Кажуть, що справжня перевірка на міцність у шлюбі — це не ремонт і навіть не спільна іпотека, а момент, коли на горизонті з’являється мама чоловіка з черговою «геніальною» ідеєю.

— Оксано, нам треба серйозно поговорити, — Андрій увійшов у кухню з таким виразом обличчя, ніби щойно дізнався, що заборгував за комуналку за останні десять років. Повільно, з показним драматизмом, він опустився на стілець, наче це був не старий кухонний табурет, а лава підсудних.

Оксана кинула погляд на каструлю, де закипала вода на пельмені, потім на чоловіка. Блідий. Плечі опущені. Погляд десь у районі плінтуса. Ось тобі й омріяна «п’ятниця вечір»… Вона вже подумки бачила себе з серіалом під ковдрою, а тепер зрозуміла: вечір перетворюється на черговий епізод сімейної драми.

Вона відклала ніж, витерла руки об рушник, намагаючись разом із вологою скинути з себе втому робочого тижня.

— Що знову? — сіла навпроти, підперла щоку рукою. — З роботи погнали? Чи в машині знову щось «стукає» так, що треба пів бюджету віддати?

— Це мама, — видихнув Андрій і провів долонею по обличчю, наче намагався стерти з нього події останньої доби. — У неї величезні неприємності.

В Оксани мимоволі сіпнулося око. Тільки не це. Не сьогодні. Не знову.

— Ну? Що цього разу? Її черговий «принц» знову відкриває мережу космічних станцій у селі під Полтавою? Чи поїхав шукати скарби гетьмана Полуботка і йому не вистачило на квиток? — вона схрестила руки на грудях, дивлячись чоловікові прямо в очі. — Тільки не кажи мені, що вона знову віддала йому заощадження. Я цього просто не витримаю.

— Гірше, — тихо відповів Андрій, звівши на неї погляд. Очі тривожні, винуваті — повний набір. — Він зник. З усіма її грошима.

Оксана застигла. Навіть вода в каструлі ніби затихла, щоб дослухати фінал.

— Скільки? — запитала вона, хоча вже знала відповідь.

— Усе, — просто сказав він. — Уся пенсія, гроші від продажу паю, те, що батько залишав «на чорний день». Усе повністю. Навіть те, що вона ховала в старій скриньці під вишитими рушниками.

— Браво, — Оксана відкинулася на спинку стільця, дивлячись у стелю. — Просто оплески стоячи. Я думала, що минулого разу, коли вона вклала гроші у вирощування мандрагори, вона вже досягла дна. Але ні, виявляється, знизу ще хтось постукав.

— Оксан, — Андрій спробував вкласти в голос нотки «розуміння ситуації», але звучав як школяр, якого застукали за курінням за гаражами. — Вона ж не знала… вона ж вірила…

— Вона? — Оксана різко нахилилася до нього, і її погляд став гострим. — А я, виходить, знала? Я її попереджала, Андрію! Ти сам був свідком. Я їй прямо в очі казала: «Галино Петрівно, це ж пройдисвіт! У нього на обличчі написано, що він ваші гроші вже подумки проциндрив!» А вона що?

— Вона казала, що ти просто заздриш її жіночому щастю, — пробурмотів він.

— Ага, — гірко всміхнулася Оксана. — Страшенно заздрю. Прямо спати не можу через те, що в мене немає поруч пенсіонера-романтика, який вечорами читає вірші про долю, а вранці просить гроші на «розвиток перспективного напрямку». Слухай, я вже навіть не злюся — я просто втомилася бути завжди правою!

— Але що нам тепер робити? — він розвів руками. — Оксан, вона моя мати. Вона залишилася взагалі з порожніми кишенями. Квартира — борги по комуналці за пів року, кредит на той безглуздий ремонт, який він порадив. Ти ж розумієш, до чого все йде?

— Розумію, — кивнула вона. — Йде до того, що зараз ти попросиш дістати наші спільні гроші. Ті самі, на які ми збиралися нарешті виїхати з цієї орендованої квартири, де грибок на стінах уже почав з нами вітатися.

— Я не прошу віддати все, — швидко додав він, хапаючись за соломинку. — Просто трохи підтримати. Закрити основні борги, щоб її не виселили.

— А потім вона знайде нового «поета у вигнанні», — перебила його Оксана. — І ми знову підемо на цей захоплюючий квест? Андрію, ти серйозно хочеш пустити за вітром усе, що ми збирали по копійці, заради жінки, яка рік тому сказала мені, що я «змія, яка в’є кубло навколо її сина»?

— Вона була… у полоні почуттів, — промямлив він, наче це було виправданням.

— Вона була в полоні власної впертості, Андрію. І за цю впертість ми зараз маємо платити? Ти сам себе чуєш?

Він підвівся, підійшов до неї, спробував узяти за руку, але Оксана відсторонилася. Усередині в неї все вирувало, як гірська річка після зливи.

— Оксан, їй справді нікуди йти. Ти уявляєш, як це — залишитися на сьомому десятку без копійки і з розбитим серцем?

— Уявляю. І знаєш, кому вона може про це розказати? Сусідкам на лавці. Або своїй подушці. Тільки не мені. Я їй не психолог і не благодійний фонд!

— Вона мати…

— А я хто тобі, Андрію? Касир? Чи дружина, яка з тобою пройшла і твої періоди безгрошів’я, і борги твоїх друзів, і навіть той випадок, коли ти купив машину, яка розсипалася через тиждень?

Він помовчав. Сів назад. Мовчки дивився в стіл.

— Ми можемо знайти якийсь середній варіант, — нарешті сказав він. — Не віддавати все. Просто допомогти. На перший час.

Оксана повернулася до плити. Пельмені вже почали розварюватися.

— Ага, — буркнула вона. — «На перший час». Як і минулого разу. Тільки потім це стає нормою. А потім — обов’язком, про який навіть не дякують.

— Оксано… — тихо покликав він.

— Скажи їй, що ми подумаємо, — відрізала вона. — Але відразу попередь: ще один такий «наречений» — і нехай йде до нього жити на вокзал.

Андрій зітхнув так глибоко, ніби зняв із плечей мішок цементу.

— Добре. Скажу. Але ти б хоч поговорила з нею… якось м’якше. По-людськи.

Оксана подивилася на нього так, ніби «по-людськи» закінчилося рівно в ту мить, коли Галина Петрівна назвала її бездушною кар’єристкою.

— Якщо я з нею поговорю, Андрію… вона потім місяць валер’янку питиме. Ти впевнений, що тобі це треба?

Він змовчав. Потім ледь помітно посміхнувся.

— Ну, хоч пельмені смачні будуть?

— Тільки не забудь, що вони куплені за гроші, які ми могли б відкласти, — відповіла Оксана. — Тож насолоджуйся кожним шматочком. Бо з таким підходом до сімейних фінансів це скоро може стати розкішшю.

Оксана стояла, притулившись до краю столу. Губи щільно стиснуті, погляд важкий. Усередині все ще кипіло, але вона змушувала себе говорити рівним голосом.

— Я не про твою маму як про людину зараз кажу, а про те, що вона робить, — почала вона повільно. — Галина Петрівна — доросла жінка. І вона сама зробила свій вибір. Це був поганий вибір, погодься.

— Але вона була така самотня! — Андрій сплеснув руками. — Ти не розумієш, як їй було після того, як тата не стало… Пустота в хаті, тиша…

— Не треба мені про самотність, — Оксана різко відвернулася до вікна. — Моя мама теж сама. Але вона чомусь не кидається на шию кожному, хто вміє гарно говорити про «інвестиції у щастя».

— Степан не був першим ліпшим! — Андрій підвищив голос. — Вони на тих курсах з садівництва познайомилися. Він здавався поважним чоловіком.

— Поважним?! — Оксана хмикнула. — Чоловік, який не має за душею нічого і крутиться біля жінки з майном? Ти справді не бачив у цьому підступу? От ні на крихту?

Андрій опустився на стілець і обхопив голову руками.

— Я просто хотів, щоб вона знову ожила… — тихо сказав він. — Після похорону вона наче згасла. А зі Степаном раптом почала посміхатися. Фарбуватися. Купила ту сукню волошкову, пам’ятаєш? Казала, що підуть у театр…

— Пам’ятаю. За її гроші куплену, — зауважила Оксана. — І ресторан той пам’ятаю, де Степан «забув» гаманець, а вона мені потім з гордістю розповідала, який він витончений кавалер.

Андрій підвів на неї очі, розгублені й нещасні.

— Ти мені про це не казала…

— Бо ти не хотів слухати, Андрію. Щоразу, коли я намагалася натякнути, що Степан — це просто гарна обгортка для порожнечі, ти вдавав, що я просто прискіпуюся. Чи не люблю твою маму. Чи взагалі в мене поганий характер.

— Це не так… — почав він, але голос здригнувся.

— Це саме так, — відрізала вона. — І хочеш знати правду? Вона приходила до мене. Ще місяць тому. Просила позичити грошей «на спільну справу». Прийшла така вся впевнена, пахла дорогими парфумами. Казала, що це шанс усього життя.

Андрій заціпенів. — Коли це було?

— Перед твоєю зарплатою. Я їй відмовила. Сказала, що в нас свої плани. А вона…

Оксана замовкла, зробила ковток холодного чаю. Андрій чекав, затамувавши подих.

— Вона сказала, що я меркантильна. Що я тримаю тебе біля спільних грошей, як на ланцюгу. І що якщо вона розбагатіє зі Степаном, то ти нарешті зрозумієш, яка в тебе дріб’язкова дружина.

— Вона не могла… — Андрій похитав головою.

— Могла. І сказала. — Оксана поставила чашку на стіл. — А тепер, коли цей «бізнес-проєкт» зник разом із її заощадженнями, ти просиш наші гроші. Гроші, які ми збирали роками. Не на нові пригоди Галини Петрівни, а на наше майбутнє.

— Я не прошу все, — Андрій знову сів рівніше, але виглядав так, ніби його щойно виставили на холод. — Тільки частину. Щоб закрити дірки. Щоб вона могла спати спокійно.

— А далі? — Оксана дивилася на нього впритул. — Що буде через пів року? Знову рятуватимемо від ілюзій?

— Цього не повториться, — впевнено сказав він. — Вона все зрозуміла.

— Справді? — Оксана підняла брову. — Вона сама тобі це визнала?

Андрій важко зітхнув. — Ну… не зовсім. Вона все ще каже, що Степан — хороша людина, просто у нього «обставини». Мовляв, він скоро повернеться і все віддасть.

Оксана мимоволі засміялася. Але це був сміх, від якого ставало сумно.

— Андрію… Ну ти ж дорослий хлопець. Вона досі в казці живе. Як дитина, яка вірить, що розбита ваза сама склеїться, якщо дуже захотіти.

— Але вона моя мати! — раптом вигукнув він і ледь не стукнув по столу. — Я не можу її просто лишити в біді!

— А я хто? — тихо, але дуже чітко запитала Оксана. — Я твоя дружина. І я не хочу, щоб наше життя залежало від чужих фантазій.

Андрій різко встав і пішов у кімнату. Там, у шафі під документами, лежала завітна коробка. Те, що вони відкладали з кожної премії, з кожного підробітку. На перший внесок. На свою територію.

Оксана пішла за ним. — Що ти робиш? — запитала вона, хоча серце вже підказало відповідь.

— Беру частину, — кинув він, витягаючи коробку. — Тільки на найнеобхідніше. На борги.

— Не смій, — Оксана зробила крок вперед і перегородила йому шлях. — Ці гроші — це не просто папірці. Це наші вихідні без відпочинку. Це мої додаткові зміни. Це те, що ми разом будували.

— У неї тиск піднімається щоразу, як вона бачить квитанції! — Андрій витер піт з лоба. — Оксан, це просто гроші. Ми ще заробимо.

— Просто гроші? — вона дивилася на нього, і в очах з’явилися сльози, яких вона так не хотіла показувати. — Я працювала як заведена. А ти у вихідні то на риболовлю, то до друзів. А я сиділа над звітами. Ти забув, як ми щомісяця рахували кожен рулон шпалер, які колись купимо?

— Я теж працював! — роздратовано крикнув він.

— Працював, — погодилася вона. — Але тепер ти хочеш віддати результат нашої спільної праці жінці, яка мене навіть людиною не вважає?

Мовчання стало густим і важким. У ньому було все: старі образи, невиплакані сльози і розбиті мрії про власну кухню.

І тут у двері зателефонували. Наполегливо, довго, ніби на тому боці був хтось, хто точно знав, що вони вдома. Андрій і Оксана заніміли.

— Хто там ще? — Оксана глянула на годинник. Майже дев’ята.

Андрій повільно пішов у коридор. Подивився у вічко і зблід ще більше. — Це мама… Як відчула…

— Не відчиняй, — попросила Оксана, хоча розуміла, що це марно. — Будь ласка, не зараз.

Але Андрій уже повернув замок.

На порозі стояла Галина Петрівна. Виглядала вона… ефектно. Трохи розпатлана, очі червоні від сліз, але хустка на шиї зав’язана елегантно. Трагедія в трьох актах.

— Андрійку! — майже простогнала вона і впала синові на груди. — Я не знаю, як жити далі! Все, це кінець! Мені прийшло попередження про відключення світла! Грошей немає навіть на хліб!

— Мамо, заспокойся, ну що ти… — Андрій обійняв її, намагаючись завести в кімнату. — Зараз усе владнаємо, зараз щось придумаємо.

Оксана стояла біля стіни, схрестивши руки. Вона дивилася на цю сцену і відчувала дивну суміш жалю та роздратування. Їй було шкода жінку, але вона бачила, як Галина Петрівна миттєво підлаштовується під ситуацію.

— Добрий вечір, Галино Петрівно, — сухо сказала Оксана, коли свекруха зволила помітити її присутність.

— А, ти тут… — буркнула та і знову повернулася до Андрія. — Синку, Степан зник. Його телефон не відповідає. Я думаю, з ним щось сталося! Він не міг так вчинити… Він же обіцяв…

— Мамо, — Андрій посадив її на диван. — Послухай. Степан тебе обдурив. Він просто забрав гроші й пішов. Треба це прийняти.

— Не кажи так! — Галина Петрівна знову почала плакати. — Ти не розумієш! Він був єдиним, хто мене слухав! Хто захоплювався моєю душею!

Оксана не втрималася і видала короткий смішок. Гіркий такий. Галина Петрівна різко підняла голову.

— Чого ти смієшся? — голос став холодним. — Тобі весело, що я в біді? Радієш, що мала рацію?

— Я не радію, — спокійно відповіла Оксана. — Мені сумно, що ви досі вірите в казки. Доросла ж жінка. Якби ви з такою ж вірою ставилися до нас, ми б уже давно в новому домі жили.

— Як ти смієш? — Галина Петрівна схопилася з дивана. — Андрію, ти чув?! Вона знущається з мене! Прямо у твоїй присутності! Це так ти дозволяєш поводитися зі своєю матір’ю?

Андрій виглядав як людина, яка хоче провалитися крізь землю, але земля була проти. — Дівчата, ну давайте без сварок… Давайте якось по-людськи…

— По-людськи? — Оксана зробила крок вперед. — Давайте. Ваш син щойно збирався дістати наші спільні гроші. Все, що ми збирали на власне житло. Навіщо? Щоб оплатити ваші помилки.

— І має повне право! — вигукнула Галина Петрівна. — Син повинен допомагати матері! Хіба я вас не ростила? Хіба не віддавала останнє?

— А ви вважаєте, що син — це бездонний гаманець? — запитала Оксана. — Ви хоч раз за ці роки запитали, як ми живемо? Ви хоч раз почули мої слова про того Степана? Я ж вам казала — це аферист!

— Він не аферист, він чоловік! — кричала свекруха. — А ти… ти просто заздриш! Бо в тебе тільки робота в голові, а в мене — почуття!

— Так, почуття, за які ми тепер маємо заплатити всім нашим майбутнім, — похмуро сказала Оксана.

— Андрійку, — Галина Петрівна схопила сина за руку. — Я не можу тут залишатися. Або ти мені допомагаєш, або я йду… і більше ти мене не побачиш!

Андрій завмер. Погляд його метнувся від дружини до матері.

— Вибирай, Андрію, — тихо сказала Оксана. — Або ти віддаєш гроші, які ми збирали разом, жінці, яка мене зневажає, і ми знову починаємо з нуля в цій дірі… або ти нарешті кажеш «ні».

— Я візьму гроші, — раптом сказав Андрій. Голос був глухим, приреченим. Він пішов до шафи.

Оксана рвонулася до нього. — Не смій! Це і мої гроші теж! Ти не маєш права забирати мою частку!

— Бачиш, синку? — з тріумфом у голосі промовила Галина Петрівна. — Я ж казала, вона за кожну копійку вдавиться.

— А ви за кожну чужу копійку готові на все! — відрізала Оксана. — Андрію, якщо ти зараз відкриєш ту коробку — між нами все скінчено. Я не жартую.

Кімната наповнилася тишею. Навіть старий годинник на стіні, здавалося, перестав цокати.

— Андрійку… — прошепотіла мати. — Я твоя мама…

Андрій опустив руку. Подивився на Оксану. В його очах була така суміш болю і слабкості, що Оксані на мить стало фізично погано.

— Пробач, Оксан… Я не можу її кинути. Вона ж пропаде.

Оксана кілька секунд дивилася на нього. Потім спокійно підійшла до столу, взяла сумочку. Витягла ключі від квартири. Поклала їх на тумбочку.

— Я йду.

— Оксано, стій! — Андрій зробив крок за нею, але вона вже була біля дверей.

— Не треба, — коротко кинула вона. — Ти вже зробив свій вибір. Удачі тобі з мамою. Сподіваюся, її наступний «бізнесмен» буде не таким дорогим.

Двері зачинилися тихо. Без грюкоту. Але цей звук був фінальним. Андрій залишився стояти посеред кімнати. З одного боку — мати, яка вже почала примірятися, що ще можна купити на ці гроші. З іншого — порожня квартира і розуміння того, що він щойно втратив єдину людину, яка справді була на його боці.

Він повільно сів на диван. Гроші лежали в коробці, але тепер вони здавалися просто папірцями, які нічого не варті.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.