— Оксано Іванівно, ви що, справді повірили, ніби за цю нічну зміну вам нарахують потрійний тариф? — Мар’яна, молода адміністраторка готелю з ідеально відшліфованим манікюром, презирливо примружилася. — Я обіцяла вам «святкову надбавку», а не державну субвенцію. Будьте реалісткою.
Оксана Іванівна на мить заціпеніла, міцно стиснувши в руках вологу ганчірку.
За панорамним вікном готельного холу вже густіли грудневі сутінки.
У центрі залу виблискувала величезна ялинка, а електричні гірлянди миготіли так завзято, ніби насміхалися над втомленою жінкою.
— Але ж ви самі казали трикратна оплата за вихід у новорічну ніч! Я через це скасувала поїздку до доньки в село, внуків місяцями не бачила! — голос Оксани Іванівни затремтів.
— Мало що я казала, — Мар’яна поправила пасмо волосся, дивлячись у дзеркало. — У бізнесі, дорога моя, треба мати папери, а не вірити на слово. Вам взагалі пощастило, що в такому віці вас тримають у пристойному закладі. Пенсіонерів зараз на кожному кроці звільняють.
Оксана Іванівна відчула, як пальці заніміли від холодної води та образи.
Їй було майже шістдесят.
Кожна гривня в її бюджеті була розписана до копійки: комуналка за стареньку «хрущовку», ліки від тиску, і головне — мрія купити Денису велосипед, а Оленці — ту омріяну ляльку з великими очима.
— Тож ніякої потроєної оплати не буде?
— Послухайте, у мене немає часу на ці дискусії! — Мар’яна роздратовано махнула рукою, на якій зблиснув дорогий годинник. — Отримаєте звичайну ставку і невелику премію «на цукерки». Не подобається? Пишіть заяву. За дверима черга з молодих дівчат, які за ці гроші будуть ще й посміхатися кожному гостю.
— Премію? — Оксана Іванівна вимовила це слово так, ніби воно було гірким на смак. — А моя родина? Я заради цих обіцянок свято зрадила!
— Ваші сімейні драми мене не обходять, — адміністраторка вже накидала на плечі дорогу шубу. — Я поспішаю на корпоратив, там серйозні люди збираються. Залишаєтесь за головну. Ключі в шухляді, постіль мають привезти о першій ночі. Дивіться, щоб усе було ідеально, бо штраф випишу такий, що й премії не побачите.
Двері важко гупнули, залишивши Оксану Іванівну в самотньому, холодному холі.
По телевізору в кутку вже крутили святковий концерт, а вона стояла посеред усієї цієї розкоші з відром і відчуттям повної спустошеності.
Оксана опустилася на стілець біля стійки реєстрації.
Телефон у кишені фартуха вібрував — прийшло повідомлення у Вайбер.
Донька Юля прислала коротке відео: діти біля ялинки вдома, малий Денис намагається почепити зірку, Оленка сміється.
«Мамусю, ми сумуємо. Може, вийдеш раніше? Хоча б під ранок приїжджай, ми напекли твоїх улюблених пиріжків із маком».
Вона подивилася на годинник.
Одинадцята вечора. Зміна триває до восьмої ранку.
Поїхати — означає втратити останній підробіток. Залишитися — означає остаточно зламати щось у собі.
Вона згадала, як пів року тому влаштовувалася в цей готель «Мрія».
Мар’яна тоді здавалася такою привітною, обіцяла «європейський рівень» ставлення до персоналу.
А на ділі Оксана перетворилася на безвідмовну тінь, яка миє, чистить і мовчить, поки молода начальниця перекладає на неї всі свої обов’язки.
— Ох, Оксано, — прошепотіла вона собі під ніс. — Де ж твоя гордість поділася? Невже страх перед злиднями сильніший за самоповагу?
Раптом до холу зайшло літнє подружжя — мешканці 205-го номера.
Чоловік, інтелігентного вигляду, дбайливо підтримував дружину під лікоть.
Обидва виглядали змерзлими та розгубленими.
— Доброго вечора, пані, — звернувся чоловік. — Вибачте, що турбуємо, але в нашому номері зовсім неможливо перебувати. Батареї холодні, як лід. Дружина вже тремтить.
— Зараз розберемося, — Оксана миттєво піднялася. — Ви давно заїхали?
— Годину тому. Думали, розігріється, але стає тільки гірше, — жінка щільніше закуталася в хустку.
Оксана пішла перевіряти.
Дійсно, у номері панував холод.
Вона спробувала додзвонитися до чергового слюсаря, але телефон був поза зоною досяжності — свято почалося для всіх, крім неї.
— Слухайте, я принесу вам свій обігрівач і додаткові ковдри, — сказала вона гостям, повернувшись до стійки. — Технічна служба сьогодні «поза зоною».
— Але ж ми заплатили за комфорт! — чоловік нахмурився. — Чому в такому престижному готелі такі умови?
— Я щиро перепрошую. Я тут зараз одна за всіх. Зроблю все, що можу, щоб ви не замерзли.
Вона притягла важкий обігрівач зі своєї комірчини, знайшла на складі чисті теплі пледи. Тільки-но встигла перепочити — новий дзвінок.
— Оксано Іванівно? Це Світлана з третього поверху. У нас у ванній вода не стікає, мабуть, затор. Зробіть щось!
Наступні три години перетворилися на забіг з перешкодами.
Оксана лагодила те, що не мало лагодитися, прибирала за галасливими компаніями, вислуховувала скарги та претензії.
А десь там, у дорогому ресторані, Мар’яна піднімала келих за «успішний рік».
О пів на першу ночі, коли небо над містом побачило перші промінчики сонечка, задзвонив мобільний. Мар’яна.
Голос у неї був вже дуже гучний.
— Ну що там, «моя золота»? Тримаєте оборону? Готель ще не згорів? — вона засміялася.
— Все гаразд, Мар’яно Сергіївно, — стримано відповіла Оксана. — Тільки технік не відповідає, а в номерах проблеми з опаленням.
— Ой, не вантажте мене цим зараз! Слухайте сюди: за пів години приїдуть особливі гості в 310-й люкс. Це друзі власника. Має бути ігристе, квіти і ваша найсолодша посмішка. Якщо вони поскаржаться — вилетите без вихідної допомоги. Зрозуміли?
Оксана поклала трубку.
Її руки, червоні від мийних засобів, злегка тремтіли.
За вікном люди обіймалися, кричали «З Новим роком!», а вона відчувала себе кріпачкою на панщині.
— Досить, — раптом вимовила вона вголос. — Просто досить.
О другій ночі прибули ті самі «особливі гості».
Молода пара в одязі, що коштував як річна зарплата Оксани. Вони пройшли через хол, навіть не глянувши на неї, кинувши ключі на стійку.
— Шампунь де? Нам обіцяли комплімент, — кинув чоловік, не знімаючи сонцезахисних окулярів у приміщенні.
— Зараз підніму, — Оксана спустилася в підвал. Там було вогко, пахло сирістю. Вона взяла пляшку дорогого ігристого і раптом зупинилася на сходах.
«Навіщо я це роблю? Заради кого? Заради жінки, яка мене не поважає? Заради людей, які мене не помічають?» — думки крутилися в голові, як вихор.
Вона віднесла замовлення, вислухала чергове зауваження про «занадто повільне обслуговування» і повернулася до себе.
Телефон знову засвітився. Повідомлення від доньки: «Мамо, ми ще не спимо, чекаємо на диво. Ти приїдеш?»
І тут усередині Оксани щось остаточно обірвалося.
Вона дістала чистий аркуш паперу для реєстрації гостей і впевненим почерком написала: «Звільняюся за власним бажанням з цієї секунди. Гідність не продається за символічні премії. Ключі на столі».
Вона вимкнула комп’ютер, закрила програму бронювання і вперше за довгий час відчула неймовірну легкість.
Оксана накинула старе пальто, взяла сумку і вже збиралася виходити, коли з номера 205 вийшло те саме літнє подружжя.
— Пані Оксано, ви вже йдете? — здивовано запитав чоловік.
— Так. Я йду додому. До сім’ї.
— Ми хотіли вам подякувати, — жінка підійшла ближче і простягнула конверт. — Ви сьогодні були єдиною світлою людиною в цьому холодному місці. Будь ласка, візьміть це. Це не від готелю, це від нашого серця.
Оксана хотіла відмовитися, але чоловік м’яко наполіг:
— Беріть. Ви врятували наш вечір. Людяність зараз дорожча за будь-які зірки на фасаді.
Вона вийшла на вулицю.
Морозне повітря вдарило в обличчя, але замість холоду вона відчула бадьорість.
Таксі знайшлося швидко — водій, веселий хлопець, привітав її зі святом.
Вже в машині вона відкрила конверт.
Там була сума, яка втричі перевищувала ту саму «золоту гору», яку обіцяла Мар’яна.
Але головним були не гроші, а маленька записка всередині:
«Ви заслуговуєте на краще ставлення. З Новим роком!»
Таксі мчало нічними дорогами повз прикрашені вітрини.
Оксана посміхалася.
Вона знала, що завтра Мар’яна буде істерити, власник буде шукати заміну, але її це вже не стосувалося.
Коли вона подзвонила у двері доньки, була майже четверта ранку. Юля відчинила миттєво, ніби стояла за дверима.
— Мамо! Ти приїхала!
— Приїхала, рідна. Назавжди приїхала, — Оксана обійняла доньку.
З кімнати вибігли Денис та Оленка, сонні, але неймовірно щасливі.
— Бабусю! Ти привезла диво? — запитала мала, тулячись до її пальта.
— Диво вже тут, сонечко. Диво — це коли ми разом.
Вони сіли на кухні. Пахло маком, свіжою випічкою та хвоєю.
Оксана розповіла все як є. Вона не боялася майбутнього.
Вона знала: руки, які вміють працювати і серце, яке вміє співчувати, ніколи не залишаться без діла.
— А як же робота? — стурбовано запитала Юля.
— Знайду іншу, — спокійно відповіла Оксана Іванівна, відпиваючи гарячий чай. — Там, де будуть бачити людину, а не «робочу силу». А зараз я просто хочу бути бабусею.
На екрані телевізора догорали святкові вогні, але справжнє світло було тут — у колі рідних людей.
Оксана зрозуміла головний урок цієї ночі: ніякі гроші світу не варті того, щоб дозволяти іншим гасити світло у твоїй душі.
— З Новим роком, мої дорогі, — прошепотіла вона, обіймаючи внуків. — Тепер у нас все буде інакше.
Та чи вірно зробила Оксана, коли просто так пішла? Можливо, краще було б дочекатися премії і зарплати, а так і новий рік вдома не зустріла і без зарплати залишилася у такий важкий час?
Чи вона таки вірно зробила і гідність не продається?
Фото ілюстративне.
