знаєш, крім одного: Аліна тоді чекала дитину, але мені нічого не сказала.
— І як ця історія з’явилася тепер?
— Аліни не стало кілька місяців тому. Соломія весь цей час жила з тіткою. Та спершу намагалася впоратися сама, але в неї двоє малих дітей, невелика квартира й робота позмінно. Вона знайшла мене через старі документи та знайомих.
Оксана дивилася на фотографію.
— А ти впевнений, що це твоя дитина?
— Уже так. Ми все перевірили офіційно.
Оксана різко підняла очі.
— Ви вже все перевірили?
— Оксано…
— Ти їздив до Тернополя?
Назар мовчав.
— Коли?
— Минулої суботи.
Оксана повільно відсунула телефон.
— Минулої суботи ти сказав, що їдеш дивитися обладнання для майстерні.
— Я не знав, як тобі пояснити.
— Тому вирішив сказати неправду?
— Так. І це було неправильно.
— Хоч тут ми з тобою одностайні.
У коридорі грюкнули двері шафи, і Матвій гукнув:
— Мамо, де моя синя кофта?
— На другій полиці! — відповіла Оксана, не відводячи очей від чоловіка.
— Немає!
— Тоді подивися на стільці!
— Є!
Оксана дочекалася, поки син знову зачинив двері кімнати.
— Де зараз Соломія?
Назар подивився у вікно.
Оксана теж повернула голову, хоча ще не розуміла, що має там побачити.
Біля під’їзду стояло знайоме авто чоловіка.
На задньому сидінні горіло світло.
Оксана підвелася.
— Назаре… Тільки не кажи мені, що вона там.
— Вона там.
— Ти привіз тринадцятирічну дитину під наш будинок, залишив її в машині й прийшов спочатку перевірити, чи я дозволю їй зайти?
— Я не знав, як зробити правильно.
— А їй ти що сказав?
— Що спочатку поговорю з тобою.
Оксана швидко зняла фартух і пішла до коридору.
— Куди ти?
— По дитину. Вона не має сидіти сама через те, що дорослі не вміють вчасно говорити правду.
— Оксано, зачекай.
Вона обернулася біля дверей.
— Я впущу її додому. Нагодую. Постелю їй у кімнаті для гостей. Але не плутай це з тим, що між нами все добре. Про нас із тобою ми поговоримо окремо.
Назар мовчки кивнув. За кілька хвилин Оксана відчинила задні дверцята авто. Дівчинка сиділа, обійнявши рюкзак, а біля ніг стояла невелика валіза.
— Соломіє?
Дівчинка підвела голову.
— Так.
— Я Оксана.
— Я знаю.
— Назар показував фотографію?
— Ні. Тітка знайшла вашу сторінку, коли шукала його.
Оксана на мить розгубилася, але одразу відчинила дверцята ширше.
— Ходімо додому. Надворі вже прохолодно.
Соломія не рухалася.
— Ви не хочете, щоб я там була.
Оксана присіла поруч.
— Я зараз маю дуже багато запитань до твого тата. Але жодного з них я не маю до тебе. Це важлива різниця. Ходімо. У мене запіканка вистигає, а вона й без того сьогодні пережила забагато подій.
Дівчинка вперше ледь усміхнулася.
— Я люблю запіканку.
— От і добре. Значить, хоча б одне питання на сьогодні ми вже вирішили.
Матвій вийшов із кімнати саме тоді, коли Соломія знімала куртку. Він зупинився посеред коридору з одним навушником у вусі й синьою кофтою через плече.
— А хто це?
Оксана швидко глянула на Назара.
— Тато тобі пояснить.
Матвій перевів погляд на батька.
— Чому в мене від цієї фрази одразу погане передчуття?
Назар запросив усіх на кухню. Соломія сіла скраю, поставивши рюкзак біля ніг. Оксана розклала запіканку по тарілках, хоча їсти самій зовсім не хотілося.
— Матвію, — почав Назар, — Соломія моя донька.
Хлопець кліпнув.
— Яка донька?
— Моя.
— Тату, я почув слово. Я питаю, звідки вона взялася у нашій сім’ї?
Соломія втупилася в тарілку. Оксана сіла поруч із сином.
— Це було задовго до нашого знайомства з татом. Він сам довідався про Соломію зовсім недавно.
Матвій подивився на дівчинку.
— Тобі скільки?
— Тринадцять.
— А мені дванадцять.
Він знову повернувся до батька.
— То вона моя сестра?
— Так.
Матвій кілька секунд сидів мовчки.
— А чому вона житиме тут?
Соломія раптом підвелася.
— Я можу поїхати назад.
Оксана теж встала.
— Сідай, будь ласка. Ніхто тебе зараз нікуди не відправляє.
— Але я чую, що через мене всі сваряться.
— Ми сваримося не через тебе. Ми сваримося через те, як дорослі організували цю розмову. Це зовсім інша річ.
Матвій відсунув тарілку.
— Я просто нічого не розумію.
— Я теж, — тихо сказала Соломія.
Хлопець подивився на неї уважніше.
— Ти давно знаєш про тата?
— Ім’я знала. Бачила одну стару фотографію. Але мама казала, що він живе своїм життям і не треба його шукати. Після того, як її не стало, тітка вирішила інакше.
Матвій покрутив виделку.
— А ти хотіла приїхати?
Соломія знизала плечима.
— Не знала. Тітка сказала, що треба хоча б познайомитися.
— А тепер?
— Теж не знаю.
Матвій раптом посунув до неї тарілку з печивом.
— Бери. Мама ховає це на завтра, але сьогодні, думаю, можна.
Оксана підняла брови.
— Я все чую.
— Мамо, у нас сімейна подія.
— Оце швидко ти зорієнтувався.
— Я просто підтримую гостю.
Соломія тихо засміялася. Увечері Оксана постелила дівчинці у маленькій кімнаті, де раніше стояли прасувальна дошка, книжкова шафа й старий робочий стіл Назара. Разом вони перенесли коробки до вітальні, знайшли чисту постіль і поставили біля ліжка лампу.
— Якщо тобі щось буде потрібно, моя кімната через коридор, — сказала Оксана. — Ванна ліворуч. Рушники на верхній полиці.
Соломія сіла на край ліжка.
— Можна запитати?
— Звичайно.
— Ви мене не любите?
Оксана завмерла з наволочкою в руках.
— Ми знайомі дві години. Було б дивно, якби я вже говорила про такі великі почуття. Але я точно не хочу, щоб ти почувалася тут зайвою.
— Тітка казала, що ви можете мене не прийняти.
— Тітка мала право хвилюватися. Я теж хвилююся. Ти, мабуть, найбільше з усіх нас.
Соломія кивнула.
— Я не хочу забирати в Матвія тата.
— Тата не ділять, як останній шматок пирога. Якщо Назар розумний, він сам знайде час для обох дітей.
Із коридору почувся голос чоловіка:
— Я все чую.
Оксана відчинила двері.
— Чудово. Значить, повторювати не доведеться.
Наступні дні перетворили квартиру на місце постійних розмов. Назар займався документами для школи, телефонував у Тернопіль, домовлявся про перевезення речей Соломії. Оксана після роботи купила дівчинці постіль, настільну лампу та кілька органайзерів. Матвій спочатку ходив довкола нової сестри насторожено, а вже на третій день запросив її дивитися разом комедію.
— Тільки одразу кажу: на дивані моє місце справа.
— Чому?
— Бо я там сиджу завжди.
— А якщо мені теж подобається справа?
Матвій примружився.
— Тоді доведеться домовлятися.
Оксана, яка проходила повз із кошиком випраних речей, зупинилася.
— О, почалося. Ще три дні тому ти не знав, що маєш сестру, а сьогодні вже територію ділите.
Соломія усміхнулася.
— Я можу сісти зліва.
Матвій поважно кивнув.
— Бачиш, мамо? Ми цивілізовані люди.
— Запам’ятаю ці слова до першої суперечки через зарядку.
Перша суперечка сталася не через зарядку, а через ванну. Матвій десять хвилин стукав у двері й голосно повідомляв, що запізнюється до школи.
— Соломіє, ти там кімнату орендувала?
— Я волосся сушу!
— У тебе воно саме висохне!
— А твої зуби теж самі почистяться!
Оксана стояла на кухні й уперше за кілька днів сміялася так щиро, що Назар визирнув із коридору.
— Що?
— Нічого. Просто твоя донька вже освоїлася.
Він усміхнувся, але Оксана одразу стала серйозною.
— Нам увечері треба поговорити.
Коли діти полягали, вони сіли на кухні. Назар спав у вітальні вже шосту ніч.
— Я бачу, що ти стараєшся, — почала Оксана. — І бачу, що Соломія до тебе тягнеться. Але питання між нами нікуди не поділося.
— Я знаю.
— Мене найбільше зачепило навіть не те, що в тебе є донька. Ти про неї справді не знав. Мене зачепило те, що, довідавшись, ти почав діяти сам. Поїхав, усе перевірив, привіз її під будинок, а мене поставив перед готовим рішенням.
— Я боявся, що ти скажеш «ні».
— І тому позбавив мене можливості сказати щось самій.
Назар опустив голову.
— Я думав, що захищаю Соломію.
— А треба було довіритися мені.
— Тепер розумію.
— Добре. Тоді наступне питання. Ти хочеш, щоб вона залишилася з нами постійно?
— Так.
— І я теж думаю, що зараз їй потрібен стабільний дім. Але ми перебудовуємо життя всієї сім’ї. Матвій теж має право звикати поступово. Я теж.
— Я зроблю все, що треба.
Оксана похитала головою.
— Не треба «все». Треба конкретно. Ти займаєшся школою, речами, гуртками й усіма організаційними справами Соломії. Не перекладай їх автоматично на мене лише тому, що я жінка в домі.
— Домовилися.
— І ще. Я не обіцяю тобі, що завтра прокинуся й усе забуду.
— Я цього не прошу.
— Тоді почнемо з правди. Щодня. Навіть якщо вона незручна.
— Добре.
Оксана підвелася.
— А тепер іди спати. Завтра твоя черга готувати сніданок.
— Чому моя?
— Бо в тебе тепер двоє дітей.
Назар уперше за весь вечір усміхнувся.
— Аргумент прийнято.
Минув місяць. Соломія перейшла до школи неподалік від дому. У перший день Оксана хотіла провести її до воріт, але дівчинка впевнено застебнула куртку й сказала:
— Я сама. Матвій покаже дорогу.
Матвій одразу обурився:
— Чому я? Вона старша за мене.
— На сім місяців, — відповіла Соломія.
— Оце й кажу. Старші мають відповідати за молодших.
Оксана засміялася.
— Цікава система. Учора, коли треба було мити чашки, ти казав, що старшим треба допомагати.
— Учора була інша ситуація.
— Ідіть уже, філософи.
Діти вибігли за двері, сперечаючись, хто швидше дійде до зупинки. Назар поставив перед Оксаною чашку кави.
— Ти до неї прив’язалася.
— Не поспішай робити висновки.
— Я бачу.
— Так, прив’язалася. Вона хороша дитина.
— Дякую тобі.
Оксана одразу підняла долоню.
— Не треба дякувати так, наче я зробила послугу. Вона живе тут не через мою милість. Це її дім, бо тут її тато.
— І все-таки…
— Назаре, краще сьогодні забери її після музичної школи. Учора вона чекала тебе двадцять хвилин.
— Я запізнився через замовника.
— Тоді попереджай. Вона поки дуже гостро реагує, коли хтось обіцяє прийти й не приходить.
Чоловік одразу став серйозним.
— Зрозумів.
Увечері він приїхав за Соломією на десять хвилин раніше. Дівчинка вийшла з будівлі з папкою в руках і здивовано подивилася на авто.
— Ти вже тут?
— Навіть раніше.
— Оксана сказала?
— Сказала.
— Вона все помічає.
— Так. Це її особливий талант.
Удома Соломія відразу пішла на кухню.
— Оксано, нам дали завдання підготувати сімейну історію. Треба принести фотографії.
Оксана, яка нарізала яблука для пирога, завмерла.
— І що ти хочеш зробити?
— Не знаю. У мене є фотографії мами й тітки. Є кілька дитячих. А тепер ще ви.
Матвій визирнув із кімнати.
— Можемо зробити нове фото.
Соломія подивилася на нього.
— Усіх?
— Ну так. Ти ж тепер тут.
Назар, який стояв біля холодильника, тихо запитав:
— Тобі буде нормально?
Соломія кивнула.
— Тільки я хочу, щоб фотографія мами теж була.
Оксана поклала яблуко на дошку.
— Звичайно. Її не треба викреслювати, щоб у твоєму житті з’явилися ми.
Наступної суботи вони пішли гуляти центром Чернівців. Матвій наполіг, що сімейне фото треба зробити на Театральній площі. Соломія хотіла біля старої будівлі університету. Назар запропонував сфотографуватися в обох місцях.
— Тату, це не фотосесія на весілля, — буркнув Матвій.
— Не командуй. Я сьогодні відповідальний за культурну програму.
— Хто тебе призначив?
— Я сам.
— Тоді це самопроголошена посада.
Оксана засміялася.
— Ставайте вже. Перехожого попросимо нас сфотографувати, поки ви не створили сімейну раду.
На знімку Матвій стояв із серйозним обличчям, яке зовсім не пасувало до його скуйовдженого волосся. Соломія сміялася. Назар дивився не в камеру, а на дітей. Оксана тримала в руках пакет із булочками, який забула поставити на лавку.
Увечері Соломія роздрукувала фотографію й поклала її поруч зі старим знімком своєї мами.
— Так буде правильно, — сказала вона.
— Дуже, — відповіла Оксана.
Того ж вечора дівчинка зайшла до кухні, коли Оксана складала посуд.
— Можна поговорити?
— Сідай.
Соломія довго крутила в руках резинку для волосся.
— Ти досі сердишся на тата?
— Так.
Дівчинка явно не чекала такої прямої відповіді.
— Досі?
— Люди не перемикають почуття кнопкою. Але ми розмовляємо. Він старається. Я теж.
— Ви через мене не розійдетеся?
Оксана відклала рушник.
— Послухай мене уважно. Те, що відбувається між дорослими, не може бути твоєю провиною. Ти не прийшла сюди й нічого в нас не забрала. Просто з’явилася правда, про яку ми раніше не знали. А далі вже наша відповідальність — навчитися з нею жити.
— А якщо не вийде?
— Тоді ми все одно залишимося дорослими людьми, які мають дбати про вас із Матвієм.
— А я зможу приходити до тебе?
Оксана здивувалася.
— До мене?
— Ну… якщо ви колись житимете окремо.
Оксана сіла поруч.
— Соломіє, ти вже питаєш мене про це вдруге. Чому?
Дівчинка опустила очі.
— Бо коли я переїжджала від тітки, вона сказала: «Не звикай одразу, бо не знаємо, як тебе прийме татова дружина». Я думала, ти кілька днів потерпиш, а потім скажеш, щоб мене забрали.
— А я що зробила?
— Купила мені лампу.
Оксана усміхнулася.
— Отже, лампа стала доказом?
— І постіль. І чашка з котом.
— Чашку вибирав Матвій.
— Він сказав, що ти.
— Оце малий дипломат.
Соломія засміялася, але за мить знову стала серйозною.
— Я просто хочу знати, чи можна до тебе звикати.
Оксана обійняла її за плечі.
— Можна.
Саме в цей момент на кухню зайшов Назар. Побачив їх, зупинився й нічого не сказав. Оксана глянула на нього.
— Чого стоїш?
— Не хочу заважати.
— Тоді помий посуд.
Соломія розсміялася.
— Оксано!
— А що? У нас кожен має свої обов’язки.
Назар закотив рукави.
— Я вже зрозумів, що моє місце в цій сімейній сцені — біля мийки.
— Правильно зрозумів.
Ще за два місяці Назар переніс свої речі з вітальні назад до спальні. Не після гучної розмови й не після красивої обіцянки. Одного вечора Оксана просто принесла його подушку й поклала на ліжко.
Він стояв у дверях.
— Це що означає?
— Що диван уже скрипить так, що я чую його через стіну.
— Тільки це?
— І ще те, що я хочу спробувати далі.
Назар підійшов ближче.
— Ти впевнена?
— Я впевнена лише в одному: якщо ще колись привезеш мені під будинок несподіваного родича без попередження, ночуватимеш на тому дивані до пенсії.
Він усміхнувся.
— Домовилися.
— І ще.
— Що?
— Мені досі прикро, що ти не подзвонив того дня.
— Я знаю.
— Я не хочу, щоб ти просто знав. Я хочу, щоб наступного разу, коли тобі страшно сказати мені правду, ти саме тоді й говорив.
— Скажу.
— Добре.
Навесні Соломія виступала на шкільному концерті. Вона кілька тижнів готувалася, а в день виступу тричі перевіряла, чи всі прийдуть.
— Назаре, ти точно будеш?
— Буду.
— Матвію?
— Я вже навіть сорочку вдягнув. Хіба це не доказ відданості?
— Оксано?
— Я сидітиму в другому ряду.
— Чому не в першому?
— Бо перший уже зайняли батьки інших дітей.
— А якщо місце звільниться?
— Соломіє, я можу принести стілець із дому, якщо тобі так спокійніше.
Дівчинка засміялася.
— Добре. Другий ряд приймається.
Після концерту вона вибігла до них у коридор, тримаючи папку з нотами.
— Ну як?
Матвій одразу підняв великий палець.
— Я нічого не розумію в музиці, але ти була найкраща.
— Ти всім так кажеш?
— Ні. Собі я кажу ще краще.
Назар обійняв доньку.
— Я пишаюся тобою.
Соломія подивилася на Оксану.
— А ти?
— А я хочу знати, чому ти вдома казала, що в тебе нічого не виходить, якщо сьогодні грала так упевнено.
— Бо вдома можна хвилюватися.
— Тоді вдома хвилюйся, а на сцені роби своє.
Соломія раптом притиснулася до неї.
— Дякую, що прийшла.
Оксана обійняла дівчинку.
— А куди б я поділася?
Матвій стояв поруч і робив вигляд, що уважно вивчає афішу.
— Матвію, іди сюди, — сказала Соломія.
— Навіщо?
— Бо ми фотографуємося.
— Знову?
— Так.
— У нашій сім’ї після твого приїзду стало підозріло багато фотографій.
— Зате тепер ти всюди в сорочці.
— Оце якраз головний мінус.
Усі четверо стали біля великого вікна у шкільному коридорі. Назар попросив учительку зробити фото.
— Ближче одне до одного, — сказала вона.
Матвій одразу посунувся до Соломії.
— Тільки не наступай мені на ногу.
— Це ти на мою став.
— Я перший тут стояв.
Оксана засміялася.
— Ви можете хоча б п’ять секунд не сперечатися?
— Можемо, — разом відповіли діти.
Камера клацнула саме в ту мить, коли всі четверо сміялися.
Увечері Оксана поставила нову фотографію на полицю. Поруч уже стояв знімок Матвія з першого класу, їхня з Назаром давня світлина з Карпат і фотографія Соломіїної мами, яку сама дівчинка принесла зі своєї кімнати. Назар підійшов і довго дивився на полицю.
— Дивна в нас вийшла історія.
Оксана поправила рамку.
— Зате тепер без прихованих сторінок.
Соломія визирнула з кімнати.
— Оксано, Матвій знову взяв мою зарядку!
— Я не брав! Вона лежала на кухні!
— Бо я її там залишила!
— То звідки я мав знати?
Оксана повернулася до Назара.
— Іди. Це твої діти.
— А ти?
— А я п’ять хвилин посиджу в тиші.
Назар пішов до кімнати.
— Так, обидва сюди. Зараз будемо з’ясовувати, кому належить зарядка.
Матвій одразу вигукнув:
— Тату, ти не розумієш усієї ситуації!
Соломія додала:
— Він завжди так каже, коли винен!
Оксана сіла на диван і засміялася. За хвилину Соломія прибігла до неї.
— Скажи йому!
— Що?
— Що зарядка моя.
— На ній твоє ім’я написане?
— Ні.
— Тоді підпиши.
— А можна я просто куплю іншу?
— Можна.
Матвій визирнув із коридору.
— І мені?
— А ти свою де подів?
— Не пам’ятаю.
Оксана похитала головою.
— От і почалося справжнє родинне життя.
Назар сперся плечем об двері.
— А до цього було несправжнє?
— До цього нас було троє і одна зарядка на двох. Тепер нас четверо, а зарядка досі одна.
Соломія засміялася.
— Завтра купимо дві.
— Три, — сказав Матвій. — Одну запасну.
— Чотири, — додав Назар. — Щоб я теж мав право голосу.
Оксана підвелася.
— Добре. Але купує той, хто загубив попередню.
Матвій одразу став серйозним.
— Я думаю, нам вистачить двох.
Усі знову засміялися.
А ввечері, коли діти вже розійшлися по кімнатах, Оксана пройшла коридором, вимкнула світло на кухні й зупинилася біля дверей Соломії.
Лампа, яку вони купили в перший тиждень, ще світилася.
— Не спиш?
— Уже лягаю.
— Завтра рано вставати.
— Знаю.
Оксана вже хотіла зачинити двері, коли почула:
— Оксано?
— Що?
— Я сьогодні в школі сказала, що йду додому.
— І?
Соломія усміхнулася.
— Раніше я казала: «Я йду до тата».
Оксана кілька секунд мовчала, а потім поправила ковдру на краю ліжка.
— Тоді завтра після школи теж іди додому. Я зроблю сирники.
— З родзинками?
— Без них.
— Добре. Тоді точно прийду.
— Оце ще умови мені ставитимуть.
— Я вчуся у Матвія.
— Не найкращий учитель.
Із сусідньої кімнати одразу долинуло:
— Я все чую!
Оксана засміялася.
— От бачиш?
Соломія натягнула ковдру вище й теж усміхнулася.
— Добраніч.
— Добраніч, Соломіє.
Оксана тихо зачинила двері й пішла коридором. Назар чекав біля спальні.
— Заснула?
— Майже.
— Усе добре?
Оксана глянула на двоє дитячих дверей навпроти, потім на чоловіка.
— Сьогодні — так.
— А завтра?
— А завтра знову будемо домовлятися, сваритися через зарядки, запізнюватися, миритися, готувати сніданок і вчитися жити вчотирьох.
Назар усміхнувся.
— Мені підходить.
— Мені теж.
Вона вимкнула світло в коридорі. А з кімнати Матвія одразу почулося:
— Мамо, а сирники завтра точно без родзинок?
Оксана зупинилася.
— Ти ще не спиш?
— Я просто уточнюю важливу інформацію!
Соломія засміялася за стіною.
— Я ж казала, що він усе чує!
Оксана повернулася до Назара.
— Ось тепер точно все на своїх місцях.
А як би ви вчинили на місці Оксани, якби одного вечора дізналися, що у вашого чоловіка є дитина з давнього минулого, про яку він сам довідався лише тепер? Чи змогли б ви прийняти цю дитину у свій дім, але водночас вимагати від чоловіка часу, чесності та можливості відновити довіру? І чи може несподівана зміна з часом зробити родину не слабшою, а ближчою?
Фото ілюстративне.
